Теодор Дячун шість років здобував для Української повстанської армії зброю і провіант, пише gazeta.ua.
У 14 років на власні очі побачив тpуnи 1,2 тисячі в’язнів. Улітку 1941-го НКВДисти розстріляли всіх, хто перебував у Тернопільській тюрмі. Серед них були двоє моїх дядьків – Гнат і Іван. Обох арештували 1939 року. Дядько Гнат пішов у школу розбиратися з учителькою Софією Будзівською – полькою, яка кийком побила мене за те, що мав у сумці книжку Івана Франка “Лис Микита”. Сказав їй, що вона і її країна – окупанти. За це його звинуватили у приналежності до ОУН і забрали в тюрму. Дядька Івана арештували за кілька місяців. Разом з іншими підпільниками підпалив халупи польських мазурів, яких переселяли на наші землі.
Поїхав із батьком у Тернопіль шукати тіла батькових братів. У сквері біля тюрми – отетерів. Він увесь був закладений тpуnами – три ряди по 600 метрів. Страшне видовище було. Глянув раз і відвернувся. Коли подивився вдруге – відключився. Медсестри ледь відкачали. Батька сварили: “Нащо ви привезли дитину дивитися на це жахіття?”
Тіла братів батько так і не знайшов. Усіх, кого рідні не забрали, поховали у братській могилі на тернопільському цвинтарі. 1945 року радянська влада підігнала на те місце трактор. Зрівняли могилу з землею.
Коли побачив, що совєтська система робить з людьми, вирішив іти в підпілля. Так зробила більша частина молоді з нашого села. У ліси йшли по романтику й пригоди. Про загибель тоді ніхто не думав. Хоча смерть могла наздогнати щодня.
“Чим нижче притискаєшся до землі, тим довше житимеш”, – казав інструктор під час вишколу. У лісі бігали, вивчали рукопашний бій, географію та історію. Німецьку, совєтську і польську зброю вчилися розбирати й збирати із зав’язаними очима. Спали в землянках, які самі копали. Замість матраців стелили соснові і смерекові гілки. Вишкіл тривав шість місяців. Не всі витримували. Слабших у бої не брали. Вони ставали зв’язковими чи готували їжу.
Перші криївки в нашому селі копали, щоб гнати самогонку. Коли німці прийшли на Галичину, дефіцитом стали сірники, сіль, мило і гас. Ці товари можна було виміняти тільки на горілку. Німці це присікали. За знайдену у хаті брагу могли розстріляти. У горі за церквою Антон Сеник викопав першу криївку. Додумався гнати там горілку
Після вишколу провідник кинув на будівництво криївок. Свою першу зводив у лісі біля хутора Писки. Невелика вийшла – на четверо-п’ятеро людей. Вхід закривався ящиком, в якому ріс мох. Помітити її було важко, бо навколо все поросло терниною. Якось сиділи там із хлопцями чотири дні, бо була облава. Відчували, як зверху топчуться НКВДисти, чули їхні матюки. Щоб те витримати, треба мати сильні нерви. Один хлопець наполовину посивів. Казав: “Добре, що серце міцне. А то вже вмер би”.
Криївку будували за добу. По периметру за кілометр виставляли охорону. Викопану землю відносили метрів за 500 у мішках або скидали у став чи озеро. Після війни багато окопів по лісах було, то бувало зсипали її туди. Вкопували кругляки, робили перекриття. Зверху засипали землею і саджали кущі. Любили шипшину, бо добре кололася. Найважче було робити душник. Збитий із дощок короб треба було непомітно висунути під кущем чи у лисячу нору. З першого разу це ніколи не вдавалося.
нквдисти шукали криївки із собаками. Щоб їх нейтралізувати, кожен повстанець носив у мішечку мелену махорку. Розсипав її за собою. Собаки від неї чхали і вже не могли взяти слід.
Біля батьківської хати досі є криївка. За німецької окупації тато вирив її під крутим спуском за хатою. Прокопав тунелик, а за ним – чималу кімнату. Справився за місяць. У криївку позносив одіж і зерно. Ходили чутки, що німці теж грабуватимуть і вбиватимуть.
1943 року втік від поліцаїв. Вони по селу ловили здорових хлопців і відправляли на роботу в Німеччину. Постійно був напоготові. Якось глянув у вікно – йдуть до хати четверо. Тільки підступили до дверей, як я у вікно з протилежного боку вистрибнув. На сусідній хутір до родичів босим по снігу біг півтора кілометра. Не захворів. У стресовій ситуації організм мобілізувався.
20 травня 1945 року мене офіційно прийняли в Організацію українських націоналістів. Перед шістьма командирами і капеланом прочитав декалог і спеціальну молитву. Отримав псевдо “Голуб”, бо часто посилали носити листи. Зразу ж призначили керівником групи із забезпечення повстанців продовольством і зброєю.
Патрульні в Тернополі – офіцер і троє солдатів – страшенно любили горілку. Заходили в забігайлівку, де продавали її та оселедців на закуску. Автомати – на вішак, і сідали за стіл. Ми зайшли слідом. Забрали зброю, а їм наказали роздягатися. Голих вивели у двір між багатоповерхівками. Зв’язали руки й ноги, так і лишили. Працювали без масок. Їм було не до того, щоб нас запам’ятовувати. Думали лише, щоб живими лишитися.
38-кілограмову друкарську машинку вкрали у тернопільському відділі робітничого забезпечення. Там працював односельчанин-підпільник Василь Пастернак. Розповів, що будівля охороняється, сигналізація є на дверях і вікнах. Усередину можна було потрапити через чорний хід. Іти на діло було страшно, бо двоповерхова будівля знаходилася навпроти відділу міліції. Але пішли, бо мусили. О першій ночі разом із Данилом Ремінником були на місці. Хотіли зірвати замок, але він не піддавався. Данило витягнув із кишені гранату і розбив вікно. На шум із другого поверху вибігла дівчина-росіянка, яка була за сторожа. До сигналізації не добігла – Данило її піймав. Пояснив, чого хочемо. Дівчина показала кабінет, в якому стояла машинка. Сторожиху зв’язали і поклали на диван. Машинку, два стоси паперу й кальку вкинули у мішок. З усім добром пішли на залізничну станцію. По шпалах рушили у бік нашого села. Машинку несли по черзі, бо важка. До криївки не дійшли. Зупинилися на явочній станиці неподалік села. Попросили вийти на зв’язок із проводом і сказати, щоб забрали машинку. Самі зарилися у соломі на горищі хліву й проспали до ранку.
Забуринецький спиртзавод пограбували, бо спирт був потрібен для підпільної лікарні УПА. Його територія була огороджена колючим дротом, щоночі на чергування виставляли 32 “стрибки” (завербоване для боротьби з упівцями місцеве населення. – Країна). Серед них мали свого – Миколу. Він надав потрібну інформацію. З хлопцями прийшли на завод після одинадцятої вечора. Обірвали телефонні дроти, блокували кімнату, де спали охоронці. На цистерні збили замок, підігнали віз із бочками. У хаті на території заводу знайшли оператора. Під кулеметом він накачав нам 600 літрів спирту. Зверху на віз поклали ще 200-літрову цистерну. Коли їхали, на прощання дали довгий залп. Нас ніхто не наздоганяв. Спецгрупи оперативників із трьох районів шукали нас тиждень. На слід так і не вийшли.
У серпні 1946 року “стрибки” знайшли криївку зі зброєю: кулемети, три ящики набоїв і два ящики німецьких гранат. Усе перевезли у своє приміщення на території спиртзаводу. Запрягли коней і поїхали до них у гості – зброю треба було забрати, доки не відвезли у район. До них влетіли з гранатами в руках. Всередині було восьмеро “стрибків” і ще якийсь чоловік. Опору не чинили. У гостя “стрибків” забрали куртку, сумку і кобуру з пістолетом. Зброю переклали на віз. Двері замкнули і зверху повісили гранату з відірваними вусиками. Самі поїхали на явочну квартиру. Коли наш провідник “Бурлака” заглянув у привезену сумку, закричав: “Ви хоч знаєте, хто був у вас у руках?! Перший секретар Збаразького райкому партії товариш Поддубний. Як ви могли його відпустити?!” Жалкували, що не додумалися подивитись на його документи.
“Стрибки” на початку 1946-го геть знахабніли: брали участь в облавах, допомагали опергрупам. Після того як випадково знайшли в лісі криївку, вирішили провчити їх. Коли один виходив із хати, підстерегли. Посадили на сани й повезли до кубла “стрибків” у центрі села. Пояснили, що має робити. Він постукав у двері і назвав пароль. Забрали у “стрибків” зброю і провели виховну бесіду. Це їх заспокоїло. По дорозі назад вирішили заїхати у підсобне приміщення Міністерства держбезпеки за поросям, щоб було що хлопцям їсти. Сторож виявився нормальним чоловіком. Завів у свинарник і дозволив вибрати найкраще. Побратим Данило застрелив кабанчика з пістоля. Втрьох ледь на сани закинули. Вже збиралися їхати, як сторож каже: “Зробіть добру справу. Тут є верхові коні начальника МДБ, через них не маю спокою. Він щосуботи гицає на них по березі. А я після того мушу їх чистити”. Забрали і коней. Сторожа зв’язали й кинули у сторожці – аби ніхто не мав до нього претензій.
200 грамів зерна на день видавали за роботу в колгоспі. Виживати було важко, але люди умудрялися. Жінки у спідницях пришивали кишені, в яких за раз могли винести 2–3 кілограми зерна. Це зменшувало показники врожаю. Голову колгоспу Никонора Дячуна районне керівництво постійно викликало на допити: де врожай? Він нічого вдіяти не міг, бо був совісний. Після чергового допиту не витримав: просто на полі черкнув собі лезом по горлу. Добре, хтось із жінок побачив. Відвезли в лікарню. Там його врятували.
1947 року на Західну Україну їхали з Київщини і Харківщини по хліб. Якось зустрів чотирьох пухлих жінок. Питали, де можна хліба виміняти, і плакали. Вночі разом із побратимом повели їх до сільського млина. Там був спеціальний вал, у якому зберігали зерно для держави: усі, хто молов пшеницю, мусили віддати 20 відсотків. Зв’язали сторожа і зламали замок. Жінкам сказали: “Наберете й ідіть на станцію. Сядете на ешелон з польським вугіллям. Врятуєтеся”. Коли переїхав у Білу Церкву, дві жіночки, які по сусідству живуть, розказували: “Завдяки бандерівцям ми у голод вижили. Поїхали в Тернопіль. Вони нам безплатно дали зерна і борошна. Мали з чого дітям паляничку спекти”.
Закохуватися підпільникам було небезпечно. Один наш хлопець ходив до дівчини Орисі. Хтось НКВДистам доклав. Біля її хати влаштували засідку. Підпільник ішов до Орисі з двома хлопцями. Ті втекли, а його застрелили. Вбили й Орисю. Обох ховали в один день. На похорони зійшлося все село.
Дізналися, що в колгоспну комору привезли цукор, масло, спирт і багато махорки. Охорону з 26 “стрибків” налякали – обстріляли з кулеметів. Вони вийти зі своєї каптьорки боялися, хоча мали купу зброї. Набрали три вози всякого добра. На наші пошуки кинули оперативників із чотирьох районів. Одного підпільника таки спіймали. Виявився зрадником – усі паролі видав. Мене зловили, коли прийшов на явочну квартиру. Тільки переступив поріг, дали по голові. Отямився вже у камері.
Допити були страшні: лупцювали, засовували голки під нігті, вмикали перед очима лампи-кіловатки. Били так, що тіло стало синім з білими пухирцями. Катували більш як місяць. Вимагали, щоб здав наші склади зброї і розповів, де криївки. Не сказав нічого. Вижив чудом.
Засудили до розстрілу. Радів, що не встиг одружитися й завести дітей. За тиждень до виконання вироку його змінили на 25 років каторги і п’ять – таборів. Радості не відчував.
1956-го в табір приїхала комісія, яка переглядала справи політичних в’язнів. Багатьох випустили. Із 12 тисяч у таборі лишилися три сотні. Дійшла черга і до мене. У кабінеті став перед начальником табору, полковником і офіцером. Вони переглянули мій формуляр і попросили сісти на табуретку: “Решили срок вам оставить”. Я обімлів. Підвівся, а ноги не слухаються. Офіцер узяв попід руки і вивів з кабінету. Попросив у нього ручку й папір. Написав: “Чрезвычайная комиссия считает, что я потерянный для советского общества. Поэтому прошу дать мне высшую меру наказания”. Офіцер відніс заяву комісії, а мені наказав чекати. Руки тремтіли, у горлі стояв ком. За 5 хвилин попросили в кабінет. Усі сміялися, дивилися на мене, як на клоуна. Генерал каже: “Ты еще не потерянный. Решили наполовину урезать тебе строк”. Дали 12 років. У таборі було правило: якщо виконуєш план на 120 відсотків, то день рахується за три. Я робив план на 130 відсотків. На волю вийшов після Різдва 1959 року.
Читайте також: НЕКРАСИВИХ ЖІНОК НЕ БУВАЄ, БУВАЮТЬ ВРЕДНІ – ВВАЖАЄ ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК
