Євгенію Мірошніченко називають українською Марiєю Каллас та спiвочою душею народу.
Таких співачок оперна сцена бачила одиницi. “Люди йшли не на оперу — люди йшли на Мiрошниченко”, — казали про неї.
Цариця ночi в “Чарiвнiй флейтi” Моцарта, Вiолетта в “Травiатi” Вердi, Венера в “Енеїдi” Лисенка — Мiрошниченко називали спiвачкою, на яку треба дивитися, маючи на увазi унiкальне поєднання її вокальної майстерностi й драматичного таланту. Дiвчинкою вона спiвала для Сталiна, її “голос ранкової свiжостi” цiнували Хрущов, Брежнєв, Фiдель Кастро…
Пам’ятаєте вокал Дiви Плавалагуни з фiльму “П’ятий елемент” Люка Бессона, де звучить голос спiвачки Iнви Мула — албанка виконує арiю “Il dolce suono” з опери “Лючiя дi Ламмермур” Донiцеттi. Завдяки комп’ютернiй обробцi, у фiльмi створений дiапазон, фiзично неможливий для людських голосових зв’язок. А Євгенiя Мiрошниченко з її блискучим бельканто так само спiвала без усiляких спецефектiв, наживо!
В оперний театр взяли без диплома
Народилась Євгенiя Семенiвна Мiрошниченко 12 червня 1931 у селi Графське (нинi — Радянське) Волчанського району Харкiвської областi. У листопадi 1943 року, пiсля звiльнення Харкова вiд нiмецьких вiйськ, серед дiтей загиблих батькiв (тато Семен Олексiйович загинув у 1943-му) вступила до Харкiвського спецiалiзованого ремiсничого училища №6. Незабаром вже спiвала в ансамблi “Трудовi резерви”, що представляв Україну на оглядi художньої самодiяльностi в Москвi. Тодi ж почала виступати на концертах у Києвi, Москвi, у Большому театрi та Кремлi перед членами уряду.
У 1951 роцi закiнчила Харкiвське музичне училищi (з 1968-го — iменi Б. Лятошинського). 1957 року закiнчила Київську консерваторiю (нинi — Нацiональна музична академiя України iменi П. Чайковського) у М. Донець-Тессейр.
“Полiтекономiя, iстмат, дiамат — я не хотiла навiть знати, що iснують такi дисциплiни, — згадувала примадонна. — Коли мене вигнали втретє, я вже була готова спокiйно сидiти в ремiсничому училищi, вишивати хрестиком i забути про кар’єру спiвачки. Але Михайло Гречуха, тодiшнiй голова Верховної Ради України, викликав мене до себе й сказав: “Твiй батько загинув на вiйнi, правильно? Вiн же знав, що ти добре спiваєш”. — “Звичайно. I хотiв, щоб я була артисткою”. — “Ось бачиш! А ти так легко здаєшся…” Так я повернулася в консерваторiю i закiнчила її, але диплом менi не видали. Однак в оперний театр мене взяли просто так, за голос. Диплом отримала вже народною артисткою України”.
З 1957 року Мiрошниченко — солiстка Київського театру опери та балету iм. Т. Шевченка, де працювала до 1997 року. У 1961-му стажувалася в Iталiї, в театрi “Ла Скала” (Мiлан) у вiдомої спiвачки й педагога Ельвiри дель Iдальго. Виступала, також, як концертна спiвачка, виконувала арiї з опер, романси та пiснi. Знiмалася в музичних фiльмах; зокрема, спiвала в фiльмi С. Параджанова “Українська рапсодiя” (1961). Гастролювала в США, Канадi, країнах Захiдної Європи. Володiла легким i рухливим голосом, який вiльно досягав високих нот у верхньому регiстрi, а виконання її вiдрiзнялося вокальною майстернiстю, темпераментом i жвавiстю.
Спiвачка була надзвичайно працьовитою: дуже ретельно готувалася до ролей, навiть ставила собi на голову каструлю з водою i ходила по кiмнатi, виробляючи ходу, потрiбну для вистави.
Колишнiй перший секретар Київського мiськкому партiї i секретар ЦК КПУ Юрiй Єльченко розповiдав, як на урядовому вечерi в Києвi Брежнєв кiлька разiв сiдав до Мiрошниченко з келихом i як горiли очi у Фiделя Кастро, коли вона спiвала в тому ж Марiїнському палацi пiд час приїзду кубинського лiдера до Києва. Команданте запросив Євгенiю на чашечку чаю i проговорив з нею всю нiч…
Фiдель говорив: “Я вам — Кубу, ви менi — Мiрошниченко”. Кастро хотiв з нею одружитися, вiн її кохав. Тiльки вона б нiзащо не поїхала. Її вмовляв i Микола Пiдгорний, але Євгенiя Семенiвна зробила все, щоб не виходити замiж за Фiделя Кастро, – спершу лягла в лiкарню, а потiм народила двох синiв — одного за другим.
Євгенiю Семенiвну посилали в ленiнградський Кiровський (нинi — Марiїнський) театр, але вона категорично не хотiла їхати з України, пояснювала: “Є категорiя людей, для яких батькiвщина там, де їм добре. А я з вулицi на вулицю не можу без слiз переїхати, для мене розпрощатися з двором, сусiдами — подiбно до смертi”.
У молодостi один з китайських прем’єрiв її пiвроку не випускав з Пiднебесної, де вона давала концерти. Євгенiя Семенiвна тодi мало не померла вiд туги. В Японiї теж було щось подiбне — вона так злякалася, що її залишать тут, що, коли прилетiла назад, у неї стався перший серцевий напад. Їй тодi було лише 35 рокiв.
А одна iсторiя ледь не коштувала Мiрошниченко кар’єри. Через те, що пiд час московського концерту, присвяченого Дню мiлiцiї, телеоператор зловив в об’єктив хрестик, який блиснув у декольте спiвачки. Їй потiм два роки забороняли гастролювати, на партзборах у творчих колективах обговорювали прогалини в iдеологiчнiй роботi, а на iм’я оперної дiви надходили листи iз звинуваченням, що вона “запроданка”.
“Я знайшла себе у викладаннi”
Iз 1980 року Мiрошниченко викладала в Київськiй консерваторiї (з 1990 року — професор). Вона обожнювала сцену, але надала перевагу викладацькiй роботi. У 2006-му на запитання про враження вiд київського концерту Монтсеррат Кабальє, яка всього на два роки молодша вiд неї, дипломатично вiдповiла: “За те, що я вчасно пiшла, готова спiвати сама собi хвалебну оду. Рот я закрила абсолютно свiдомо. Ну чим винна, що до такого вiку зберегла голос, але треба ж молодим дорогу дати, та й не хочу, щоб люди говорили: на жаль, Мiрошниченко вже зовсiм не та! Слава Богу, я знайшла себе у викладаннi”.
Втiм, Євгенiя Семенiвна працювала до останнього дня не тiльки з любовi до мистецтва. Казала: “Зарплата у мене — 700 гривень, а про пенсiю i говорити не хочеться. Я — дитина вiйни, з 13 рокiв на заводi, а не маю жодних пiльг, навiть за звання та вислугу рокiв все познiмали. Якби жила на Заходi, застрахувала б свiй голос, заповiла б свої зв’язки вченим для дослiдження i була б багатою”.
Про крутий норов Євгенiї Семенiвни, яку ученицi називали Женею, ходили легенди. Оперна спiвачка Валентина Степова згадувала, що на заняттях з вокалу Мiрошниченко, вимагаючи вiд неї високої ноти, як влупить її кулаком у живiт, а в iншу дiвчину жбурнула туфлею на шпильцi, крикнувши: “Сволото!” Щоправда, потiм нiжно додала: “Моя люба сволото”. А ще гострим кiнчиком ручки довбала студенток у тiм’я, примовляючи: “Верхня нота у тебе має бути ось тут!”
“Є така приказка: люблю як душу, а трясу як грушу, — згадувала учениця Євгенiї Мiрошниченко. — Згодом розумiєш, що все це було заради справи, i треба прислухатися до того, що тобi кажуть. Особливо, коли це каже твоя рiдна людина. А наш професор завжди була рiдною людиною для нас. Бо вона хотiла якнайкраще розкрити те, що бачила в нас. Вона — генiальний педагог”.
Перший чоловiк Євгенiї був вiйськовим, другий — Григорiй Шкiльний, лiкарем. З ним спiвачка народила двох синiв: Iгоря у 1962-му i через пiвтора року Олега. Тяжко було з двома малими дiтьми, тому їх допомагала глядiти мама спiвачки Сусанна Мiрошниченко, яка ще на початку ХХ столiття спiвала Наталку Полтавку в театрi графа Гендрикова на Харкiвщинi, звiдки родом Євгенiя Семенiвна.
Своїх синiв до музики не примушувала. Старший, Iгор, — вiдставник МВС, а Олег — юрист, вiн у дитинствi намагався грати на скрипцi, потiм покинув. Онук Антон захоплювався гiтарою, бабуся дуже хотiла,
щоб вiн спiвав, але казала також: кожен вирiшує сам, що йому в цьому життi любити… Окрiм Антона, є онуки Євгенiя i В’ячеслав.
Була замiжня спiвачка й утретє, за режисером Володимиром Бегманом.
До останнього дня вболiвала за роботу
Дипломiв, премiй, звань Євгенiї Мiрошниченко не злiчити. У 1958 роцi стала лауреатом Мiжнародного конкурсу вокалiстiв у французькiй Тулузi, у 1972-му отримала Державну премiю України iменi Т. Шевченка. А з 1996 року — член президiї Комiтету з Державних премiй України iм. Т. Шевченка. Вона також була членом опiкунської ради Українського фонду культури. А 26 серпня 2006 року Президента України В. Ющенко нагородив Євгенiю Мiрошниченко званням Героя України. Вона також стала кавалером ордена Ярослава Мудрого, ордена “За розбудову України”, володаркою почесного титулу “Зiрка українського мистецтва”.
У 2002 роцi заснувала Мiжнародний благодiйний фонд свого iменi. Останнi п’ять рокiв життя присвятила створенню в Києвi Театру Малої опери. Це ще одна важка сторiнка її життя. Мiська влада Києва вiддала пiд цей проект столичний Будинок культури трамвайникiв. У 1920-тi роки там дiяла Народна опера, де спiвали i Федiр Шаляпiн, i Iван Козловський, а на початку своєї кар’єри виконувала першi арiї й сама Мiрошниченко. Але порозумiння зi владою оперна спiвачка так i не знайшла.
Землю навколо обiцяного будинку вiддали товариству з обмеженою вiдповiдальнiстю “Стройхол”. Оперна примадонна не могла навiть завезти до будiвлi декорацiї, зробити там ремонт — новi власники землi не дозволяли. Незадовго до своєї смертi спiвачка все ще боролася з владою, Києвом, з усiма. Вона вперто продовжувала вiрити, що Україна перестане бути країною “глухих” i її голос таки почують, але… “Може, я, як художнiй керiвник, терпляче чекала б, бачачи, що вiдбувається в країнi, якiй зараз не до нас, але коли подумаю, що в цiй каламутнiй водi хтось ловить свою рибку — не можу заспокоїтися! — обурювалась видатна спiвачка. — Лiкарi заборонили переживати, а менi шалено шкода дiтей, яких я вчу, — чому вони повиннi їхати за кордон у пошуках роботи?! Що ж менi тепер, начепити темнi окуляри, щоб не бачити всього, що вiдбувається навколо, й так доживати своє єдине життя?!”
Причин для хвилювання не бракувало: у Євгенiї Семенiвни дiагностували рак грудей. Але вона не впала у панiку чи депресiю, запевняла: “У мене все гаразд, тiльки не нагадуйте менi про дiагноз”. Веселилася, реготала — з її поведiнки неможливо було здогадатися, що її щось турбує. Їй потрiбна була термiнова операцiя у провiднiй нiмецькiй клiнiцi. До речi, нiмецькому професору, який її прооперував, друзi спiвачки подарували диск Мiрошниченко, щоб той знав, кого рятує. Наступного дня професор розповiв, як їхав додому дуже втомлений, увiмкнув диск у машинi й був такий вражений, що зупинився на узбiччi й не зрушив з мiсця, доки не дослухав до кiнця…
На сьомий день пiсля операцiї Євгенiя Семенiвна сiла за рояль. Їй було дуже погано пiд час “хiмiї”, але вона нiкому не розповiдала. Все в собi тримала. В останнi мiсяцi в її квартирi жили студентки, якi допомагали їй по господарству, а також собаки, їх було аж… п’ять! До речi, спiвачка дуже любила куховарити — чудовий капусняк варила, та й борщ. А ще собакам сама готувала, боялася, що дiвчатка-квартирантки дадуть не те, що потрiбно тваринам. Вважала: найкращi продукти мають дiставатись її песикам, щоб у них, не дай Боже, животик не заболiв.
А померла Євгенiя Мiрошниченко не вiд онкологiї — вiдiрвався тромб. О четвертiй ночi 27 квiтня 2009 року зайшла до ванної i там впала. Миттєва смерть. Лiкарi пояснили: вона навiть не зрозумiла, що сталося. Поховали її на Байковому кладовищi, недалеко вiд могили академiка Миколи Амосова… А мрiю свою, Театр Малої опери, не встигла здiйснити.
Читайте також: 10 ЗАПОВІДЕЙ ВЕЛИКОГО ПОСТУ
