Було в Анни багато шанувальників. Але Микола затримався найдовше. Якось на їх вулиці з’явилася жінка на візку. Розпитувала людей, де живе Анна, бо дійшли до неї чутки, що у неї тепер живе її чоловік. “Звідки ти тут взявся, Колю? Здається, ти у відрядженні мав бути? Що ти забув у чужому домі? Ось чому казав, що тобі зменшили зарплату, тепер ясно, куди твої гроші йдуть”, плaкала Мар’яна. “Нещасна! Забудь його! Тепер він – мій! Чуєш? Мій!”, – вибігла Анна
Я побачила її біля залізничної станції. Старенька, похила бабуся ледве тягнула «кравчучку». Потім зупинилася, озираючись в обидва боки: чи, бува, не заходить на колію потяг? За матеріалами Наш ДЕНЬ
Я взяла з її рук візок, сказала, що ще слід зачекати – на світлофорі – червоний колір, не можна ризuкувати життям.
«Стара я вже. Кольори в очах розпливаються, а відколи злягла моя Анна, сльози дуже знищили зір», – мовила бабуся, затинаючись, і я, врешті, впізнаю давню знайому пані Катерину. Але чому вона так далеко від дому? І що сталося з її донькою Анною? Давно я не бачила її. Обережно запитую про це стареньку. Темними очима вона пильно-пильно прицілюється у мене, запрошує присісти на лавочці. Мовляв, вона про все мені розповість.
«Наш дім уже не там, де ти знаєш, дитино. Гарний був, чи не так? Але тепер там живуть інші люди. В усьому винна моя донька. Ти, мабуть, пам’ятаєш, який спосіб життя вона вела?»
Якщо чесно, то я давно знала, що пані Анна, м’яко кажучи, була популярною серед чоловіків. Ніколи ніде не працювала, але жила у розкошах, ні в чому собі не відмовляла. Не одна жінка навідувалась до Анни зі сльозами. Просила не ламaти їх сім’ю, дітей пожаліти, на що Анна, гордовито взявшись у боки, відповідала: «А хіба я його тримаю? Треба було шанувати чоловіка, то не пішов би до іншої».
Анна вибирала залицяльників заможних, використовувала їх, як могла. Коли гроші в того закінчувалися – виганяла і швидко знаходила іншого.
Колись зубожіле обійстя Анни розцвітало на очах. Оригінальний фасад, велике подвір’я, викладене дорогою плиткою, розкішна альтанка. А яка красива огорожа! Хто не йде – зупиняється, милується. Усі меблі поміняли на сучасні, а килими, які колись Катерина за премію купила, – Анна викинула. Не модно тепер.
Одягалася Анна гарно. За останньою модою. І для матері теж нічого не шкодувала. Повикидала її ще добрі речі і накупила нового вбрання. Щоправда, в деяких моделях Катерина виглядала кумедно. І коли сусідка Таїсія відверто їй про це сказала, Катря, лукаво усміхаючись, відповіла: «Заздриш нам, Тає. Тому й вигадуєш казна що. Твоя Наталя не вміє крутитися, так, як моя Анна. І взагалі – не розумію тебе: бідося тисне вас з усіх боків, а в тебе завжди усмішка на лиці. Чому радієш? Скажи, що твоя донька дітям залишить? А наш Юрчик має усе, що бажає».
Тепер Катерина не розуміє – чому завжди виправдовувала доньку, чому було їй байдуже, що кажуть люди. Головне, аби Анні і її синові було добре. А коли їм добре – добре й Катерині.
Якось на їх вулиці з’явилася жінка на візку. Розпитувала людей, де живе Анна, бо дійшли до неї чутки, що у неї тепер живе її чоловік. Її блискуче, смолисте волосся розсипав на плечах вітер, в очах – тривога. Вона раз по-раз зупинялася, щоб перепочити, худенькою рукою витирала піт із чола. Її впізнала одна жінка – Ольга, яка працювала медсестрою у відділенні, де лікувалася Мар’яна, знала її історію. «Мар’яно, де ж ти тут взялася? Від твого села до нашої вулиці – більше чотирьох кілометрів. Ой, лишенько! Це ж так ризиковано! Від перенапруження важко, другий може бути», – сказала вона і взялася допомагати жінці везти візок.
Микола – чоловік Мар’яни – саме порався на господарці, коли Ольга відчинила браму і завезла її на подвір’я Анни.
«Звідки ти тут взявся, Колю? Здається, ти у відрядженні мав бути? Що ти забув у чужому домі? Ось чому казав, що тобі зменшили зарплату, тепер ясно, куди твої гроші йдуть. За них любов’ю тобі віддають? Як ти міг так, Колю? А я хвилююся, виглядаю. В розшyк хотіла подати!», – заголосила Мар’яна. Попросила Ольгу не залишати її тут одну.
На крик Мар’яни вибігла розпашіла Анна. Вирячилася здивованими очима: «Ти чого прийшла? Як посміла зайти на чуже подвір’я? Та набридло Миколі життя з тобою, розумієш? Бо кому потрібна?»
Мар’яна заціпеніла. Хотіла сказати, що саме через нього, Миколу, стався у неї. Тоді, як від одного до іншого судового засідання перeживала за нього, коли під слідством був. За те, що припосперечався з сусідом і сильно побив його. А в неї на руках двійко малих дітей. І що вона, Мар’яна, зробила все для того, аби його оминула. Але враз наче якийсь кілок застряг у її гоpлі, і вона кивнула Ользі рушати геть. Микола мовчки спостерігав за цією сценою, мов зачарований – навіть не зрушив з місця.
Це втомило Ольгу. Вона заступилась за Мар’яну. Чи здуріла Анна? Не досить, що відібрала чоловіка у немічної жінки, то ще й нападає на неї?
За кілька метрів від брами Мар’яна повернула візок назад. Зібрала усі сили і мовила: «Це не я, а ти нещасна, Анно. Бо будеш стpaждати не за мене і за моїх дітей. Я тобі прощаю. Ти ж стpaждатимеш за те, що не боїшся Господа Бога», – заледве витиснула з себе і схватилася за сеpце. Анна розреготалася: «Ти Богом мене – не лякай. Я сама собі Бог! Хай він уже тобі допомагає».
Було в Анни багато шанувальників. Але Микола затримався найдовше. Мабуть тому, що не тільки добре заробляв, усіляку роботу майстерно виконував, а й допомагав Юркові у навчанні, адже на відмінно закінчив технічний виш.
Мар’яна тоді потрапила в лікарню, але Анна заборонила Миколі навідувати дітей. Їх забрала до себе хвора Мар’янина матір.
Минув рік, другий. Анна не знала, що слова, які сказала їй Мар’яна, дуже скоро будуть витати з вулиці на вулицю і передаватися з уст в уcта, як прокляття, що збуваються з унікальною точністю.
Якось Микола, оновлюючи візерунки над дверима веранди, несподівано впав з драбини, покотився сходинами.
А через деякий час в Анни виявили хворобу. Тепер Анну важко було впізнати. Їй ніби додалося зо два десятки літ. Де й поділася краса?
А коли якось незнайомі люди зайшли до них і показали папери, в яких значилося, що тепер вони є власниками обійстя, яке продав Юрко, Анна стала просити на себе смepті.
О, як шкодувала вона, що зробила улюбленому синові дарування! Юрко, отримавши кошти, подався за щастям у світи, і донині нема від нього звістки. Щось доводити, чи судитися Анні було не під силу. Добре, що змилосердився над ними родич з іншого кінця містечка і віддав їм для проживання літню кухню.
Ось таку історію оповіла мені старенька Катерина. На щастя, Мар’яна виздоровіла, тішиться дітьми – сумлінними студентами, повернулася на роботу у бухгалтерію.
Анна ж зосталася зі старою матір’ю у чужому помешканні. Колись вона дорікала Мар’яні вірою у Господа, а тепер, злякавшись Божої кари – стала його ревною прихильницею…
На жаль, уже надто пізно.
Катерина витерла сльозу. Донька згасає з кожним днем. Їй, вісімдесятирічній, боляче бачити Анну такою. І взагалі – не уявляє Катерина свого життя без доньки.
«Я теж покарана не менше, бо не зупинила Анну, коли та грiшила, не навчила її людських цінностей. Тепер ми обидві розуміємо – найбільше щастя – не багатий дім, ані дорогоцінності чи розкішні меблі, а душевний спокій, коли легко і надійно довіряєшся Господу, впускаєш Його любов у своє сеpце», – сумно мовила Катерина і попросила перевести її через колію. Мабуть, Анна уже зачекалася її…
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Марія Маліцька м. Теребовля
