fbpx

Іноді прокидаєшся і думаєш, що так хочеться чорного хліба, так хочеться чорного хліба, – захисник, який показував життя на “Азовсталі”, мріяв про хліб і зміг з полону повідомити мамі, що живий

Завдяки нелюдським героїчним зусиллям, ціною власних життів, гарнізон Маріуполь змінив хід війни, яку розв’язала росія в Україні, стримував угруповання до 20 тисяч російських окупантів і не пустив загарбників на Запоріжжя та Донбас.

Тепер рідні захисників «Азовсталі» благають весь цивілізований світ допомогти, якомога швидше, повернути їх додому живими, йдеться в ТСН.

Нацгвардійці, «Азoвців», морські піхотинці, прикордонники, поліцейські, тероборона – всі вони від початку квітня перебували в оточені на «Азовсталі». Щодня штурмом російські окупанти намагалися взяти наш форпост, але ворогу так і не вдалося це зробити. Завдяки мужності, відданості та патріотизму українських захисників. Увесь світ переконаний в тому, що вони – українські Герої.

Під постійними обстрілами, без серйозного підкріплення, запасів їжі, без питної води, медикаментів – вони змогли нищити окупанта, а в перервах між запеклими боями – ще й співали українських пісень, а ще посміхалися, жартували і навіть одружувалися у бункері на заводі.

Сталеві, але співчутливі – українські воїни залишилися людьми до останнього, ними захоплювався весь український народ. Навіть під час евакуації і виходу до ворога із «Азовсталі».

Про це свідчить відео, яке зняли пропагандистські ЗМІ росії, де боєць полку «Азoв» Дмитро Козацький з позивним «Орест» не залишив свого кота, який прибився до нього під час боїв за Маріуполь.

«Коли побачила те відео, що він взяв із собою того кота. Знову розплакалась від гордості, що мій син – це людина з великої літери», – каже мама Дмитра Ірина.

Дмитру 26 років, він народився на Житомирщині. У 20 років став нацгвардійцем, а згодом почав боронити країну у полку. Мама називає його романтиком і ботаніком, а журналісти – «очима Азовсталі». Бо це саме він зробив і показав світу фото поранених з польового шпиталю. «Я очікував побачити в очах біль, слабкість, але попри все, я побачив в їхніх очах силу, силу триматися, посміхатися, вони жартують між собою, жартують про свої поpанення», – пригадував у інтерв’ю Дмитро.

Згодом Дмитро розповів, той репортаж став для нього найболючішим. «Він мені сказав: «Мама, я не хочу більше такого фотографувати, я хочу фотографувати світло, людей, красу, я більше не хочу таких знімків», – каже мама мужнього бійця.

Дмитро називав безперевні обстріли на «Азовсталі» дощем і дуже мріяв нарешті поїсти. «Іноді прокидаєшся і думаєш, що так хочеться чорного хліба, так хочеться чорного хліба», – каже він.

Поки Дмитро зі своїми відважними побратимами мужньо тримали оборону на заводі, його мама захищала власний фронт. Ірина Іванівна вже 30 років працює провідницею на «Укрзалізниці». І коли в Києві почалась війна, вона 25 лютого вийшла на роботу. Жінка працювала в одному із перших евакуаційних поїздів. «Мій син на фронті, а я залишуся вдома і залишу свою країну? Я сказала, діти, я можу допомогти, чим я можу, я маю бути на своїй передовій», – розповідає відважна жінка.

Робота, каже пані Ірина, хоча б трохи відволікає від думок про сина і зараз. Але триматися їй не просто, бо після виходу наших бійців з «Азовсталі», син телефонував їй лише раз. «Він зателефонував, сказав: «Мама, я живий, до дзвіночку, до зустрічі». Для мене це було. Це було пару секунд, але для мене це було», – згадує жінка.

Пані Ірина живе думкою про свого рідного Дмитра і чекає сина вдома, аби приготувати його улюблені страви і нарешті обійняти свого героя.

«Нам нагороди не потрібні, нам потрібні наші живі Герої!», – твердить мама Дмитра Козацького Ірина Юрченко.

Джерело – ТСН.

Фото – скрін.

You cannot copy content of this page