— Андрію, скажи, будь ласка, що це не мої коробки стоять під навісом біля воріт.
Олеся не знімала пальта. Вона стояла посеред передпокою їхнього будинку неподалік Івано-Франківська й дивилася крізь скляні двері на подвір’я. Надворі цілий день сіяв дрібний осінній дощ. Вода стікала з даху тонкими струмками, а біля господарського приміщення темніли п’ять великих картонних коробок.
Андрій навіть не обернувся. Він стягував робочі черевики й сердито відсовував ногою її домашні капці.
— Якщо питаєш про ті великі, то твої. Я звільнив комору.
Олеся повільно поставила сумку на тумбу.
— Навіщо?
— Бо мені треба місце.
— Для чого?
— Для обладнання. Я ж учора говорив.
— Ти сказав, що привезеш два стелажі.
— Ну, привіз не тільки стелажі. Ще компресор, інструменти, кілька комплектів дисків. Десь це все треба тримати.
Олеся швидко відчинила двері на подвір’я.
— Там тканини для трьох замовлень.
— І що?
Вона різко озирнулася.
— Як це «і що»? Там льон, декоративна тканина, фурнітура, готові заготовки для штор. Люди вже внесли передоплату.
— То забери.
— Вони стоять там від ранку?
Андрій нарешті подивився на неї.
— Звідки я знаю? Я переставив їх перед роботою.
— О сьомій?
— Приблизно.
Олеся вийшла надвір. Підхопила першу коробку й відразу відчула, що дно стало м’яким. Картон прогнувся, і їй довелося підтримати коробку коліном.
— Андрію! Допоможи хоча б занести!
— У мене спина ниє. Сама поставила туди свої речі — сама й розбирайся.
Вона завмерла.
— Я поставила їх у суху комору.
— А комора потрібна мені.
Олеся поставила коробку на підлогу в коридорі й відкрила її. Верхні згортки ще залишалися сухими, але внизу тканина потемніла від вологи. Вона витягла один рулон.
— Ось. Бачиш?
— Бачу тканину.
— Вона зіпсована.
— Висохне.
— Не висохне так, як було. На ній залишаться сліди. Це замовлення для ресторану. Вісім комплектів штор.
Андрій пройшов повз неї на кухню.
— Олесю, я сьогодні з п’ятої ранку на ногах. Можна хоч удома не слухати про твої фіранки?
Вона пішла за ним.
— Це моя робота.
— Робота? Ти сидиш у теплі за машинкою.
— І заробляю.
— Та заробляй, хто тобі заважає?
— Ти щойно виніс матеріали під дощ.
Андрій відкрив холодильник.
— Господи, знову починається. Купиш нові.
— За що?
— За гроші.
— Які?
Він роздратовано зачинив дверцята.
— Свої. Ти ж щойно нагадала, що заробляєш.
Олеся мовчки дивилася на чоловіка.
Дванадцять років тому вона закохалася саме в цю його впевненість. Андрій умів зайти в кімнату так, ніби знав відповіді на всі запитання. У двадцять сім це здавалося надійністю. У тридцять дев’ять Олеся вже добре розрізняла впевненість і звичку не рахуватися з іншими.
— Скільки коштує те, що ти поставив у коморі? — запитала вона.
— Неважливо.
— Мені цікаво.
— Близько ста тисяч гривень.
— А матеріалу ти сьогодні зіпсував приблизно на сорок.
Андрій пирхнув.
— Не порівнюй обладнання з тканиною.
— Чому?
— Бо моє обладнання приносить нормальні гроші.
— А мої замовлення що приносять?
— Олесю, не починай мірятися доходами.
— Я не міряюся. Я питаю.
— Твої гроші — приємна добавка до сімейного бюджету.
Олеся повільно кивнула.
— Добавка?
— Ти прекрасно зрозуміла.
— Тоді, мабуть, я щось плутаю. Бо останні пів року продукти оплачую я. Інтернет — я. Майстра для котла викликала я. За нові вікна на другому поверсі теж платила я.
— І що тепер, медаль тобі вручити?
— Ні. Просто перестань називати мою працю забавкою.
— Я нічого такого не казав.
— Ти назвав її добавкою.
— Бо так і є!
Олеся подивилася на мокру тканину у своїх руках.
— Добре.
Андрій насторожився.
— Що добре?
— Нічого.
Вона повернулася в коридор.
— Куди ти?
— Рятувати те, що ще можна врятувати.
— Вечеря буде?
Олеся зупинилася, але не обернулася.
— Не знаю. У мене робота.
Того вечора вона до другої ночі розкладала тканини на сушарках, міняла рушники під мокрими згортками й писала клієнтам. Одне замовлення вдалося перенести. За друге довелося повернути передоплату. Третя клієнтка погодилася зачекати.
Близько першої Андрій заглянув до її майстерні.
— Ти довго ще світитимеш?
— Поки не закінчу.
— Електрика теж грошей коштує.
Олеся повільно підняла голову.
— Вийди, будь ласка.
— Чого ти відразу таким тоном?
— Андрію, просто вийди.
Він постояв у дверях, фиркнув і пішов.
Олеся дістала телефон і сфотографувала мокрі коробки, тканини, сліди води на підлозі. Потім відкрила банківський застосунок.
Почала переглядати платежі за останні три роки. Ремонт даху. Вікна. Кухня. Система опалення. Будівельні матеріали. Меблі.
Вона взяла чистий зошит і написала зверху: «Будинок».
Підкреслила слово двічі.
А нижче почала записувати цифри.
За тиждень Андрій зайшов на кухню з телефоном у руці.
— Скинь мені двадцять тисяч.
Олеся саме пакувала готове замовлення.
— Для чого?
— Треба.
— Андрію, для чого?
— Треба докупити обладнання.
— Ні.
Він навіть усміхнувся.
— Що «ні»?
— Я не дам двадцять тисяч.
— У тебе вони є.
— Є.
— Тоді в чому проблема?
Олеся заклеїла коробку широкою стрічкою.
— У тому, що це гроші на матеріали.
— Купиш матеріали наступного місяця.
— Не куплю, бо без матеріалів не буде наступного місяця.
Андрій відсунув стілець і сів навпроти.
— Ти останнім часом якась дуже самостійна стала.
— Я завжди була самостійною.
— Не сміши. Хто тебе сюди привів? Хто цей будинок почав будувати?
— Ти.
— Отож.
— А хто його закінчував?
Андрій примружився.
— Знову починаєш?
— Ні. Продовжую.
Вона відкрила шухляду й дістала зошит.
— Дах — сто вісімдесят сім тисяч гривень. Я переказувала майстру зі своєї картки. Вікна — сто двадцять чотири. Кухня — сто сорок одна. Опалення, сантехніка, підлога, двері… Я роками це день і ніч заробляла.
— І що?
— Хочу зрозуміти, скільки я вклала.
— У сім’ю ти вкладала!
— Саме так.
— Тоді чого тепер рахуєш?
Олеся закрила зошит.
— Бо ти дедалі частіше говориш «мій будинок».
— Бо він мій.
— Ми одружені дванадцять років.
— І?
— Я продала квартиру, яку залишила мені тітка, і більшу частину грошей витратила тут. Як не одне, то інше.
— Тебе ніхто не змушував.
Олеся кілька секунд дивилася на чоловіка.
— Повтори.
— Що повторити?
— Останнє.
— Тебе ніхто не змушував вкладати гроші. Ми сім’я були. Ти сама хотіла нормальний будинок.
— Були?
Андрій відвів погляд.
— Не чіпляйся до слів.
— Ти сказав «були».
— Обмовився.
Олеся повільно прибрала зошит.
— Грошей я тобі не дам.
— Побачимо.
— Що побачимо?
Він підвівся.
— Нічого.
Наступного ранку Олеся записалася на консультацію до юристки. Офіс був маленький, на другому поверсі старого будинку в центрі міста. За столом сиділа жінка років сорока п’яти на ім’я Наталя. Вона уважно переглянула документи.
— Земельна ділянка придбана чоловіком до шлюбу?
— Так.
— Будівництво почалося теж до шлюбу?
— Фундамент і коробка.
— А будинок зареєстрували коли?
— Уже після нашого одруження.
Наталя відклала папери.
— Тут не буде однієї чарівної довідки, після якої все миттєво стане вашим.
— Я й не сподівалася.
— Це добре. Бо доведеться збирати докази ваших вкладень. Перекази, договори, чеки, листування з майстрами. Можливо, свідчення людей, які виконували роботи. Треба дивитися все разом.
— А якщо частину я платила готівкою?
— Тоді складніше.
Олеся потерла скроню.
— Він постійно повторює, що будинок його.
— Нехай повторює. Слова за кухонним столом і юридичні обставини — різні речі. Але й вам я не скажу, що все просто. Майнові питання іноді тягнуться довго.
— Я не хочу забрати в нього все.
— А чого хочете?
Олеся задумалася.
— Щоб мене не виставили з дому, який я десять років робила домом.
Наталя кивнула.
— Тоді починайте збирати документи зараз. І не повідомляйте чоловікові, що саме маєте.
— Чому?
— Бо краще спочатку зрозуміти факти, а вже потім вести серйозну розмову.
Олеся повернулася додому близько шостої. Біля воріт стояла незнайома біла машина. Вона зайшла до будинку й почула жіночий голос.
— Тут стіну можна прибрати? Було б просторіше.
Олеся повільно пройшла коридором.
У вітальні стояли Андрій і молода жінка в короткому світлому пальті. Вона тримала телефон і фотографувала кімнату.
— Добрий вечір, — сказала Олеся.
Андрій здригнувся.
— Ти вже повернулася?
— Як бачиш.
Жінка швидко сховала телефон.
— Добрий вечір.
— Познайомиш?
Андрій почухав брову.
— Це Віра.
— Дуже змістовно.
— Вона допомагає мені з роботою.
Олеся подивилася на Віру.
— І фотографує нашу вітальню для роботи?
Віра почервоніла.
— Андрій сказав, що тут планується ремонт.
— Справді?
Андрій різко втрутився:
— Олесю, давай без сцен.
— Я ще навіть не починала.
— Віра зараз піде.
— Ні, нехай залишиться. Мені цікаво послухати про ремонт.
— Не треба.
Олеся перевела погляд на жінку.
— Ви вибирали, яку стіну прибрати?
— Я… мабуть, піду.
— Віро, зачекай, — сказав Андрій.
— Ні, Андрію. Ви самі розберіться.
Вона швидко пройшла до виходу. За хвилину надворі загуркотів двигун. Олеся залишилася стояти посеред кімнати.
— Тепер говори.
— Про що?
— Не принижуй хоча б власний розум.
— Між нами давно все погано.
— Я запитала не про нас. Хто вона?
— Людина, з якою мені добре.
Олеся кивнула.
— Давно?
— Кілька місяців.
— І ти приводиш її сюди?
— А куди мені її приводити?
Олеся тихо засміялася.
— Прекрасне запитання.
— Не перекручуй.
— Вона щойно вирішувала, яку стіну прибрати в будинку, де стоїть кухня, оплачена мною.
— Знову гроші!
— А про що мені говорити? Про повагу? Здається, там уже немає предмета для розмови.
Андрій пройшовся кімнатою.
— Нам давно треба було це закінчити.
— Тоді чому не закінчив?
— Не хотів робити тобі боляче.
— І вирішив привести іншу жінку сюди. Дуже делікатно.
— Я хотів, щоб ти сама зрозуміла.
Олеся подивилася на нього так довго, що він першим відвів очі.
— Тобто навіть сказати правду ти переклав на мене.
— Думай як хочеш.
— Уже думаю.
Вона пішла до своєї майстерні й зачинила двері. Цього разу Андрій не прийшов слідом.
Через чотири дні Андрій поклав перед Олесею аркуш.
— Треба поговорити.
— Говори.
— Я хочу, щоб ти до кінця місяця знайшла квартиру.
Олеся підняла очі.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— А майстерня?
— Перевезеш.
— Куди?
— Це вже не моя справа.
— А мої вкладення в будинок?
Андрій роздратовано видихнув.
— Скільки можна? Я готовий дати тобі сто тисяч гривень, щоб ми нормально розійшлися.
Олеся навіть не одразу відповіла.
— Сто?
— Так.
— Я лише за кухню заплатила більше.
— Кухнею ти користувалася.
— А дахом ти не користувався?
— Олесю, я не збираюся торгуватися.
— А я не збираюся погоджуватися.
— Тоді буде складніше.
— Нехай.
Андрій відсунув стілець.
— Віра переїде сюди.
— Після того, як ми вирішимо майнові питання.
— Не тобі вирішувати, хто житиме в моєму домі.
— Саме це ми й з’ясуємо.
Він насупився.
— Ти вже до когось ходила?
Олеся мовчала.
— До юриста?
— А ти думав, я просто складатиму коробки?
— Значить, вирішила зі мною судитися?
— Я вирішила захищати те, у що вкладала роки.
— Отже, ось яка ти.
Олеся підвелася.
— Яка?
— Рахуєш кожну гривню.
— Дивно чути це від чоловіка, який запропонував мені сто тисяч за десять років вкладень.
— Ти хочеш забрати мій дім.
— А ти хочеш зробити вигляд, що мене в цьому домі ніколи не було.
Вони стояли навпроти одне одного.
— Я тебе колись любив, — сказав Андрій.
Олеся тихо відповіла:
— Мабуть, я тебе теж.
— «Мабуть»?
— Після останніх місяців я вже багато в чому не впевнена.
Наступні тижні перетворилися на виснажливу низку документів, зустрічей і коробок. Олеся знайшла невелику орендовану квартиру у Франківську. В одній кімнаті поставила ліжко, у другій — робочий стіл і машинку.
Вона не хотіла виїжджати. Але залишатися під одним дахом із Андрієм ставало дедалі важче. У день переїзду він стояв у коридорі й мовчки дивився, як вантажники виносять її робочий стіл.
— Шафу залиш, — раптом сказав він.
— Я її купувала.
— Вона зроблена під цю нішу. Куди ти її поставиш?
— Це моя проблема.
— Олесю, ну навіщо так?
Вона обернулася.
— Як?
— Наче ми вороги.
— Ми не вороги.
— Тоді залиш шафу.
— Ні.
— Тобі принципово?
— Так.
— Через дошки?
— Через те, що я хоча б один раз хочу забрати своє і не почути, що воно тут зайве.
Андрій замовк. Вантажники винесли шафу. Олеся залишилася біля дверей із останньою коробкою.
— Ключі, — сказав Андрій.
Вона дістала зв’язку. Потримала її в руці.
— Мені Наталя сказала не віддавати їх, поки питання користування будинком не врегульоване.
— Ти тут більше не живеш.
— Але мої вимоги щодо майна нікуди не зникли.
— То ти навіть ключі залишиш?
— Поки що.
— Неймовірно.
Олеся поклала ключі назад у сумку.
— Знаєш, що справді неймовірно? Я дванадцять років знала, як ти п’єш каву, де залишаєш зарядку, яку сорочку вдягнеш на зустріч і що скажеш, коли сердитий. А тепер стою перед тобою й не розумію, чи знала тебе взагалі.
— Не роби з мене чудовисько.
— Я нічого з тебе не роблю. Я просто йду.
Вона вийшла. За місяць відбулося перше засідання у справі щодо майнових вимог. Потім друге. Потім з’явилася необхідність у додатковій оцінці.
Частину переказів Олеся підтвердила легко. Частину — ні. За деякі роботи розраховувалася готівкою. Один майстер виїхав за кордон і не відповідав. Інший пам’ятав ремонт, але не міг точно сказати, хто передавав йому гроші. Одного вечора Наталя подзвонила Олесі.
— Є ще одна проблема.
— Яка?
— На будинку з’явилося обтяження.
Олеся сіла на край дивана.
— Що це означає?
— Андрій має фінансові зобов’язання, про які ми раніше не знали. Треба розбиратися з документами.
— Він може продати будинок?
— Зараз не поспішаймо з висновками. Я замовила додаткову інформацію.
— Наталю, скажіть мені просто: це все може тягнутися довго?
На іншому кінці лінії запала пауза.
— Так.
— Рік?
— Може бути й довше.
Олеся заплющила очі.
— Я зрозуміла.
Через кілька днів біля її майстерні з’явився Андрій.
— Нам треба поговорити.
— Про що?
— Про будинок.
— Говори через представника.
— Олесю, перестань. Я прийшов нормально.
— Добре. Кажи.
Андрій стояв біля дверей, тримаючи руки в кишенях.
— Я хочу його продати.
— Зараз?
— Так.
— А мої вимоги?
— Тому й прийшов. Давай домовимося.
— Як?
— Після продажу віддам тобі частину.
— Яку?
— П’ятсот тисяч.
Олеся гірко всміхнулася.
— Уже не сто?
— Не починай.
— А скільки коштує будинок?
— Не знаю. Ринок просів.
— Андрію.
— Може, чотири з половиною мільйони. Може, п’ять.
— І ти пропонуєш мені п’ятсот?
— Я купував землю. Я починав будівництво.
— А я його завершувала.
— Знову по колу.
— Бо ти знову пропонуєш мені забути половину історії.
Андрій сів на стілець.
— У мене проблеми.
— Я вже знаю.
Він різко підняв голову.
— Звідки?
— Це тепер є в документах.
— Мені треба закрити борги.
— А мені треба повернути хоча б частину того, що я вклала.
— Якщо ми продовжимо сперечатися, можна втратити більше.
— Ти пропонуєш мені повірити тобі?
— Я пропоную домовитися.
— Після всього?
— Саме після всього.
Олеся похитала головою.
— Не можу.
— Тоді що ти хочеш?
— Я вже сама не знаю.
Він підвівся.
— Ти думаєш, що караєш мене.
— Ні.
— А виглядає саме так.
— Андрію, я живу в орендованій двокімнатній квартирі серед коробок. Половина моїх грошей залишилася у стінах будинку, де тепер живе людина, яка хотіла мене звідти виселити. Де тут моя перемога?
Він нічого не сказав.
— Віра пішла, — раптом промовив він.
Олеся повільно підняла очі.
— Навіщо ти мені це кажеш?
— Не знаю.
— Думаєш, мені стане приємно?
— Ні.
— Тоді навіщо?
Андрій потер долонями обличчя.
— Вона сказала, що не хоче жити серед нескінченних суперечок, документів і моїх проблем.
— Це її рішення.
— Тобі зовсім байдуже?
Олеся довго дивилася на нього.
— Я не знаю.
— Раніше ти б сказала щось інше.
— Раніше в мене був чоловік, якому я вірила.
— А зараз?
— А зараз переді мною людина, з якою я ділю майно через представників.
Андрій пішов. Взимку будинок так і не продали. Справу теж не завершили.
Олеся продовжувала орендувати квартиру. Її майстерня поступово ожила: з’явилися нові замовлення, біля вікна стояли рулони тканини, на полицях лежали каталоги. Але щомісяця вона переказувала гроші за оренду й мимоволі згадувала великий світлий будинок.
Не тому, що хотіла повернути Андрія. Вона сумувала за кухнею, яку вибирала три місяці. За яблунею біля тераси. За широким підвіконням у майстерні. За стіною, яку сама фарбувала в теплий молочний відтінок.
Одного березневого ранку Наталя знову зателефонувала.
— Олесю, маємо новину. Андрій подав зустрічні вимоги.
— Які?
— Він стверджує, що частина ваших коштів була добровільним внеском у спільний побут і не повинна повертатися в тому обсязі, який ми заявили.
Олеся мовчала.
— Це погано?
— Це означає, що боротьба продовжується.
— Ясно.
— Не падайте духом.
— Я не падаю.
Вона поклала телефон і довго сиділа біля машинки. За вікном ішов дощ. Майже такий самий, як того дня, коли вона побачила свої коробки надворі.
Увечері прийшло повідомлення від Андрія: «Ми могли домовитися».
Олеся набрала: «Могли. Багато років тому».
Не відправила. Стерла. Написала: «Усі питання через представників».
Відправила.
За хвилину він відповів: «Колись ти говорила, що цей будинок буде нашим до старості».
Олеся прочитала повідомлення кілька разів. Потім написала: «А ти колись говорив, що мої речі ніколи не стоятимуть під дощем». Відповіді не було.
Минуло ще пів року. На черговій зустрічі вони сиділи на різних кінцях довгого коридору. Андрій помітно посивів біля скронь. Олеся обрізала волосся до плечей. Вони майже не дивилися одне на одного. Коли все закінчилося, Андрій наздогнав її на сходах.
— Олесю.
Вона зупинилася.
— Що?
— Ти щаслива?
Питання прозвучало так несподівано, що вона не знайшла готової відповіді.
— А ти?
— Я перший запитав.
— Ні.
Андрій здивувався.
— Ні?
— Ні, Андрію. Я не щаслива. Якщо ти чекав, що я скажу, ніби переїхала, почала нове прекрасне життя й щоранку прокидаюся з усмішкою, то цього не сталося. Я працюю. Плачу за квартиру. Спілкуюся з юристами. Іноді серед ночі згадую, де залишила форму для випічки, а потім розумію, що вона досі в тому будинку.
Андрій опустив погляд.
— Я теж не щасливий.
— І що нам із цим робити?
— Не знаю.
— От і я не знаю.
— Може, ми наробили дурниць?
Олеся подивилася на нього.
— «Ми»?
— Добре. Я наробив.
— І я теж. Треба було раніше говорити, раніше захищати себе, раніше перестати вдавати, що все нормально.
— Можемо спробувати поговорити без усіх цих паперів?
— Про що?
— Про нас.
Олеся мовчала. Десь унизу відчинилися двері. Хтось поспішав сходами, розмовляючи телефоном.
— Немає вже ніяких «нас», Андрію.
— Ти впевнена?
Вона хотіла відповісти одразу. Не змогла.
— Я впевнена лише в тому, що не хочу повертатися туди, де мені знову доведеться доводити цінність власної праці.
— Я змінився.
— Можливо.
— Ти навіть не хочеш перевірити?
— А якщо ні?
Він не відповів. Олеся повільно спустилася на одну сходинку.
— Оце і є проблема. Ти хочеш, щоб я знову ризикнула, бо тобі тепер самотньо. А що буде, коли тобі знову стане добре?
— Це несправедливо.
— Можливо.
— Я справді шкодую.
— Я знаю.
— І цього недостатньо?
Олеся подивилася йому в очі.
— Для минулого — достатньо. Для майбутнього — не знаю.
Вона пішла. Навесні будинок виставили на продаж за рішенням, яке дозволяло рухатися далі з урахуванням майнових претензій обох сторін. Остаточний розподіл грошей усе одно залишався невирішеним.
Одного дня Олеся поїхала туди забрати останні речі з майстерні. Андрія не було. Вона відчинила двері своїм ключем і довго стояла в порожньому коридорі.
Меблів майже не залишилося. На стіні виднівся світліший прямокутник там, де колись висіло їхнє весільне фото. Олеся пройшла на кухню. На підвіконні лежала стара чашка з маленькою тріщиною. Її чашка. Вона взяла її в руки.
— Навіть тебе залишили, — тихо сказала вона.
— Я думав, ти її забереш.
Олеся здригнулася. У дверях стояв Андрій.
— Я не чула, як ти зайшов.
— Був у гаражі.
Він подивився на чашку.
— Забереш?
— Не знаю.
— Забери.
— Навіщо?
— Вона твоя.
Олеся поставила чашку назад.
— Нехай залишається.
— Чому?
— Не все треба тягнути із собою.
Вони вийшли на терасу. Яблуня вже вкрилася дрібним цвітом.
— Нові власники, мабуть, її залишать, — сказав Андрій.
— Сподіваюся.
— Пам’ятаєш, як ми її садили?
— Пам’ятаю.
— Ти казала, що вона ніколи не прийметься.
— А ти сперечався.
— І я мав рацію.
Олеся ледь усміхнулася.
— Один раз точно.
Він теж усміхнувся. На кілька секунд вони знову стали схожими на тих людей, які багато років тому стояли на голій ділянці серед будівельного пилу й сперечалися, де буде кухня. А потім Андрій тихо запитав:
— Якби можна було повернутися назад, ти б знову вийшла за мене?
Олеся довго дивилася на яблуню.
— Не знаю.
— Я думав, скажеш «ні».
— Я теж так думала.
— А я, мабуть, усе одно одружився б із тобою.
— Навіть знаючи фінал?
— Так.
— Чому?
Андрій знизав плечима.
— Бо не всі дванадцять років були поганими.
Олеся кивнула.
— Оце, мабуть, найважче.
— Що?
— Було б набагато простіше, якби все було погано.
Вони знову замовкли. Біля воріт зупинилася машина агента з нерухомості. Олеся взяла коробку.
— Мені час.
— Допомогти донести?
— Не треба.
— Олесю…
— Що?
— Коли все це закінчиться, ти хочеш, щоб ми ще колись поговорили?
Вона подивилася на чоловіка, з яким прожила дванадцять років.
— Я не знаю.
— Це не «ні».
— Але й не «так».
Андрій кивнув. Олеся вийшла за ворота. Через місяць будинок продали.
Гроші не принесли нікому відчуття перемоги. Частину суми тимчасово не могли розподілити через невирішені вимоги. Андрій переїхав у невелику квартиру. Олеся залишилася у своїй орендованій.
Їхня історія продовжилася не примиренням і не красивою крапкою, а листами від представників, повідомленнями про засідання й короткими випадковими зустрічами.
Одного вечора Олеся отримала від Андрія фотографію. На ній була яблуня. Нові власники будинку не прибрали її.
Під фотографією стояло лише: «Цвіте».
Олеся дивилася на екран кілька хвилин. Хотіла написати: «Гарна».
Потім: «Дякую, що показав». Потім: «Навіщо ти мені це надіслав?» Вона стерла все.
Поклала телефон на стіл і повернулася до машинки.
Через годину екран знову засвітився. Андрій написав: «Дарма я тоді виніс твої коробки».
Олеся прочитала. Це були слова, яких вона чекала майже два роки. Але тепер вони вже нічого не повертали. Вона так і не відповіла.
За вікном почався тихий дощ. Олеся підійшла до вікна своєї орендованої квартири й перевірила, чи щільно воно зачинене. Потім повернулася до роботи. Телефон залишився лежати екраном донизу.
А десь за містом, у будинку, який уже не належав жодному з них, цвіла яблуня, посаджена двома людьми, котрі колись були впевнені, що проживуть там разом багато років.
А як вважаєте ви: чи варто Олесі колись відповісти Андрієві й спробувати хоча б поговорити після всього, що між ними сталося? Чи є вчинки, після яких навіть щире запізніле каяття вже нічого не змінює? Чи варто спробувати жити разом вдруге, адже вони краще пізнали одне одного після складних часів?
Фото ілюстративне.
