«Дай, Боже, кожній матері таку дитину…»
Рідні батьки відреклися від Іринки, коли вона була ще зовсім маленькою — мати подалася на заробітки до Португалії, батько також роками по закордонах, у кожного з них нині інша сім’я.
Спершу Іринку виховували бабуся з дідусем, а згодом, коли бабуся поїхала до Італії на заробітки, залишилася жити з тіткою Ольгою та дядьком Іваном. Названих батьків вона називала мамою і татом, з рідними батьками практично не спілкувалася.
— Дай, Боже, кожній матері таку дитину і такі стосунки, як були у нас з Іринкою, — продовжує розповідь пані Ольга. — Мені 31 рік, Іринці — 17, ми, як подруги. Ішли з чоловіком у гості, — брали її з собою, зустрічалася я з колежанками — Іринка ішла зі мною.
Вона не уявляла життя без нас, а ми — без неї. Я для неї була другою мамою чи однією мамою… Не знаю, не мені судити. Наші Саша та Іванко знають, що Іра — їхня старша сестра. Вони були здивовані, коли при них почали згадувати про Іринчиних батьків. «Ви — не Ірина мама? Чому люди так говорять?..» — запитують. «Вони жартують», — кажу.
Рідний батько приходив на пoхорон, а мати навіть не зателефонувала. Не знаю, чому вона відреклася від дитини… У Вишнівці нема такої хати, з якої хтось не за кордоном, але всі повертаються, а її нема. Ще коли Іринці було 10 років, вона приїжджала додому.
Про трaгедію їй хтось повідомив із родини, кажуть, вона відповіла, що у неї нема ніякої доньки Іринки. Але чи це правда, — не знаю. Може, була зла на доньку, бо кілька років тому вона написала Іринці листа, в якому звинуватила… мене в тому, що так склалися їхні стосунки. Іринка написала їй, що вона не гідна вимовляти моє ім’я. Більше вони не листувалися.
Мене не раз запитують, чи мама бодай допомагала Іринці фінансово. Кажу правду: за ті роки не передала їй ні копійки. Та, зрештою, Іринці цього не було потрібно. Для неї батьки пoмерли давно. Вона не згадувала про них. Якось Іван сказав Іринці, що нічого такого не зробив для неї як батько, тож не варто, мабуть, його так називати. Вона розплакалася… «Я не можу інакше…» — промовила. Більше це питання ми не порушували.
А я, навпаки, гордилася, що в мене така доросла донька. Іринка завжди хотіла, щоб я їхала з її класом у мандрівки. «Якщо не їде мама, я теж не їду!» — ставила таку умову. Так, ми разом були у Карпатах, Вінниці, Умані. «Поки діти підростуть, ви всю країну об’їздите!» — тішилася донька. А всією сім’єю ми часто їздили відпочивати на Шацькі озера.
Ми з Іринкою ділилися секретами, дихали одним повітрям, однаково думали… Хоча в житті усяке було: посварилися — помирилися. У перехідний вік виникали непорозуміння: то сумочка не така, то одяг не підходить, то рвалася до друзів, але ніколи не вимагала, не дорікала — була добра і щира.
«Вбuвця мусить бути покараний!»
Останній день життя Іринки батьки пам’ятають до хвилини, нині сотні разів згадують… То був один із найкращих днів у житті дівчини, адже вона ступала на поріг дорослого життя, була сповнена найсвітліших мрій…
— Тієї неділі я працювала на цегельні, а чоловік поїхав до Тернополя домовлятися про роботу. Іринка повернулася з випускного близько шостої ранку, поспала зо дві години і прибігла до мене на роботу потішитися фотографіями та відео, — згадує пані Ольга. — Ми дивилися, сміялися… На урочисту частину випускного ми з чоловіком ходили, а до бару ні, бо не мали за що. Наша Іринка була гарна випускниця!
Напередодні я так хвилювалася, аби вона не виглядала гірше від інших, бо у нашому класі діти із заможних сімей, ми, мабуть, найскромніше живемо. Переглянули ми фото, й Іринка пішла додому, а в обідню пору повела Сашу на виступ, бо вона — учасниця танцювального колективу. По дорозі завели до мене Іванка, помахали руками — тоді я востаннє бачила Іринку…
Після концерту до Дня молоді батько забрав меншеньку, а старша пішла до своїх однолітків. Увечері ми кілька разів зідзвонювалися. Іринка просила нас з чоловіком прийти на дискотеку просто неба у центрі селища. Та ми не пішли, бо діти вже спали. Перед другою годиною ночі я прокинулася від плачу Іванка. Глянула — Іринки нема. Відразу набрала її номер і почала сварити, чому вона ще не вдома.
Донька сказала, що вже доходить до магазинчика, що на вулиці, яка повертає до нас. Я притулила сина до себе і заснула. Вже вранці мене розбудив Іван і тривожно сказав, що доньки досі нема. Ми безперервно набирали її номер телефону — ніхто не відповідав. «Може, сонце пішли зустрічати?» — заспокоїла сусідка. Коли ми доїхали до повороту, я побачила на узбіччі Іринку, крoв…
Думала, аварія, а виявилося ще стрaшніше… Чому нeлюд так учинив? Отак просто відібрав життя в невинної дитини?.. Напередодні трaгедії мені снився тривoжний сон, ніби тoне якась людина, я намагаюся її порятувати, та все дарма.
А Іринка нічого не відчувала — була дуже щаслива. Мріяла вступити до Національної академії Державної прикордонної служби України, пройшла медогляд, здала документи… Боже, чому так сталося?.. Вбuвця мусить бути пoкараний: і людським сyдом, і Господнім…
Читайте також: МАТИ ПІДОЗРЮВАНОГО У ВБUВСТВІ ВИПУСКНИЦІ СТВЕРДЖУЄ, ЩО ЇЇ СИНА КAТУЮТЬ
