— Маріє, прошу тебе, не починай знову про Оксану. Не хочу знати, де вона, як вона і чому стільки часу сюди не їде. Мені спокійніше, коли про неї в цій хаті взагалі не говорять, — Ганна Петрівна поставила на стіл миску зі сливами й відвернулася до вікна, удаючи, що дуже зацікавилася фіранкою, яку сама ж випрала напередодні.
— Я лише запитала, бо давно її не бачила, — тихо відповіла сусідка Марія. — Уже, мабуть, роки три минуло, як ноги її не було в селі. Раніше хоч на свята приїздила, а тепер тільки хлопців до тебе відправляє. Не сердься, Ганнусю. Я ж не зі злості.
— Три роки й два місяці, — відказала Ганна й одразу насупилася, зрозумівши, що видала себе. — Та яка різниця? Нехай живе, як сама собі вибрала. У неї своя сім’я, у мене свій дім. От і все.
Марія нічого не відповіла. Вона добре знала: якби Ганні було байдуже, та не рахувала б місяців. Після того, як не стало її чоловіка Василя, Ганна дуже змінилася. Раніше біля їхньої хати завжди щось відбувалося: Василь майстрував у дворі, Ганна поралася біля квітів, сусіди заходили позичити драбину чи просто посидіти на лавці. Тепер двір залишався охайним, але надто тихим. Лише влітку все оживало, коли з Чернівців приїздили двоє онуків — шістнадцятирічний Максим і дванадцятирічний Назар.
— Бабусю, я тобі кажу, цей старий велосипед уже проситься на відпочинок, — сміявся Максим, витягуючи його із сараю. — Дивись, колесо знову спускає.
— То полагодь. Дідусь у твоєму віці вже пів господарства міг привести до ладу.
— Почалося. Дідусь у моєму віці, мабуть, і хату сам міг збудувати.
— Не кепкуй. Руки мав золоті.
— А я маю телефон і відео з поясненням. Зараз теж полагоджу.
Ганна дивилася, як онук перевертає велосипед, а Назар стоїть поруч і дає поради, хоча сам не торкається роботи. У такі хвилини вона знову усміхалася. Пекла хлопцям пироги з вишнями, готувала вареники, дозволяла спати до дев’ятої й навіть не сварила, коли вони ввечері залишали на кухні гору чашок. Та останній день канікул Ганна не любила.
— Бабусю, перестань складати нам їжу, — Максим витягнув із сумки банку варення. — Ми ж не на безлюдний острів їдемо.
— Мамі передасте.
Ганна вимовила це так буденно, наче йшлося про сусідку. Максим уважно подивився на неї.
— Бабусю, а можна наступного літа мама приїде разом із нами?
Рука Ганни зупинилася над сумкою.
— Ні.
— Чому?
— Бо я так хочу.
— Вона теж твоя дитина.
— Максиме, не втручайся в дорослі справи.
— Я не втручаюся. Просто не розумію. Мама щоразу питає, як ти. Купила тобі новий телефон, а попросила тата сказати, що це від нього. Гроші на дрова теж вона передавала.
— Я її про це не просила.
— А може, вона так намагається помиритися?
Ганна різко застебнула сумку.
— Якби твоя мама справді хотіла щось виправити, вона знала б, що робити.
— Що?
— Приїхала б тоді, коли її чекав батько.
Максим замовк. Ганна сіла на лавку й провела долонею по фартуху. Колись Оксана була єдиною дитиною в родині. Ганна з Василем жили скромно, але доньці намагалися дати все необхідне. Василь працював майстром, Ганна багато років шила вдома на замовлення. Коли Оксана захотіла вчитися у Чернівцях, батьки відклали гроші на гуртожиток, одяг і навчання. Виховували її вимогливо.
— Оксано, одинадцята година. Де ти була? — зустрічав батько доньку біля дверей.
— Тату, мені вже сімнадцять. Ми сиділи в подруги.
— Домовлялися про десяту.
— У всіх батьки нормально ставляться.
— Я відповідаю за тебе, а не за всіх.
— Мамо, скажи хоч ти!
— Батько має рацію. Треба було подзвонити.
Оксана тоді йшла до кімнати, грюкала дверима, а вранці мовчки снідала.
Після школи вона вступила до коледжу. На другому курсі познайомилася з Романом. Через рік приїхала додому разом із ним.
— Мамо, тату, ми хочемо одружитися.
Василь довго дивився на доньку.
— Давно вирішили?
— Уже давно.
— А сказати нам раніше не могла?
— Я знала, що почнете відмовляти.
Ганна тоді першою підійшла до доньки.
— Якщо ви вже все вирішили, будемо готуватися.
Весілля справили гарне. Потім батьки допомогли молодим із меблями, а коли з’явився Максим, Ганна часто їздила до міста. Після появи Назара Оксана попросила матір залишитися довше.
— Мамо, побудь у нас хоча б кілька місяців. Я маю повернутися на роботу, а з двома хлопцями сама не встигаю.
— А тато?
— Він упорається. Я ж не назавжди тебе забираю.
Василь сам умовив дружину:
— Їдь. Дітям зараз потрібна допомога. Я тут дам собі раду.
Ганна залишилася у доньки майже на рік. Вона водила Максима до садочка, гуляла з Назаром, готувала вечерю, прибирала. Додому приїздила зрідка. А потім зателефонувала Марія.
— Ганнусю, повертайся. Василеві стало дуже зле.
Відтоді Ганна вже нікуди надовго не їхала. Перші місяці Василь ще виходив у сад, сидів під грушею й просив дружину не метушитися біля нього щохвилини.
— Подзвони краще Оксані. Скажи, хай хлопців привезе. Я Максима давно не бачив.
Ганна телефонувала того ж вечора.
— Доню, тато питає про вас. Приїдьте в суботу.
— Мамо, цієї суботи не вийде. У Максима виступ, а Роман працює.
— То наступної.
— Постараємося.
Наступної теж не вийшло.
Потім Оксана пояснила, що на роботі звітний період. Ще через місяць у Назара був шкільний захід. Потім зламалася машина.
Ганна спочатку виправдовувала доньку.
— Приїде, Василю. У молодих зараз сто справ.
— Я розумію.
— Вона дзвонила.
— Добре.
Але він усе частіше дивився на хвіртку. Минув рік. За ним ще кілька місяців. Одного вечора Ганна вже не просила, а вимагала:
— Оксано, приїдь сама. Без Романа, без дітей. Сядь на автобус і приїдь. Батько дуже тебе чекає.
— Мамо, я приїду.
— Коли?
— Наступного тижня.
— Ти це говориш уже багато місяців.
— А що ти хочеш від мене? Щоб я все кинула?
— Хочу, щоб ти один день віддала батькові.
Оксана замовкла.
— Добре. Я подумаю, як усе організувати.
Та й того разу не приїхала. Василь більше не питав.
— Чого мовчиш? — одного дня запитала Ганна.
— А що казати?
— Оксана приїде.
— Не обманюй мене, Галю.
— Я не обманюю.
— Не дзвони їй більше. Якщо захоче — сама дорогу знайде.
Ганна послухалася лише на кілька днів, а потім знову набрала доньку.
— Тато вже не питає про тебе.
— Мамо, не починай.
— А я почну. Бо ти потім сама собі цього не пробачиш.
— Ти все життя знаєш, як мені треба жити.
— До чого тут це?
— До всього.
— Оксано, зараз не час згадувати старі суперечки. Приїдь до батька.
— Я сказала, що приїду.
Ганна завершила розмову й більше не телефонувала. Через певний час Василя не стало. Оксана приїхала лише наступного дня. Роман і хлопці залишилися в місті. Вона зайшла до батьківського двору з невеликою сумкою й довго стояла біля воріт. Ганна побачила її з кухні, але назустріч не вийшла.
— Мамо…
— Заходь.
— Я відразу виїхала, як змогла.
Ганна подивилася на доньку.
— Майже два роки не могла, а тепер змогла.
— Будь ласка, не зараз.
— Добре. Не зараз.
У хаті було багато людей. Оксана майже весь час сиділа осторонь. Коли родичі говорили про Василя, вона опускала очі. Увечері, коли залишилися найближчі, двоюрідна сестра Ганни тихо сказала:
— Оксано, батько тебе дуже чекав.
І тоді донька наче не витримала.
— Я знаю! Думаєте, я не знаю?
Ганна повернулася до неї.
— Тоді чому тебе тут не було?
— Бо я боялася сюди їхати!
— Батька боялася?
— Усього цього дому! Ваших правил, ваших поглядів, вашого постійного невдоволення мною!
За столом стало тихо.
— Не треба зараз, — попросила Ганна.
Але Оксана вже говорила далі:
— Треба! Бо всі дивляться на мене так, наче я найгірша донька. А ніхто не знає, як я росла. Мені не дозволяли самій вибирати друзів, одяг, навіть книжки. Тато вирішував, коли мені повертатися, куди вступати, з ким спілкуватися. А ти завжди казала: «Слухай батька». Ганна повільно підвелася.
— Ти справді вирішила говорити про це сьогодні?
— А коли? Ти ж мене ніколи не слухала!
— Твій батько чекав тебе майже два роки.
— Я знаю!
— Ні. Якби знала, ти хоча б раз переступила б через свої давні образи й приїхала.
Оксана схопила сумку.
— Ось бачиш! Для тебе мої почуття завжди були дурницями.
— Іди, — тихо сказала Ганна.
— Мамо…
— Іди з мого дому. Я більше не хочу цього слухати.
Оксана постояла кілька секунд, а потім вийшла. Вранці вона поїхала до Чернівців, не зайшовши до матері. Відтоді минуло три роки. Ганна бачила доньку лише на фотографіях, які показували онуки. Розмовляли вони двічі на рік: перед початком літніх канікул і наприкінці серпня.
— Хлопці приїдуть у суботу о другій, — казала Оксана.
— Добре, зустріну.
— У Максима новий номер телефону.
— Нехай мені напише.
— Гаразд.
На цьому розмова завершувалася. Наприкінці літа Ганна сама телефонувала:
— У неділю відправляю хлопців автобусом о десятій.
— Добре, ми зустрінемо.
— Передам вам яблука.
— Не треба багато, мамо.
Ганна після слова «мамо» зазвичай мовчала кілька секунд. Одного разу Оксана все ж сказала:
— Може, я сама приїду за хлопцями?
Ганна зробила вигляд, що не зрозуміла.
— Не треба. Посаджу їх на автобус.
— Я могла б приїхати в суботу. Переночувати…
— Максиме! — голосно покликала Ганна. — Іди, мама хоче щось запитати.
Після того Оксана більше не пропонувала. Родичі намагалися переконати Ганну.
— Вона в тебе одна, — говорила сестра Люба. — Скільки можна жити так?
— Скільки треба.
— Оксана теж уже не дівчинка. Може, давно шкодує.
— Шкодує? А де вона?
— Ти ж сама не дозволяєш їй приїхати.
— А їй обов’язково потрібен дозвіл? Дорогу забула?
— Галю, ти сама щойно сказала, що не хочеш її бачити.
— Отже, нехай не їде.
— То як вона має з тобою поговорити?
Ганна різко поставила чашку на стіл.
— А чому я маю з нею говорити? Щоб знову почути, яке в неї було важке дитинство? Ми з Василем працювали з ранку до вечора, щоб вона мала все потрібне. Вивчили її. Весілля допомогли зробити. З онуками я сиділа. У доньки вдома майже рік жила, бо їй треба було працювати. Я тоді власного чоловіка самого залишила. А коли він попросив її приїхати — вона часу не знайшла.
— Може, їй справді було складно повернутися.
— Вісімдесят кілометрів, Любо! Не інший край світу. Сіла в машину — і за півтори години тут.
— Люди іноді відкладають складні розмови до останнього.
— А потім уже нема з ким говорити.
Люба опустила очі.
— Я не виправдовую Оксану.
— Усі її виправдовуєте.
— Ні. Я лише кажу: вона твоя донька.
Ганна встала й відчинила вікно.
— Була.
— Не говори так.
— А як говорити?
— Хоча б заради хлопців спробуйте сісти за один стіл.
— Онуки тут до чого? Я їх люблю. Вони можуть приїздити, коли хочуть.
— Максим уже дорослішає. Він усе розуміє.
— Нехай розуміє.
Того ж вечора Максим зайшов до бабусі на кухню.
— Тітка Люба знову говорила про маму?
— А тобі хто сказав?
— Вона виходила від тебе сердита.
Ганна усміхнулася.
— Люба завжди така, коли не може мене переконати.
Максим сів навпроти.
— Бабусю, мама справді хоче приїхати.
— Я знаю.
— Звідки?
— Вона колись казала.
— То чому не дозволиш?
Ганна довго мовчала, а потім подивилася онукові просто в очі.
— Бо є речі, Максиме, після яких одного «пробач» мені мало.
— Але вона навіть не мала змоги тобі його сказати.
— Мала. Три роки.
— Вона каже, що ти її не приймеш.
— Якщо людина справді хоче щось виправити, вона не чекає запрошення.
— А якщо боїться?
Ганна відсунула чашку.
— Твоя мама боялася приїхати до батька майже два роки. Тепер боїться приїхати до мене. Виходить, страх завжди зручніший за один крок.
— Ти дуже на неї сердишся?
— Уже ні.
— Тоді що?
Ганна подивилася у вікно.
— Не хочу її бачити.
— Зовсім?
— Зовсім.
Максим нічого більше не сказав. Наприкінці серпня хлопці поїхали додому. Ганна повернулася з автостанції, поставила чайник і вийшла на ґанок. За хвірткою саме проходила Марія.
— Провела своїх?
— Провела.
— Тепер знову тиша.
— До наступного літа.
Марія зайшла у двір.
— А Оксана?
Ганна одразу насупилася.
— Знову ти?
— Ганнусю, три роки минуло.
— Хоч десять.
— Вона одна в тебе.
— Не хочу я її бачити. І знати про неї не хочу.
— Але чому ти так уперто тримаєшся за ту образу?
Ганна різко повернулася.
— Образу? Ти це називаєш образою? Василь чекав її. Щодня. Чув машину на дорозі й дивився у вікно. Я телефонувала, просила: «Приїдь хоча б на кілька годин». А вона все відкладала. Робота, діти, справи. Майже два роки не знайшлося одного дня для батька.
Марія мовчала.
— А потім вона приїхала, коли вже нічого не можна було виправити, — продовжила Ганна. — І замість того, щоб просто побути поруч, почала згадувати, що ми колись не пускали її гуляти до ночі, що батько був вимогливим, що я його підтримувала. Саме тоді вона вирішила розповісти все, що носила в собі роками.
— Може, вона сама тепер шкодує про той вечір.
— Може.
— То поговори з нею.
— Для чого?
— Щоб потім ти сама не шкодувала.
Ганна відчинила хвіртку.
— Маріє, я вже все вирішила.
— А якщо Оксана завтра сама стане біля твоїх дверей?
Ганна затримала руку на хвіртці.
— Не знаю.
— От бачиш.
— Нічого ти не бачиш. Якби їй справді було потрібне моє прощення, вона давно приїхала б сама. Не передавала б через дітей гроші, не питала б, чи можна. Просто стала б переді мною й сказала все, що має сказати.
— А ти б вислухала?
Ганна подивилася на порожню дорогу, якою щойно поїхав автобус з онуками.
— Не знаю. Може, й ні.
— Галю…
— Досить, Маріє. Не проси мене пробачати лише тому, що вона моя єдина донька. Вона теж мала одного батька. І коли він чекав — її поруч не було.
Марія тихо зачинила хвіртку із зовнішнього боку. Ганна залишилася сама. На кухні задзвонив телефон. На екрані було написано: «Оксана». Ганна дивилася, поки виклик не припинився. За хвилину донька зателефонувала вдруге. Ганна взяла телефон, натиснула кнопку й піднесла його до вуха.
— Мамо, хлопці вже вдома. Я хотіла…
— Добре, що доїхали.
— Мамо, зачекай. Я давно хочу тебе попросити…
Ганна заплющила очі.
— Не треба.
— Я хочу приїхати.
— Ні, Оксано.
— Хоч на годину. Нам треба поговорити.
— Мені не треба.
— Мамо…
— Три роки тому ти могла приїхати. І за рік до того могла. І ще раніше могла. Тебе чекав батько.
У слухавці було тихо.
— Я знаю.
— От і все.
— Ти ніколи мене не пробачиш?
Ганна повільно сіла на лавку.
— Не знаю. Але зараз не можу.
— Тоді я більше не буду проситися.
— Це твоє рішення.
— Добре. Бережи себе.
— І ти себе бережи.
Ганна завершила розмову й поклала телефон поруч. Марія ще стояла за хвірткою. Вона все почула, але нічого не сказала. Ганна підняла на неї очі.
— І не дивись так. Не буде красивого примирення тільки тому, що всі навколо його хочуть.
— А ти сама хочеш?
Ганна довго мовчала. Потім підвелася й пішла до хати.
— Я вже не знаю, чого хочу. Знаю тільки одне: коли Василь чекав доньку, вона не приїхала. І цього я поки не можу переступити.
Двері тихо зачинилися. А телефон так і залишився лежати на лавці.
А ви змогли б пробачити доньці таку багаторічну відсутність поруч із батьком? Чи має Ганна право більше не впускати Оксану у своє життя, або матері все-таки варто хоча б один раз вислухати її до кінця? І хто, на вашу думку, мав зробити перший крок — мати чи донька?
Фото ілюстративне.
