fbpx

“Нехай вибачать мене рідні та друзі, що виношу власний біль на широкий загал”: Як закарпатська родина хату ділила

Нехай вибачать мене мої рідні люди, знайомі та близькі друзі, що виношу власний біль на широкий загал, але так далі жити вже не можу. Почуваюся в ситуації, яка зараз назріла, дуже некомфортно, пише zakarpatpost.net.

Ми з мамою стали для брата з сестрою ворогами.

Отже, почну спочатку. Живемо ми на Тячівщині. Мама вийшла  заміж у 18 років, батькові тоді було 24. Уже в 21 рік у неї було троє дітей.

Між нами по року різниці. Сімейне життя у батьків почалося нелегко. Спочатку побудували крихітну тимчасову хатку, де була лише одна кімната і кухня. Потім почали зводити більший будинок на 120 метрів квадратних. Батько працював ковалем. Мама – продавчинею в магазині, на роботу вийшла, коли мені було п’ять років. Я в родині найменша. Аби облаштувати житло, батьки «крутилися», як могли. Мама то кредит візьме і щось нам прикупить, то ночами в’яже і щось для хати придбає. А батько всі кошти вкладав тільки в будинок. У мами було сіре життя радянської жінки: дім – родина – робота – город – кухня і ніякого відпочинку. Тільки раз на місяць батьки могли собі дозволити піти у кіно, і то лише на останній сеанс. Так тривало довго, аж поки ми не повиростали.

Потім старша сестра влаштувалася на роботу, вчилась у вечірній школі. Треба було за щось одягатися, тож підробляла й вона. Брат втупив до училища.

Я закінчила школу і пішла працювати на керамічний завод. Про подальше навчання мова не йшла. Не було грошей. Тоді то вважалося нормою життя, вищу освіту здобували лише одиниці.

Через рік я вийшла заміж. Ми з чоловіком трохи пожили у батьків і пішли на тимчасову квартиру. Далі вийшла заміж сестра. Вона також спочатку мешкала з рідними, а потім отримала однокімнатну квартиру, яку з часом виміняла на трикімнатну.

Щодо брата, то він вступив у шлюб проти волі батьків, батько його вибір не схвалював. Отже, він одразу пішов жити до дружини, образився і протягом тривалого часу не спілкувався ні з батьком, ні з мамою. Цілих сім років. Миритися до брата прийшов батько. Він першим вирішив, що в родині не повинно бути конфліктів і треба шукати компроміс.

Читайте також: ВБUЛА СВОЮ ДИТИНУ ЗАРАДИ ЧУЖИХ ДІТЕЙ: “Я ПЕPEСПАВ З ДІВЧИНОЮ НА РОБОТІ, СВЯТКУВАЛИ КОРПОРАТИВ І ДОТАНЦЮВАЛИСЯ ДО ЛIЖКА”

Тим часом після братового одруження батьки покликали мене жити до них. Саме тоді в мене мала нарoдитися друга дитина, тому мамина допомога була дуже доречною.

А батько мені заявив: «Я вирішив, що старша дочка має квартиру, син одружився на дівчині, яка мені не подобається, тож будинок переходить тобі!» Я заперечила, мовляв, у мене є ще двоє найближчих людей: брат і сестра, не хочу бути у них ворогом і відмовилася від спадку. Невдовзі ми з чоловіком почали зводити будинок біля хати його мами. Він – єдина дитина у батьків і там подібних ексцесів не було й не могло бути.

Отже, ми звели оселю на три поверхи. Свекруха пoмeрла ще у 2001 році, а ми прожили з моїми батьками до 2008 року. Мама мене не відпускала, бо їй було комфортно жити з нами. Там же з’явилася на світ і моя третя дитина. За той час як брат, так і сестра приходили до батьків дуже рідко, хоча сестра мешкає на одній вулиці з мамою, ну а брат за 20 хвилин ходьби. Поки жив батько, мама на те не дуже звертала увагу. Та я також зрозуміла причину тільки тепер. Вони боялися, що хату присяду саме я.

Та коли ми переїхали в новий дім, брат із сестрою одразу почали гостювати в мами як у будні, так і на свята.

У 2012 році захвoрів батько. У нього виявили paк. Треба було робити oпеpацію. Грошей мама не мала, тож я запропонувала всім нам скинутися на лiкування. Сестра дала тисячу гривень, я три тисячі, а брат сказав, що у нього немає грошей, усі кошти вклав у бізнес. На жаль, через рік батько пoмeр. Після пoхoрону, у той же день, брат покликав нас і каже: «Зараз будемо рахувати, хто з нас скільки витратив».

Я втратила дар мови і заявила, що не буду цього робити, бо то – найближча людина і гроші не мають значення. Брату стало не по собі. Для мами також смepть батька була дуже великим горем.

Щонеділі, до 40 днів, вона ішла до храму молитися, а потім кликала нас до себе, аби пoм’янути.

Якось вона сказала нам із братом: «Я хочу заповісти будинок вам двом, а старшій сестрі купите однокімнатну квартиру, як відплату, бо три сім’ї тут не вживуться». Братові це дуже не сподобалося і пішов до сестри на пораду. Вони вирішили разом відкрити спадкову справу. І все це відбулося за 12 днів після татової cмepті. І брат, і сестра приходили до мами, усміхалися їй, а за її спиною порадилися, що вона має піти до мене жити, щоб вони розділи між собою будинок.

Але так склалися обставини, що я про все дізналася. Після 40 днів брат зайшов до мене. Сіли ми пити каву. Я йому кажу: «Після шести місяців нехай мама успадкує весь будинок, а далі будемо бачити, як складеться доля». Брат захвилювався і відповів: «Ти що у неї порадниця?» Після цього встав і пішов геть. Наступного дня мамі зателефонувала сестра. Вона запитала , що буде з хатою.

Мама розповіла про плани, що хоче успадкувати на себе, а потім буде видно. Сестра розлютилася і почала кричати: «Без мене нічого не зробиш, бо я на тебе в сyд подам!»

Мама розплакалась і передзвонила мені. Я її трохи розрадила і ми пішли до нотаріуса. Він нам і відкрив на все очі. Тоді уже спадкову справу відкрила і я, адже інакше автоматично відмовилась би від майна на їхню користь. Відкрила справу і мама.

Після цього брат із сестрою страшенно розлютилися і знову перестали приходити до мами. Через півроку нотаріус поділив спадок. Отже, мамі дісталося 1,2 (60 кв), мені – 1.4 (30кв), братові – 1.8 (15кв), а сестрі – 1,8(15кв) від будинку. Я отримала найбільшу площу, бо мама відмовилась від своєї на мою користь.

Тепер у нас із нею – півхати. Але вони чекають її смepті і наголошують, що коли мама пoмpе, будуть ділитися й нашою часткою. Хоча до мами так і не навідуються уже п’ятий рік, приходжу лише я.

Тож дивно, як рідні люди можуть стати такими скнарами, такими чужими.

Стискається серце, що таке відбувається не десь у сюжеті фільму, а в моїй сім’ї.

Хочеться сказати брату з сестрою: «Схаменіться!»

Людмила ТЕРПАЙ

You cannot copy content of this page