fbpx
Життєві історії
Ігор пішов жити до своєї Аньки. А немолоді батьки стали збирати гроші і будувати їм поруч хату. Молоді заїхали туди, але батьків не поважали за те. Невдовзі Аня ще дівчинку народила. Олена Миколаївна була дітям за няньку. Куховарила, прала, прибирала теж вона. А невістка ж зайнялася бізнесом: узяла в оренду ятку на базарі. Біда в тому, що з роботи часто приходила весела вже, бо з жінками щодня сиділи за столом. Дедалі частіше влаштовувала такі посиденьки вдома. Разом із нею почав полюбляти таке життя і Ігор

Десь до 10-го класу Ігор зовсім не завдавав ніяких клопотів батькам. Непогано вчився, був дуже слухняний. Петро Іванович і Олена Миколаївна були аж надто уважні до нього, турбувалися про нього. І це зрозуміло, адже Ігор — дуже пізня дитина. У свої 16 років хлопець був невисокий, худорлявий, середньої статури. Усе було гаразд, поки хлопець не закохався в Аню — новеньку, яка з’явилася в їхньому класі. Вона була дуже гарненька, струнка, жвава та грайлива. Багато хлопців, і не тільки з їхнього класу, закохалися саме в неї. І вона вертіла ними, як їй того хотілося.

А на Ігоря вона взагалі не звертала жодної уваги. Хлопець ходив дуже засмучений, став відлюдником, мало розмовляв й з батьками. Батьки допитувалися сина, що з ним. А він лише мовчав. Тоді почав негарно відповідати, десь зникати вечорами. Спокою в домі мов і не було зовсім. За матеріалами

Ігор наважився освідчитись Ані в коханні. Купив великий букет квітів та пішов прямо до неї. Вдома у Ані були незнайомі йому хлопці та дівчата, гриміла гучна музика.

— Погляньте! Прийшов іще один Ромео! — вигукнула Аня, побачивши Ігоря ще на порозі.

Квіти взяла, та до кімнати хлопця не запросила. Стояла, спершись об одвірок, іронічно посміхаючись йому в обличчя. Хтось із гостей насмішкувато вигукнув:

— О! Нам тільки ластатих і не вистачало!

Усі разом голосно розсміялись. А Ігор, мов ошпарений, бігом вибіг з двору. Блукав темними вулицями, почувався нікому не потрібним на цьому світі.

Його не хотіла бачити Аня, то навіщо тоді взагалі жити? Зустрів якусь компанію, хлопці запропонували випити. І він уперше в житті це зробив. Додому прийшов аж над ранок. Йому було недобре. Олена Миколаївна аж руками сплеснула:

— Синочку! Де ти був? Ми так хвилювалися з батьком…

Ігор дивився на матір і ніби вперше її бачив: темне пишне волосся, смагляве гарне обличчя.

— Краще б ти мене не народжувала… — вигукнув він. — Чому ви гарні, чорняві? Чому я не схожий на вас? Я вас ненавиджу дуже…

Олена Миколаївна аж побіліла. Відчула, що у неї підкошуються ноги, і, щоби не впасти, сіла. Ігор почув її глухий голос:

— Не я тебе народила. Твоя мати покинула тебе… Зовсім малого ще залишила…

Те, що сказала мати, до Ігоря дійшло не одразу. Він швидко вибіг з кімнати, сів на ґанку і тут тільки збагнув почуте. Те, що дізнався, було дике, страшне. Але якийсь спогад раптом виплив, мов з туману: розпатлана жінка сварить його, а чужі дядьки регочуть, дають випити щось гірке й пекуче, а він плаче, не хоче. Ігор повернувся до кімнати:

— Я згадав! Мене сварили, я їсти хотів… Хто мої батьки?

Олена Миколаївна не стрималась, виказала таємницю:

— Мати твоя — моя молодша сестра. Вона сивеньку любила. Не знаю, де вона, чи жива. Хто твій батько — не знає ніхто…

Увечері Олену Миколаївну з відвезли до лікарні. Ігор, як провідував матір, сидів біля неї і мовчав.

Олена Миколаївна картала себе: як могла вона сказати йому правду отак зопалу? Вони з чоловіком змінили місце проживання, щоб зберегти таємницю. Ніхто нічого не знав. А що, коли Ігор одвернеться від них? Адже він для них усе: їхня радість, мета життя, він для них цілий всесвіт. Дітей у них із чоловіком не було, і тому, коли сестра кинула хлопчика напризволяще, всиновили його.

Більше вони цієї теми не порушували.

Життя йшло далі. Ігор ніби змирився, що Аня його не любить. Не згадував про неї. З армії писав батькам хороші листи. Відслуживши, повернувся додому. Та вже першої ж ночі не ночував удома і на другий день був зовсім чужий. Батьки не могли випитати, де був, що думає робити.

Невдовзі дізналися: Ігор ночує в Ані. Поки служив, вона встигла дитину народити, а заміж так і не вийшла.

Тепер прийняла й Ігоря. Батьки намагалися поговорити з сином про те, що з такими, як Аня, сім’ї не створиш. Та й не любить вона його. На всі вмовляння він відповідав: «Зате я її люблю! І цього досить!».

Невдовзі остаточно Ігор перебрався до своєї Ані.

Петро Іванович та Олена Миколаївна помаленьку на свої заощадження будували для Ігоря дім. Неподалік свого, близенько, щоб завжди бути поряд. І ось невдовзі перейшли в нього молодята. Невдовзі Аня ще дівчинку народила. Олена Миколаївна була дітям за няньку. Куховарила, прала, прибирала теж вона. Аня ж зайнялася бізнесом: узяла в оренду ятку на базарі. Біда в тому, що з роботи часто приходила весела вже, бо з жінками щодня сиділи за столом. Дедалі частіше влаштовувала такі посиденьки вдома. Разом із нею полюбив сивеньку і Ігор.

Олена Миколаївна просила дітей схаменутись.

— Ми не якісь там любителі сивенької, — сміялась Аня, — нам просто подобається весело жити…

Загуляла Аня. Кинула Ігоря й дітей, зійшлася з чоловіком, який теж кинув жінку і двох діток.

— А що? У нас любов! — казала Ігорю, коли той умовляв її повернутись. Він Аню все одно любив, не дивлячись ні на що…

Якось Олена Миколаївна зі старшенькою онукою була на базарі. Побачила їх Аня, загукала на весь базар:

— Доцю, ось тобі біленькі шкарпетки, надінеш до білого платтячка…

Вона була вже весела. Дівча злякано притисло пакуночок до себе і побігло від матері.

Десь за пів року Аня повернулася до Ігоря, і він прийняв її. Але гуляти не припинила. Коли не було грошей, просила у батьків якусь десятку. Ви, мовляв, учора пенсію одержали.

Олена Миколаївна часто плакала. Я приходила, щоб розраяти її, а вона співчувала Ігорю й згадувала, який він був худесенький, коли вони з чоловіком узяли його до себе. Перші дні все не міг наїстися, хлібець з рученят не спускав…

Якось Петро Іванович був при нашій розмові.

— Ми самі винні, що Ігор такий, — мовив скрушно. — Виростили такого егоїста на свою голову…

Олена Миколаївна розплакалась.

— Це все вона, — перебила чоловікову мову. — Через неї Ігор так живе. Недарма кажуть: яка жона, така й доля. Ні, не тільки світло, не тільки щастя несе в собі жінка. Вона може стати бідою. Від такої жінки нещастя всім, хто живе поруч неї…

Я її розуміла: їй таки боліло те, що Ігор не зустрів жінки, яка зробила б його щасливим.

Новини в невеличкому місті розходяться швидко. Ані не стало раптово.

Люди в селі та родичі жаліли Ігоря — в той день він гірко плакав.

Минув час. Якось я зайшла до Олени Миколаївни. І з її голосу зрозуміла: щось у цій сім’ї змінилося на краще.

Якісь сила, впевненість звучали в ньому.

— У нас тепер усе гаразд. Ігор заспокоївся, працює. Про вас запитував… Дуже хочеться, щоб ви були мені за невістку, хороша ви жінка.

Любов МАТВІЄНКО.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – pixabay.

You cannot copy content of this page