Я зі своїм чоловіком вже давно живемо в місті, в маленькій однокімнатній квартирі. Мені 65 років, а йому 67.
Ще маю маму стареньку в селі, якій вже 85 років. З нею жив раніше мій рідний брат, але він останнім часом недобре себе почував і його діти забрали вже назавжди жити до себе в Одесу.
Тепер моя мама залишилася взимку жити сама. Зараз їй допомагає сусідка Одарка, пале грубку, приносить суп поїсти, загалом щось в хаті мама й сама ще може зробити, але в основному, їй потрібна допомога.
А нещодавно Одарка подзвонила мені, сказала, що втомилася доглядати чужу людину, сама вже в роках, важко справлятися з усім, просить приїхати до матері доглянути її, або забрати до себе. Але нам немає куди її забрати, бо квартира маленька зовсім, місця мало й для нас двох. І в мами в селі жити не зможемо вже, бо там зручностей немає зовсім і туалет на вулиці.
Ще багато років тому мама хату переписала на мого рідного брата, бо він з нею жив з дружиною, обіцяли доглянути батьків. Але невістки не стало 7 років тому, недужого брата діти забрали до себе, а стару бабусю залишили саму.
Я стала шукати в селі якусь жінку, щоб доглядала за матір’ю за її пів пенсії, бо їхати в село взимку не планую, з чоловіком самі маємо купу проблем з самопочуттям. А родина на мене ображається, люди в селі не розуміють, мовляв, як це так може бути, щоб рідна донька не доглянула матір на старості років, а те що батьки давно хату братові забрали і його родина її забере, ніхто не зважає.
Родичі мені говорять, як би там в житті не було, кому б та хата вже не належала, а минуле не повернеш, мати – є мати, треба доньці доглянути, бо більше немає кому.
Але я сама потребуватиму догляду скоро. Навіщо мені ще стару матір давати своїм дітям? Хіба я роблю щось не так?
Фото ілюстративне.