fbpx
Україна
Дитині слух повернув… церковний дзвін

Оля дуже переживала, що Тимофій навідріз відмовляється з нею вінчатися. Бо весілля без Божого благословення не мало для неї жодного сенсу. Вважала, що підпис, поставлений у загсі, – то для людей, а міцний подружній союз благословляється лише на небі.

Свекри-атеїсти

Оля зрозуміла, звідки така категоричність. Тимофій змалку виховувався у родині військових. Батько був нехрещений й не вінчаний з мамою. Зрозуміло, що він не дозволив похрестити у церкві і свого сина. У сім’ї про Бога не говорили. А Оля, навпаки, з глибоко віруючої родини. Її дідусь був священиком, й вона змалку топтала стежечку до сільського храму. Власне, релігійні погляди – єдине, у чому молоде подружжя не могло знайти спільної мови. Врешті вирішили не зачіпати болючої теми. Хоче Оля – хай б’є Богові поклони, але в хаті ні ікон, ні Біблії не буде… Оля мусила коритися, бо ж жила зі свекрами у великій чотирикімнатній квартирі у центрі міста. Про своє житло поки навіть думати не доводилося. Та й куди було рватись, як свекруха зі свекром хороші, люблять її, нічим не обділяють і не ображають. А без ікон, певно, можна й обійтися… Через років два Оля завагітніла. Всі дев’ять місяців почувалася добре, нічого не турбувало, не тривожило. Народила здорового хлопчика.

– Тім (так ласкаво називала чоловіка), а давай сина охрестимо. Тож вже не ті часи, що двадцять літ тому. Он і твій батько на Пасху в церкву заходить. Ну давай? – просила чоловіка.

Але той був непохитний:

– Батько як собі хоче, а я в церкву не зайду. Це не моя віра. Хто, скажи, бачив Бога? І я не бачив. Але всі говорять… А мало що про нас із тобою можна почути? Я вірю тільки у те, що бачу і чую на власні очі. І більше ні в що.

Біди наробила риболовля

Сина назвали Дмитром. Він ріс гарною, здоровою дитиною. Якось ранньої весни Тимофій вирішив з батьком поїхати на річку. Вони любили порибалити удвох. Але цього разу взяли на природу і своїх дружин. Маленького Дмитрика (мав місяців вісім) добре одягнули і поїхали за місто.

Весняне сонечко оманливо визирало з-за білих хмаринок, підморгуючи землі. А вона аж парувала. Ставало все тепліше і тепліше. Тимофій спершу зняв куртку, потім светра. За ним і батько почав розстібати верхній одяг.

– Але й тепло сьогодні, – притакувала й собі свекруха. – Мало не літо. Давай і Дмитрика трохи розкутаємо, а то впріє.

Оля боялася підступної погоди, бо ж, хоч сонечко з неба припікало, вітер пронизував холодний. Дорослим, може, й нічого, але за дитину непокоїлася. Та не встигла вона бодай щось сказати, як свекруха зняла з малого теплий комбінезон й розв’язала шапку.

– Ну, подихай свіжим повітрячком, мій малесенький, – щебетала коло внука.

Раптом здійнявся сильний вітер. З Дмитрика зірвало шапочку й понесло у воду… Поки знайшли, чим закутати голову хлопчику, він простудив вушка.

Цілу ніч дитина горіла – Дмитрика діймав страшний вушний біль. На ранок Оля з Тимофієм повезли сина в лікарню. Там хлопчику приписали якісь краплі й відправили додому. Справді, дитина до вечора заспокоїлася, стала жвавіша, температура спала. Але через кілька днів мама стала помічати, що малюк не реагує на її голос, сам нічого не говорить. І коли знову кинулися до лікарів, ті ошелешили: у Дмитрика зник слух.

До храму «привела»… циганка

Вердикт місцевих медиків приголомшив батьків. У надії, що можна щось змінити, вони повезли сина на обстеження до Києва. Там Дмитрикові робили різні процедури, але врешті приписали слуховий апарат. Ніби після цього хлопчик почав реагувати на голоси. Але це покращення було зовсім нетривалим. У два роки малюк навіть з апаратом чути перестав.

Це був великий удар для родини. У відчаї, зневірившись в офіційній медицині, батьки кинулися шукати зцілення у знахарів. Хоч ще не так давно Тимофій сміявся з тих, хто вірить у всякі такі чудеса, сьогодні сам віз сина від однієї «бабки» до іншої. На жаль, усе безрезультатно.

Дмитрику минуло шість літ. Аби спілкуватися з дитиною, батьки вивчили мову жестів. Якось Тимофій поспішав на роботу. Машина не заводилася, й він викликав таксі. Поки чекав біля стоянки, до нього вчепилася молода циганка:

– Давай, красунчику, погадаю.

– Не трудись, чорнява, я в таке не вірю, – відповів їй Тимофій.

– От через твоє безвір’я син і страждає. Тіло дитини зцілиться тільки тоді, як зцілиться від марновірства твоя душа, – сказала циганка і пішла геть.

Ті слова ні вдень, ні вночі не виходили чоловікові з голови. Спершу думав, що все це дурниці. А потім зловив себе на тому, що шукає в Інтернеті релігійні форуми. Через півроку він приніс додому… маленьку іконку Дмитрія Солунського й поклав синові під подушку.

– Що з тобою? – не зрозуміла Оля.

– Нічого. Давай поїдемо з малим у монастир…

Оля мовчки кивнула головою. Від здивування не могла вичавити із себе ні слова. Тільки міцно стисла чоловікову долоню. По щоці покотилася сльоза.

Читайте також: БІДНЕ КОХАННЯ… ЦЬОГО ВЕЧОРА ЙОГО НЕ ДОЧЕКАЛАСЯ. І НАСТУПНОЇ СУБОТИ – ТАКОЖ. УЖЕ Й МІСЯЦЬ МИНУВ, І ДРУГИЙ…

У неділю вони поїхали в Почаївську лавру. Святиня зустріла їх золотоверхими храмами та церковним дзвоном. Він велично линув увись, і від того передзвону, між ударами, здавалося, аж завмирає серце.

– Як шкода, що Дмитрик цих дзвонів не чує, – скрушно мовила Оля.

Але, глянувши на сина, побачила, як він гарячково щось шукає очима. Дитина спинила погляд… на дзвіниці.

– Тім, ти бачиш це? Дмитрик дивиться туди, звідки чути дзвін! – окликнула чоловіка. – Може, він його чує?

Відтоді слух почав повертатися – так само загадково, як і зникав. За півроку хлопчик став добре чути і наступної осені пішов у перший клас звичайної школи.

…А Олина мрія таки здійснилася. Переосмисливши своє життя, Тимофій охрестився. Й через десятиліття після офіційної реєстрації шлюбу подружжя нарешті взяло шлюб церковний.

Наталія КРАВЧУК, Хмельницька область

За матеріалами видання visnyk

Related Post

facebook