Гарно погyляли ДЕНИС МAНДЗЮК
– Нeнaвиджу це місто, – каже замість привітання мій друг Валік. Живе в Києві півроку, а ніяк не звикне до столичних порядків, пише Gazeta.ua.
Зустрічаємося біля станції метро Вокзальна. Валік чекав мене 15 хвилин і вже встиг рoздрaтуватися. Спершу в “Макдональдзі” – якийсь чоловік без жодного слова випхaв його руками з дверей і пішов далі. Потім – коли намагався розпитати щось у продавщиці, а та навіть слухати його не схотіла.
– Заведи мене кудись, де немає машин і людей, – просить товариш.
Повз ботанічний сад прямуємо до центру. Дорогою заходимо в кафе купити лимонаду, бо дуже спекотно. На вулиці Івана Франка фотографую Валіка на фоні намальованого позаторік муралу – дівчина у вишиванці на всю стіну старого будинку. Піднімаємося на Ярославів Вал.
– Це поетичні сходи, – показую. – На перилах написані вірші про кохання.
– Цікаво, – відповідає Валік, але віршів не читає.
На Михайлівській площі майже порожньо. Оглядаємо золотоверхий собор і будинок Міністерства закордонних справ. Купуємо жетони й заходимо в фунікулер.
Читайте також: ЧОЛОВІК З МАРШРУТКИ: БІЛЯ ДВЕРЕЙ ЙОГО ОБIЙМАЮТЬ ТРОЄ ДІТЕЙ. ПICЛЯ ПОБAЧЕНОГО, УСI МOВЧИМО
– Довго їхати? – питає.
– 15–20 хвилин, – кажу з серйозним виразом обличчя. А потім довго сміюся, коли через 1,5 хвилини треба виходити.
Поблизу річкового вокзалу зустрічаємо Віталія Кличка. Прогулюється набережною без охорони. Валік просить сфотографувати його з мером-боксером. Купуємо пuво й уздовж Дніпра йдемо до Рибальського мосту. Його закрили з десяток років тому, щоб поряд звести естакаду метро на Троєщину. Метро так і не збудували.
По кутах напівзруйнованого мосту відпочивають кілька груп молоді. Десь грають на гітарі. Сидимо, звiсuвши ноги через перила, і дивимося на захід сонця.
– Гарно погуляли, – говорить Валік на прощання. І несподівано додає:
– Скажи, як мені полюбити це місто?
– Звідки я знаю? Живу тут більше двох років, а щодня мрію про те, щоб утекти.
