fbpx
Breaking News
Дізнавшись правду про тітку, Віктор пішов в сільраду, виписав її з дому і попросив збирати речі . Та побігла скаpги писати, що її гoлoдом мoрuли, гроші забиpали і бuлu. Благо, що у Люби і Віті хороша репутація в селі, зароблена роками. Тітці не повірил
Юля вирішила пpодати дитячі речі через інтернет. А ввечері подзвонила Аліна і влаштувала iстерику. – Я ж тобі розповідала свою ситуацію. Могла б мені частину речей віддати, продаєш все одно за копійки. Не очікувала від тебе такого. І кuнула трубку. Юля засмyтилася. Та коли чоловік повернувся з роботи – розклав все по полочках
Маріанна набралася наxабства і подзвонила свекру, який завжди був, на її погляд, більш адекватнішим, ніж його дружина, і прямо запитала його, чому вони прийняли таке дивне рішення – весь спадок віддати молодшому сину. – А що ти хотіла? – заявив свекор. – Онуків нам не давала, спілкування з сином звела нанівець – тепер ми чужі люди, і все по твоїй милості
Всі навколо мені говорять, що свекруху давно пора пробачити і до себе забрати! – З нами вона жити не буде! – відразу відpізала я. Їй раніше треба було головою думати, а не pидати в 58 років, що нікому не потрібна
Сон переpвав телефонний дзвінок. Олексій глянув на годинник – шоста ранку. Телефонувала теща, повідомила, що дружина нарoдила і що тепер вона Олексія по сyдах зaтягає. Він, не роздумуючи, викликав таксі і поїхав до пoлoгoвого будинку
Діаспора
Гiркий досвід: Три надто вiдверті історії українських заробітчанок в Італії

Троє жінок з України приблизно майже одного віку розмовляють їдучи в “італійському” автобусі довгою дорогою. Кожна з них більше 10-15 років на заробітках у чужій країні. Кожна має свою історію, свій гіркий досвід роботи прибиральниці чи баданте (доглядальниці старших людей).

І кожна з них думає про повернення на Батьківщину назавжди. Колись це станеться. Та чи так це вже легко по стількох роках? Діти виросли, батьки пoмepли чи постаріли, рідні та друзі віддалилися, звички змінилися. Спільну мову знайти важко, прірва з кожним роком зростає.

Європейські держави мають спеціальні програми, створені для допомоги мігрантам-поверненцям. Це – об’єднані сили держави, релігійних громад та громадськості.

Що ж робиться для цього в Україні? Чи буде створена якась програма працевлаштування, трудова адаптація, програма духовної та соціально-культурної адаптації? Чи зуміє держава запровадити з користю для суспільства досвід та бажання працювати заробітчан, які повертаються?

Читайте також: 8 ОЗНАК НАЯВНОСТІ ТPOМБІВ У ВАШОМУ ТIЛI. ЦE ДYЖЕ ВAЖЛUВО І ВИ ОБOВ’ЯЗКОВО ПOВUННІ ЗНAТИ ПРО ЦE!

Наразі п’ятимільйонна цифра українських трудових мігрантів за кордоном лише збільшується.

Марія, 48 років. “Я вже тринадцять років в Італії. Додому їду лише в серпні, коли маю відпустку. Там син, онук. Але чи сумують вони за мною?.. Ми відвикли вже від родини, вони від нас теж. Сприймають, як гостей. Гроші беруть, як належне. Поїхала на заробітки, бо після розлучення залишилася з дитиною без хати, без нічого. Важко було. Але тепер звикла сама собі бути господинею. Робота від ранку до ночі. Вихідний – для відпочинку. Італійські чоловіки? Всі путні одружені, а розлучених і мені не треба. Ми з ними різні, маємо різні погляди на життя, на ті самі речі. Не маю на них часу. Не хочу когось терпіти”.

Наталка, 54 роки. “А в мене чоловік – італієць. Але ми з ним часто сперечаємось. Він все робить не так. Мене це дратує. Ну але так хоча б щось робить, намагається… Може, то ми, українські жінки, хочемо надто багато, все і одразу? Але ж ми вміємо терпіти, як жодні інші! Може, тому й користають тим іноземці?.. Була вдома в дітей два тижні. Відчула себе чужою і дуже самотньою. Захотілось назад в Італію, де щодень розмірений і передбачений: працюєш – отримуєш гроші. В Італії в мене є якась стабільність. В Україні – постійне чекання кращого й відсутність грошей. Тому й поїхала. От помогла дітям з житлом, може на старість приймуть”.

Анна, 49 років. “Я перших десять років працювала в Італії, щоб збудувати хату. Мріяла, що буде синові. А він одружився й пішов жити на квартиру. Не хоче жити в селі. А мені для чого така велика хата? Як опалювати взимку? Може, онукам хоча б буде… Я відвикла жити в селі, відвикла від їжі нашої. Щоразу, як приїжджу, то маю проблеми зі шлунком. Хоч бери й вези всі харчі з Італії.

Побачила свою однокласницю й не впізнала одразу. Жінки тут набагато швидше старіють, не доглядають за собою, як в Італії. Останнім часом часто думаю про повернення додому. Але завжди після того, як побуду два-три тижні, змінюю думку. Не готова ще. Все бiсить. Дороги, ціни, хамство навколо. Найгірше те, що знайомі, які ніде не їхали, дивляться із заздрістю і ніби з претензією, мовляв, заробила грошей і ще їй щось не подобається тут.

Наші люди хочуть, щоб все змінилось на краще, але самі ще не хочуть змінюватись. Їм так комфортно. Щоб їм хтось прийшов і зробив все. Натомість ми, заробітчани, все самі собі випрацювали, переважно дуже важкою працею й безсонними ночами. З кожним роком повертатися назад стає важче. Україна все така ж чорно-біла на відміну від Європи. Чи потрібні ми будемо комусь в Україні, як все ж повернемось? В Італії завжди чужі й вдома вже не станемо своїми. Рoздерті…”

Related Post