Navigate
X

Бери старі речі, на вихідних їдемо до мами на дачу, — голос Олега пролунав будденно, поки він, не відриваючись від смартфона, гортав стрічку новин. — Виїжджаємо в п’ятницю ввечері. Я ледь не випустила кухонний рушник, який саме складала. Поставила сковорідку на підставку з таким дзвоном, що кіт підстрибнув на підвіконні. — А в мене запитати, чи планую я щось на ці вихідні? — голос тремтів, але я намагалася триматися. — Олено, ну які питання? Мама одна в селі, їй допомога потрібна. Город, паркан поправити, картоплю підгорнути. Заодно й відпочинемо на природі. «Заодно». Яке прекрасне слово. П’ятий рік поспіль ми не бачили нормальної відпустки. Останній раз я відчувала солоний бриз на обличчі ще до народження Дениса, а мій законний час для відпочинку знову конвертувався в безкоштовну працю на двадцяти сотках під палючим сонцем. — Олеже, ми ж домовлялися про Карпати. Я вже готель забронювала, навіть передоплату внесла. Там гори, басейн, тиша. — Карпати нікуди не втечуть. А мама чекає. Вона ж розраховує на нас

День видався особливим, він зовсім не був схожим на інші. — Бери старі речі, на вихідних їдемо до мами на…

Z Oksana

Хату твоєї покійної мами продамо! — випалив чоловік. — Я розумію, що тобі шкода. Але треба мислити як сучасна людина. Простіше та дешевше все це знести, а ділянку продати забудовнику під котеджі. Нам якраз капітал знадобиться. Орест останнім часом говорив лише про гроші. Він постійно обіцяв, що ось-ось знайде інвесторів, і тоді їхнє життя зміниться до невпізнання. — Подивись, — він наступного дня розгорнув перед Мар’яною планшет із таблицями. — Продаємо садибу, вкладаємо в закупівлю — і через рік ми вже на зовсім іншому рівні. Це наш єдиний шанс. Не кожен день доля підкидає такий куш. Мар’яна підняла очі, в яких не було ні тіні сумніву. Вона сказала лише одне слово: — Ні. Орест завмер, не вірячи почутому. — Що значить «ні»? Ти розумієш, що ти відмовляєшся від нашого майбутнього? — Я відмовляюся від продажу того, що має душу. Я не буду торгувати пам’яттю. Він гнівно захлопнув ноутбук. — Ну, дивись. Потім не кажи, що я тебе не попереджав. Житимеш серед павутиння, поки інші люди будують успішні кар’єри. Мар’яна промовчала. Вона ніколи не жалілася на рівень їхнього життя, це Орест постійно жити багато хотів

Маленьке містечко Кролевець, загублене серед зелених пагорбів та тихих річкових закрутів, завжди жило за своїм повільним, майже лінивим ритмом. Саме…

Z Oksana

Мамо! І як це розуміти? — голос невістки Вікторії звучав важко. — Ви що, зовсім вирішили з нами зв’язок розірвати? Що за фокуси? — Доброго ранку, Віко. Бажаю тобі гарного дня. — Який ще добрий ранок?! У нас валізи наполовину зібрані, через два тижні ми виїжджаємо! Ми ще на початку весни про все домовилися, я дітям море пообіцяла, екскурсії, відпочинок у селищі! Вони дні в календарі закреслюють! — Змінюйте плани, Віко. — Що ви таке кажете?! — Скажи дітям, що цього року поїздка скасовується. Мій будинок зачинений для гостей. Він буде зайнятий. — Ким це він зайнятий?! Ви ж там самі збираєтеся сидіти в чотирьох стінах! Оксано Миколаївно, ви взагалі усвідомлюєте, що зараз кажете? — Усвідомлюю, — вимовила вона чітко. — Саме тому й попереджаю вас заздалегідь. До мене ні ногою. — Світлана Петрівна ні за що б так не вчинила! Ось воно. Згадка про покійну її матір. Головний козир, який Вікторія витягувала з рукава за кожної зручної нагоди. Оксана Миколаївна навіть не здивувалася. — Моєї мами не стало чотири роки тому, — спокійно нагадала Оксана Миколаївна. — Ця садиба за її заповітом перейшла у мою повну власність. Усі документи оформлені на моє ім’я. Забудь дорогу сюди

Селище Авангард, що неподалік Одеси, потопало у травневому теплі. Сонце вже починало пригрівати по-справжньому, обіцяючи спекотне літо, а повітря було…

Z Oksana

Михайле, я не можу двері відчинити, – кажу, намагаючись втримати голос, щоб не зірватися на плач. – Я у нас під хатою. Стою на порозі, ключ не крутиться. Що це таке? – Хата уже не твоя. Я її єдиний господар. Тебе я виписав, ключі змінив, – ошелешив мене чоловік. Він сказав це настільки спокійно, ніби повідомив прогноз погоди на завтра або сказав, що купив хліба в магазині. Без жодної нотки провини чи вагання. Я закричала в слухавку, забувши про все на світі: – Як це не моя?! Михайле! Ти з’їхав з глузду? Це ж я на неї десять років спину гнула! Я говорила дуже голосно, мабуть, на всю вулицю. І на мій крик з літньої кухні, що стояла в глибині подвір’я, повільно вийшла свекруха, мама Михайла, Степанівна. Вона не поспішала, обтрусила фартух, склала руки на грудях і зневажливо подивилася на мене. – Чого галасуєш? – крикнула вона ще від порога своєї кухні. – Це подвір’я моє і мого сина, і тобі тут нічого не належить. Тому забирайся звідси

– Михайле, як ти міг? Ти ж змінив усі замки, і я не можу в хату потрапити, – я телефонувала…

user2

Мамо, ну не плач, будь ласка! Весілля – це не головне. Навіщо збирати 300 людей, яких ми навіть не знаємо і бачимо раз на десять років? Щоб вони прийшли, поїли, а потім ще й обговорили, що коровай був не такий чи музика затиха? А так, посиділи в тісному сімейному колі, по-сімейному, і все. Нам головне жити щасливо, а не пил в очі пускати. Тоді я для себе твердо вирішила: якщо я весілля гідне своїй дитині не зробила, то я хоч допоможу з житлом. Повернуся, а у нас хата завалюється? Ні, за мої гроші разом впорядкуємо наш будинок. Цю ідею донька підтримала. Коли я їй запропонувала це під час чергового дзвінка у Вайбері, вона аж засвітилася: – Мамо, це було б чудово! Бо взимку в кутках знову цвіль пішла, та й дах весною почав підтікати. Олег каже, що сам багато чого може зробити, руки в нього золоті, тільки на матеріали грошей не вистачає. Ми домовилися, що я буду щомісяця висилати їм свою зароблену тисячу євро, а вони будуть вже господарювати. Я працювала на двох роботах: вдень доглядала за літнім синьйором, а вечорами ходила прибирати в офісах. Кожен євро був зароблений важкою працею, але коли я йшла на пошту і відправляла гроші в Україну, на душі ставало тепло. Я уявляла, як там, удома, кипить робота

– Ларисо, позич мені 5 тисяч євро, – каже мені моя подруга Марина, яка зі мною разом в Італії працює,…

user2

Мамо, привіт! Ти вже почала готувати? Дивись, ти обов’язково голубці зроби і холодець. Голубці — це суто для мене, я так за ними скучила, за твоїми, зі свіжою молодою капустою. А холодець обов’язково звари для Сергія, зі свинних ніжок, ти ж знаєш, як ми це любимо! І жир зверху зніми, щоб прозорий був. Кондиціонер увімкни на кухні, щоб не скисло нічого. Я тільки зітхнула в трубку: – Олечко, а ти не зможеш приїхати в четвер увечері чи хоч у п’ятницю зранку? Допомогла б мені вікна після весни перемити, терасу протерти, картоплю на салати почистити. Мені важко одній такий об’єм роботи робити на такій спеці, суглоби крутить, та й серце іноді піджимає. – Ой, мамусь, ну ти що! – невдоволено відповіла дочка. – У мене ж робота в офісі, кінець півріччя, потім треба в перукарню встигнути, літній манікюр зробити до вихідних, речі зібрати. Ігор теж втомлюється на роботі. Ми вже в суботу ввечері приїдемо, на все готовеньке. Ти ж у нас господиня, ти все вмієш! Ну все, цілую, чекаємо голубців з молодої капусти! Не встигла я покласти телефон, як за годину дзвонить невістка Аліна, дружина Сергія. Голос такий солодкий, аж приторний: – Віро Андріївно, доброго дня! Ми так раді, що ви приїхали на літо. Хотіла запитати: ви ж спечете свій коронний пляцок «Спартак»? Ну той, з шоколадними коржами і заварним кремом. Сергійко так його хвалив, каже, що ніхто краще за вас його не робить, ми його під каву на свіжому повітрі будемо їсти

– Хочу я, Вірочко, з тобою на Трійцю в ліс поїхати, а потім до мене в село, – каже мені…

user2

Олено! Ну поясни мені, заради всього святого, як так можна? — Ігор почав енергійно розмахувати штанами прямо перед її обличчям. — Я ж просив, я благав! Стрілки мають бути ідеальними! Ти бачиш це? Одна стрілка кудись «попливла» вбік, тканина пом’ята! Мені завтра о дев’ятій ранку підписувати контракт з інвесторами, а ти пропонуєш мені виглядати як випускник після невдалої вечірки? Що люди скажуть? Що в мене дружини немає? Чи що вона нездара? Олена відчула, як затерпла шия. День у податковій був просто жахливим — нескінченні звіти, нервові перевірки, суперечки з керівництвом. Вона мріяла лише про гарячий чай і тишу. — Ігорю, вибач, будь ласка, — тихо промовила вона, розв’язуючи хустку. — Вчора пізно ввечері прала, мабуть, не дуже рівно повісила, а потім ще й перевтомилася. Давай я зараз швиденько все виправлю праскою, ще не пізно. — Справа не в тому, чи виправить праска це неподобство! — вигукнув чоловік, ідучи за нею на кухню. — Справа в твоєму ставленні! Тобі байдуже. Ти не цінуєш ні моєї праці, ні мого іміджу. Я щоранку йду з дому, щоб тримати на собі весь побут нашої родини, а вдома отримую лише оцю недбалість. Де твої очі, Олено

Боярка, що під Києвом, того дня зустрічала мешканців вогким осіннім вітром. Олена, ледь відчинивши вхідні двері, не встигла ще навіть…

Z Oksana

Не розумію, що таке? Де гроші? Тут лише 500 євро. Ти їх кудись переставила? – питаю я із здивуванням свою дочку. – Облиш, мамо, ти що, приїхала гроші рахувати чи нас побачити? – спокійно відповідає мені донька. – Я гроші витратила. Життя дороге. Мамо, ну що ти починаєш цю розмову, тобі що, гроші дорожчі за щастя рідної доньки? Я була спантеличена, бо розраховувала на те, що в мене є гроші, а виявилося, що в мене їх нема. Я стояла посеред спальні, тримаючи в руках стару бляшану коробку з-під печива, яка роками служила нашим сімейним сховком. Руки мої легенько тремтіли, а в голові панував цілковитий хаос. На свята я приїхала додому у відпустку, відразу заглянула в наш сховок і не могла вірити в те, що побачила. За моїми найскромнішими підрахунками там повинно було бути мінімум 10 тисяч євро, а натомість я тримала в руках 500 євро і не могла збагнути – де решта. Дочка робила вигляд, що нічого не сталося, а мені хотілося плакати. Я останні роки всі зароблені євро доньці висилала, а вона мала їх відкладати – так ми з нею домовилися. Та дочка вирішила витратити все на свій розсуд, і мені нічого про це не сказала

– Що ти там робиш, мамо? – питає мене дочка. – Не розумію, що таке? Де гроші? Тут лише 500…

user2

Ірино, ти зробила голубці? Щось я їх не бачу, – кажу. – Ні, не зробила, не мала часу, – спокійно відповідає мені донька. Я ж просила тебе по телефону, щоб ти їх приготувала. Скучила я за нашою смачною їжею, – кажу доньці, зайшовши в хату. Я додому приїхала, про свій приїзд всіх заздалегідь попередила, всю дорогу мріяла, як я поїм голубці, а мені навіть картоплі смаженої не запропонували. Стою посеред кухні в куртці, валізи біля порога, на душі така втома після двох діб у дорозі, а в животі аж бурчить від голоду й очікування. Думала, зайду — а там пара стовпом, пахне тушкованою капустою з м’ясом, як колись у дитинстві. — Ой, мамо, ну що ти починаєш з самого порога? — Ірина незадоволено знизала плечима й сіла навпроти. — У мене робота, потім малого з садочка забрати, потім на городі треба було прибрати, бо скоро картоплю садити. Не мала я часу бавитися з тими голубцями. Ти ж тепер удома, відпочиваєш. Візьми та й звари, скільки там тієї роботи. Це стало неприємним фактом для мене, адже зробити голубці не так вже і складно, максимум треба витратити всього дві години часу. Та донька не вважала за потрібне це зробити для мене просто для того, щоб мене потішити

– Ірино, ти зробила голубці? Щось я їх не бачу, - кажу. – Ні, не зробила, не мала часу, –…

user2

Сину, ти вже на роботі? — замість привітання запитала мати. — Так, мамо. Тільки каву налив. Щось сталося? — у голосі чоловіка відчувалася втома. — Та ні, нічого нового. Знову думаю про твою Наталю. Скільки можна? Дитина вже ось-ось до школи піде, а вона все вдома. Це ж просто немислимо! Мирон зітхнув, відкидаючись на спинку крісла. Він знав, куди хилить мати, і це розмова дратувала його щоразу більше. — Мамо, ми вже це обговорювали. Вона займається домом, донькою. Це теж робота, і чимала. — Робота? — голос Ніни Вадиміївни злетів на пів тона вище. — Робота — це коли люди приносять реальні гроші в бюджет, коли мають трудову книжку і план на день. А в неї що? Посуд та іграшки? Вона ще сім років тому, коли ви тільки побралися, працювала, і то — недовго. — Вона тоді пішла в декрет, а не просто покинула справу, — спробував захистити дружину Мирон. — Покинула, сину, покинула. А тепер звикла байдикувати. Подивишся, звикне — і ніколи не працюватиме. Слухай, що матір тобі каже, бо потім ще шкодуватимеш. Виганяй її на роботу

Місто Вишгород, що розкинулося на мальовничих схилах біля Київського водосховища, прокидалося під тихий шепіт вітру. У вітальні пані Ніни Вадиміївни…

Z Oksana