fbpx
Україна
Костя пішов до іншої: – Вона моя колишня пaцiєнтка. Опeрyвав її, – пояснив урешті

Кава з присмаком ностальгії

– Нам варто з тобою розлучитися.

– Що нам потрібно? – не розчула Неля через гамір і оголошення про реєстрацію на черговий авіарейс.

Вона розглядала вітрину, на якій красувалося взуття на всі смаки. Блідо-рожеві туфлі виглядали вишукано і стильно. Вони пасували б до її нового костюма. Неля любила щось купувати в аеропортах. І любила аеропорти. Поспіх і чекання, приліт-відліт, емоції, емоції.

– То що нам потрібно? – перепитала у чоловіка.

– Розлучитися, – відповів Костя.

– Ти приревнував мене до чергової пари туфель? – пожартувала.

– Я серйозно.

Читайте також: ВЧОРА ОЛЕКСАНДРІ ЗАПРОПОНУВАЛИ СТАТИ YТРUМAНКОЮ: ТЕПЕР ЇЇ ЖИТТЯ ЗМІНИЛОСЯ. ВОНА СТАЛА РОЗКІШНО ОДЯГАТИСЯ, З’ЯВИЛАСЯ МАШИНА ТА КВАРТИРА

Через раптове зацепеніння не почула, що оголосили реєстрацію на їхній рейс. Вірніший, надійний, найкращий у світі Костя, її Костя, і розлучення? Не знала, що має сказати Кості. А він чекав на її відповідь і готовий почути будь-що. Вона цілу дорогу мовчала. «Мабуть, Костя прийняв рішення ще перед поїздкою, – думала. – Але не хотів псувати настрій. Хто його нова жінка? Коли і звідкіля взялася?»

Неля витримала паузу аж додому. Мовчання було спасінням від сліз.

– Вона моя колишня пaцiєнтка. Опeрyвав її, – пояснив урешті.

– З любові чи з жалю йдеш до неї?

– Вона беззaхисна. Схожа на мишку. І як двом дітям раду дає? А ти сильна.

– Мені легше буде давати раду одній дитині. Мене не треба шкодувати. І мені можна зіпсувати життя.

– Максим дорослий, зрозуміє.

– У дванадцять років – дорослий?

– Я буду з сином зустрічатися. Допомагати. Буде, як раніше.

– Не буде, як раніше. І ти це знаєш. Ти кохаєш ту мишку?

– Кохаю.

– Хай щастить усім мишкам на світі! – кинула й почала витягувати з шафи чоловікові речі.

– Може, зачекаєш до ранку? Куди я зараз, пізнім вечором?

– До мишки, в опeрaційну. Куди хочеш!

«Я мушу купити ті блідо-рожеві туфлі! Мушу знайти їх!» – Нелі здавалося, що взувачка може стати порятунком від неочікуваної ситуації.

Неля, а офіційно Неоніла Володимирівна, – юрист. Клієнтів не потрібно було шукати. Вони самі шукали зустрічі з нею. Коли ж проблеми торкнулися її – розгубилася. Випотрошування шафи стало єдиною розрадою.

На роботі ніхто не помітив, що очі її посмутніли. Лише прибиральниця, тітка Дуся, яка називала всіх працівників «контори» дітьми, сказала:

– Володимирівно, дитино, щось ви невеселі. Не з таким настроєм повертаються з відпустки. Моя справа – ганчірка і відро, але я ж бачу.

– Костя пішов до іншої.

Тітка Дуся на всяк випадок присіла. Приклала руку до серця. Перевела дух. І мовила:

– Це, як рoзлад шлунку: помучить і минеться.

І, наче досвідчений психолог, додала:

– Жоден чоловік у світі не вартує навіть однієї жіночої сльози.

– А лiкарі кажуть, що деколи треба плакати – для профілактики.

– Ті, що кажуть, хай плачуть. Профілактика. Придумали дурницю. Все минеться, дитинко, – прибиральниця заповзято почала витирати Нелин стіл, на якому не було жодної пилинки.

Неля вкотре приміряла рожевий костюм. Ах, якби тоді купила туфлі.

– Ма, ти така класна! Нічого наш тато в жінках не розуміє, – по-дорослому мовив син.

– Макс.

– Що? Я правду кажу.

Неля погладила синову голову. Він шморгнув носом.

У них з Максом було півтори години до літака. Летіли в гарячу африканську країну. Про цю подорож син мріяв давно. Хотів побачити пустелю, древні храми і таємничі піраміди. А поки що обсервували аеропортові магазинчики.

Рожеві туфлі! Трішки не такі, але схожі на ті, які бачила з Костею. Приміряла.

– Підбори не зависокі? – запитала в сина.

– Не зависокі! – оцінив її мрію незнайомець.

– Перепрошую? Ви.

– Я – пасажир, – засміявся. – А туфлі гарні. Вам пасують.

– Ма, купи їх. Супер! – потакнув Максим.

– О, ми летимо одним рейсом, – мовив знайомий голос незнайомця.

– Ви?!

– Здається, я вас десь бачив. У мене хороша зорова пам’ять.

– Ви часом не лiкар?

– Ні. А що?

– Просто запитала. Вони пам’ятають своїх пaцiєнтів. І закохуються в них.

– Пробачте, не назвав свого імені. Дмитро. Я живу.

Неля і Дмитро були з одного міста.

Вони їздили одним автобусом на екскурсії. Дмитро тут не вперше. Він любив цю гарячу землю і її таємниці.

– Удень пустеля золота. Вночі – срібна. Під її пісками притаїлися древні цивілізації. Пустеля відкриває таємниці не відразу – вичікує певного часу.

Дмитро розповідав цікаво. У Максима виникало десятки запитань.

– Макс, дай людині відпочити, – не витримала Неля.

– Максиме, я забув запитати: ким працює твоя мама?

– Юрист. Вона лише видається дуже серйозною. Насправді мама класна. А ви де працюєте?

– Нічого особливого. Трохи бізнесмен, – пожартував.

– Чому ви тут самі?

– Макс, залиши людину в спокої, – прикрикнула на сина Неля.

– Усе гаразд. Раніше приїжджав із сім’єю. Це був наш улюблений клаптик землі. А потім дружина і донька пішли жити до мого найкращого друга. Тепер – вони сім’я.

– І наш тато пішов.

– Макс! Все буде гаразд, Дмитре, – мовила Неля. – Такі чоловіки, як ви, довго не бувають самотніми. Завжди знайдеться якась мишка.

– Хто знайдеться?

– Не звертайте уваги. Спека.

Вона рятувалася від спеки білим шаликом. Інші жінки з їх групи одягали капелюшки. А Неля – легкий шалик. Гарячий вітер бавився ним, висмикував з-під шалика волосся кольору стиглої пшениці. Жінка була схожа на дивну білу птаху серед жовтих пісків і гарячих небес.

«Я не повинен думати про неї. Бізнес, партнери. Про це думай. І про доньку, яка телефонує ночами потай від колишньої дружини. Донька. Який же я дурень, що дозволив вивезти її на інший кінець землі, картав себе Дмитро. – А Колян, друг, будь він не ладний! Хто б подумав? А Ліля. Колян багатший. І Ліля пішла до нього»

– Не сумуйте, Дмитре, – порушила його внутрішній монолог Неля. – Насолоджуйтеся відпочинком.

Вона взула блідо-рожеві туфлі й одягнула ніжно-рожевого кольору костюм. Розпустила волосся. Трішки косметики, усмішки, загадковості в очах. Нині річниця їх з Костею весілля. Колись це був щасливий день. Вони клали один одному під подушки подарунки. Так повелося з першого року одруження. А увечері йшли в ресторан. Завжди відзначали це свято лише удвох.

– Мишка, мишка, де ж ти взялася на мою голову? – мовила сама до себе Неля.

Після роботи зайшла у мініатюрне кафе. Замовила горнятко кави. Напій мав присмак ностальгії. Сіла біля вікна. Неля любила спостерігати за людьми, «читати» їх настрій. Відчувала чийсь погляд. Чи здалося? Сьогодні вона багато думає про Костю. А він про неї? Пам’ятає нинішній день? Хоча, навіщо це йому? У нього з мишкою свої свята. Цікаво, чи кладе він їй під подушку подарунки?

Вийшла з кафе у теплий вечір.

– Я не помилився, це ви, Нелю! Хотів у кафе підійти.

– Дмитро?

Він запитував її про сина. Вона його – про справи. Так і дійшли до маленького імпровізованого квіткового ринку біля старого храму.

– Пані, купіть гладіолуси. Вони такого кольору, як ваше вбрання.

– Нам все відро, – сказав Дмитро.

– Відро мені потрібне, – запротестувала літня продавщиця.

– Нам не треба відра. Лише всі квіти, що в ньому.

– Один, два, три, дев’ять. Маєте щедрого чоловіка, пані. А то деякі як почнуть прицінюватися.

Неля несла оберемок ніжно-рожевих гладіолусів. Дмитро підтримував її під руку. Усміхалося сонце з осінніх небес. Нарoджувалося кохання.

Дмитро завжди даруватиме Нелі у цей день дев’ять гладіолусів. Вони приходитимуть у мініатюрне кафе. Сидітимуть біля вікна. А поруч сидітиме щастя. Але через Нелині спогади пробігатиме сіра мишка. Й не даватиме спокою запитання: чи пам’ятає її колишній чоловік про нинішній день? А кава завжди буде мати присмак ностальгії.

Ольга ЧОРНА

За матеріалами видання Наш ДЕНЬ

Related Post

facebook