До України зараз багато хто ставиться, як до приватної власності, вигідної нерухомості, яка здається в оренду.
Ми любимо цю нашу давню затишну квартирку, пам’ятаємо, як малими ганяли у дворі, як готувала наші улюблені млинці бабуся, як мама з татом прикрашали ялинку і клали під неї абсолютно несподівані і такі бажані іграшки і які чудові веселі гості до нас приходили.
І як ми там славно розказували віршика на табуреточці і як родичі гарно співали.
Як ми врешті решт пішли звідти у дорослий світ.
І це все викликає ностальгійну сльозу, солодкі спогади, відчуття дитинства, але й також затухання інтересу до життя старого двору, така вже трохи поблажливість до старих меблів та недоладних килимів на стінах.
Проте з‘являється приємність від регулярних додаткових прибутків і певна гарантія в разі життєвого фіаско чи всесвітньої кризи все ж туди повернутися.
Яка-не-яка безпека і захист. Хоча б якийсь дах над головою.
Але переважно – вже більш споживацьке і трохи байдуже ставлення.
Ми живемо у нових домівках, більших, світліших, стильніших. І нам милі вже лише вони. Зрозуміло.
Читайте також: Не чекайте …
Саме в ці сучасніші оселі ми радо поспішаємо після роботи, щорічно вичищаємо їх від непотребу та мотлоху перед Різдвом та Паскою, оновлюємо, прикрашаємо, утеплюємо, зміцнюємо дах, кличемо гостей, насолоджуємося комфортом, модернізуємо і робимо за потреби серйозний фундаментальний ремонт.
Багато хто з нас працює поза Україною.
Працюють люди роками, дехто працює наскоками, дехто за першої ліпшої нагоди їде хоча б зачепитися, дехто вчиться – молодець, звичайно, дехто ще вчиться вже після навчання, хтось опановує безкінечні спеціальні школи, тренінги, багато хто живе там все життя, не змінюючи при цьому громадянство.
Подорожі стали доступними і молодь ганяє світовими екзотичними просторами, пише круті блоги про чужі країни та незвичну кухню, вживає навіть серед своїх іншу мову, вивчили, це дуже добре, більшість українських музичних груп називають себе виключно не тутешньо, виробникам у страшному сні не присниться забрендувати свої вироби не кирилицею.
Ми, тутешні, обгороджуємо себе високими парканами і всередині нашого двору чисто, газончики, плетені крісла і завжди чисті пледи на цих кріслах.
Стати навшпиньки і зазирнути за паркан, побачити у своєму умовному старому дворі сміття, бруд, запльовані і занедбані тротуари чи просто калабані – це дуже неприємно.
Краще швиденько приїхати у старий двір, забрати в квартирантів регулярну оренду, трохи пожуритися, посумувати з приводу все більше занедбаного дому, посміхнутися дивом незатоптаному машинами бузку, зворушливо перекинутися парочкою слів із вцілілими древніми сусідами і швидко повернутися до своїх світлих чистих нових осель.
Життя йде вперед, ми дорослішаємо, залишаємо старі квартири і будуємо нові оселі. І це нормально.
Але які б ми не були дорослі, якого б життєвого успіху не досягли, скільки грошей не заробили і скільки б престижних посад не обнімали – ми не можемо здати комусь в оренду стару Україну, а собі купити іншу.
Десь не тут, чисту, квітучу, справедливу, із задоволенням усіх життєвих потреб кожного члена родини, ідеальну.
Так не буває. Нам нової не купити, а старої не здати в оренду.
Бо якщо всі будуть тікати з неї навіть час від часу, то про яке процвітання можна говорити?
Хто хоча б колись бачив город чи щось садив, знає, що буде, якщо хоча б тиждень не поливати і не прополювати.
Життя, звичайно, у кожного складається по-різному, але все ж варто розуміти, що господар і квартирант – це різні категорії. Що своя оселя і орендована – це різні категорії.
Вдома, як поприбираєш, вичистиш мотлох, все помиєш, озирнешся на красиві стіни, рідне оточення і поставиш яблука у духовку – нема ніде і нічого кращого.
Всі прості речі часом непросто усвідомити.
#українцісьогодні
