– Навіть не знаю, що тепер робити. Ось як вони тепер будуть виживати – з двома дітьми, на орендованій квартирі і на одну зарплату доньки! – розповідає п’ятидесятивосьмирічна Софія Антонівна.
– Подивлюся, що буде! Зять без роботи з лютого – якраз перед цими всіма подіями його звільнили. Люди тримаються за роботу якось, а цей… Та ну! Знаєш, я теж життя прожила і переконана в одному – нормального працівника так просто не звільнять!
З зятем своїм, Ярославом, Софія Антонівна знайома вже вісім років, і всі ці роки терпіти його не може, щиро вважаючи, що цей чоловік її дочці Валентині абсолютно не пара. Валентина – спортсменка, активістка, відмінниця, батьки свого часу вкладали в неї кошти і зусилля. Краща гімназія, спортивні танці з поїздками на змагання, табори, мови, подорожі, репетитори для поступлення в хороший університет… Ярослав же – з простої, не самої благополучної сім’ї, закінчив якийсь коледж, про університет навіть не мріяв.
Не на користь Ярослава в очах тещі говорить і той факт, що він на вісім років старший за Валентину, і колись давно був одружений, правда, дітьми в тому шлюбі не обзавівся. Та й власності не нажив. На момент знайомства з Валечкою Ярослав знімав кімнату, власних квадратних метрів не мав.
І характер зятя тещі категорично не подобається, та й зовнішність не та. Загалом, класичне «не так сидить, не так свистить».
Свого часу Софія Антонівна просто благала дочку почекати, не поспішати з весіллям. Ну, в крайньому випадку, не народжувати «від цього твого» дітей. Але дочка, як ніби спеціально, рівно через дев’ять місяців після весілля народила одну, а через кілька років і другу дитину.
– У знімну квартиру, зовсім нічого не думають! – зітхає Софія Антонівна.
До останнього року, втім, все йшло у Валентини з чоловіком непогано. Ярослав працював, Валентина віддала молодшого в садок минулої осені і теж вийшла в свій офіс. Звичайно, вийшла – це голосно сказано. Як і слід було очікувати, син в садку багато хворів, а за ним хворів і старший, першокласник.
Начальство на роботі у Валентини обурювалося, і та вже думала було звільнятися, сидіти з дітьми. Добре, що не встигла. Бо потім зятя звільнили.
– Залишили нормальних працівників! – просторікує тепер Софія Антонівна. – Криза – хороший привід позбутися від трутнів, базік і халявщиків…
У підсумку працює тепер Валентина, Ярослава сидить вдома з дітьми і паралельно шукає хоч якусь роботу, і платити за орендовану квартиру їм стало важко. Справа, мабуть, так погано, що кілька тижнів тому Валентина, мабуть, переступивши власну гордість, зателефонувала матері і попросила допомоги.
– Просить пустити її з сім’єю в мою квартиру, яка дісталася мені у спадок! – ділиться Софія Антонівна. – Здрастуй, приїхали. Я все чекала, коли вона про це заговорить. Ну ось, дочекалася!
Квартира, вельми пристойна, двокімнатна, дісталася Софії Антонівні свого часу від батьків у спадок.
– Нікого я пускати туди не хочу! – пояснює Софія Антонівна. – Точніше, не хочу пускати зятя! Була б дочка одна, ну або тільки з дітьми, можна було б розглянути такий варіант. А «цьому» занадто жирно буде, я вважаю! Нехай заробляє сам…
– Ну, господар – пан. Тим більше, напевно, це не так просто, пустити в квартиру дочку з сім’єю, так? Там же хтось живе зараз, орендарі, це людей виселяти треба. Теж не дуже приємно?
– Ну ось ще, які орендарі! – махає рукою Софія Антонівна. – Ніхто там не живе і не жив ніколи! Квартира стоїть замкнена на ключ, здавати в оренду її я не збираюся! З цією орендою одні клопоти. У мене приятелька здає, так вона постійно якісь проблеми вирішує. То холодильник мешканцям ремонтує, то оплату за світло вибиває, то дрібні непорозуміння з сусідами якісь розбирає, то ще що-небудь! Мені ці всі проблеми не потрібні. Я працюю, пенсію оформила, грошей мені вистачає цілком…
І я вважаю, що це нормально – не впускати лінивого зятя в готову квартиру, хай сам заробляє.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
