Мені 55 років, нещодавно я вийшла заміж. І не просто розписалася – у мене було повноцінне весілля, я навіть була в білій сукні. Багато родичів мене не зрозуміло, вони вважають мій вчинок, як мінімум, необдуманим. Син прийшов на весілля, але з таким виразом обличчя, що страшно було на нього дивитися, а донька взагалі не прийшла.
А мені образливо, бо що поганого я зробила? Хіба це гріх – намагатися бути щасливим? Я ж до своїх 55 щастя так і не зазнала. А тепер, коли трапилася нагода і я зустріла гідного чоловіка, то чому б і ні?
Перший раз я вискочила заміж у 20 років. Чоловіка свого я любила, та й з його батьками мені майже відразу вдалося знайти спільну мову. Я сподівалася, що все так і залишиться. Але все пішло не так, причому, через дуже банальну причину.
До батьків чоловіка я завжди зверталася на “Ви”, але мамою і татом я їх не називала, бо вони, по-суті, мені чужі люди, а мама і тато в мене одні.
Спочатку усіх все влаштовувало, але потім свекруха мені заявила, що тепер вони мої нові батьки, тому їх треба називати “мама” та “тато”. Коли я відмовилася, відтоді у нас і почалися проблеми. Я народила своєму чоловікові і сина, і доньку, але це не врятувало наш шлюб. Ми жили погано, і все через свекруху, яка так мені і не пробачила того, що я відмовилася називати її мамою.
В результаті, ми з чоловіком розлучилися, я пішла від нього, бо він завжди приймав сторону своєї матері. Може, я би на розлучення і не наважилася, але якраз в цей час мені від бабусі дісталася спадкова квартира, і я стала власницею житла. До того ж, робота у мене була, я непогано заробляла, тому була впевнена, що навіть з двома дітьми я не пропаду.
Так ми собі і жили. Я з дітьми в своїй квартирі, а чоловік згодом теж ще раз одружився. Нам він допомагав, але по мінімуму. Тому і освіту, і весілля я сама своїм дітям забезпечила. Тому я сподівалася, що я у них заслужила на добре ставлення.
Багато років я жила сама, а потім зустріла Віктора. Ми спочатку не збиралися нічого серйозного мати, просто хотіли спілкуватися. Але потім Віктор зробив мені пропозицію, сказав, що ми не діти маленькі, щоб нам ховатися.
І я з ним погодилася, чого нам по кутах ховатися? Ми ж дорослі люди, хотілося б і пожити для себе. Тому я і погодилася.
А потім я сама захотіла весілля, і чоловік мене підтримав. Я купила собі гарну білу сукню, замовила зал, гостей багато не кликала, але найближчі родичі і друзі були.
А от мої рідні діти мене не підтримали, донька сказала, що я її осоромила.
– Ти б ще фату начепила! – сказала мені донька.
– Невже ти за мене зовсім не рада? – питаю.
А вона мені заявила, що мені не треба було заміж виходити і не треба в такому віці чоловіка додому приводити.
Хто з нас правий? Невже я не заслужила в 55 років щастя?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
