Чекісти ганялися за Шухевичем рекордний термін. Жоден із керівників антикомуністичного підпілля не очолював його шість із половиною років поспіль. “Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах” — цей вибір у боротьбі із системою зробив Шухевич 5 березня 1950 року
Зранку 5 березня 1950 року емґебісти оточили будинок учительки Наталки Хробак у Білогорщі та ще чотири будинки, у яких, за припущеннями чекістів, міг переховуватися Роман Шухевич, Головний Командир УПА. Для оточення зібрали більше семиста бійців внутрішніх військ.
Одним з будинків був саме той, де і справді перебував генерал. Мешканців розбудив стукіт у двері. Зв’язкова Галина Дидик підійшла до дверей і побачила кількох озброєних, з готовою для пострілу зброєю чоловіків.
Галина відчинила, розраховуючи, що за той час, поки допитуватимуть її чи проводитимуть обшук, командир зможе вирватися. Емґебісти вивели її на другий поверх, посадили на стілець і, притримуючи, почали допитувати, хто ще є у хаті. Галина голосно, криком відповідала, сигналячи таким чином тривогу. На той час командир уже встиг заховатися.
Схованка мала ту перевагу, що в ній було добре чути, що діялося ззовні. Зі звуків командир зрозумів: єдиний шанс уціліти – хоч і мінімальний – це прориватися. І він пішов у свій останній бій…
В офіційному звіті записали, що вбив командира один з сержантів, які оточили будинок. Хоча насправді останню кулю Провідник випустив у себе сам – у наглухо оточеному домі в нього не було шансів… Але здаватися живим він не хотів і не міг.
Спочатку з-за перегородки з-під сходів пролунали постріли. Потім вискочив худорлявий невисокий рухливий чоловік. Зав’язалася перестрілка, в результаті якої загинув майор держбезпеки Ровенко. При спробі прорватися Шухевич зіткнувся з підполковником Фокіним, який вистрелив і, вірогідно, поранив повстанця.
Таким був розв’язок фінального епізоду однієї з драм детективу, який розпочався ще влітку–восени 1944 року. До цього Головний командир УПА неодноразово вислизав з рук чекістів: у 1944, 1946, 1947, 1948 роках…
Керівництво МҐБ вимагало захопити командира живим. Роман Шухевич, навіть в ситуації очевидної безвиході, зумів укотре – і на цей раз безнадійно – поламати чекістські плани щодо себе. Наче у помсту за це, чекісти так заховали його могилу, що її шукають і досі…
Створена Романом Шухевичем підпільна система не обмежувалася традиційним військово-підпільним виміром. Не обмежувалася медичною та інформаційною службою — звичними “супутниками” партизанської армії. Існували підпільна преса та книговидання, шкільництво, правова система, діяв підпільний парламент і чітка управлінська структура.
Роман Шухевич створив паралельну радянській владі структуру і керував нею рекордний термін.
Cтворена ним “підпільна держава” існувала у всій повноті власної структури і функцій майже десятиліття в умовах винятково сильного тиску. Якби Україна здобула незалежність ще тоді, він мав усі шанси стати для українців тим, чим для турків є Ататюрк, для поляків – Пілсудський, для французів – де Голль.
Бо якщо свобода виборюється ціною загибелі тих, хто не дозволить змарнувати це скарб – ситуація перестає бути такою однозначною. Але щоб не заплутатися у спокусі релятивізму, варто пригадати, з яким ворогом мав справу Шухевич.
Це саме “якби” стає джерелом багатьох важливих і складних запитань. Чи не даремна жертва? Чи тільки цей шлях був єдиним для незалежності? Тут не обмежишся тільки аргументом про те, що свобода – такий скарб, заради якого жодні жертви не завеликі.
Радянська влада діяла за принципом: “Якщо ворог не здається – його знищують. Якщо здається — теж знищують”. Тоталітаризм за своєю природою не визнає жодної альтернативи.
Тому “совєти” зосередили у своїх руках всі можливі економічні та фінансові ресурси, тому наводнили країну “стукачами”, тому запровадили жорстокий терористичний режим, тому тримали народ “у чорному тілі”, добиваючись фокусування усіх його інтересів навколо хліба насущного, тому репресіями вибивали не те що непокору, а елементарну здатність користуватися власним глуздом і досвідом.
У такій системі просто залишитися людиною уже межувало з героїзмом і вимагало постійної боротьби з собою.
“Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах” — цей вибір у боротьбі із системою зробив Шухевич 5 березня 1950 року. І зберіг не тільки себе, а й створену ним мережу, яка пережила фізичну смерть свого провідника у бою, але чи пережила б, якби перебування його у полоні стала б ґрунтом для різноманітних провокацій?
У хід пішли б не тільки чутки та провокативні заклики вийти “з лісу” для тих, хто залишився, начеб від імені Командира УПА, а й значно серйозніші прийоми.
І наслідки їхнього застосування не тільки для підпілля, а й для українців у цілому були б непередбачувані. Керуючись такою логікою, стає важко розрізнити героїзм і прагматичний розрахунок.
У протиборстві з тоталітарною системою героїзмом інколи стає звичайне “ні”: адже зворотною стороною потужності системи є крихкість хитромудрих планів. Планів, які того ранку зірвали одним пострілом…
Цей текст на основі книги Олесі Ісаюк “Роман Шухевич”. Біографія Головного командира УПА щойно вийшла друком у видавництві “Клуб сімейного дозвілля” спільно із Центром досліджень визвольного руху.
Читайте також: ВОЛОДИМИР ІВАСЮК: ДНЯМИ ЙОМУ МОГЛО Б ВИПОВНИТИСЯ 68…
