– Ірино, ти зробила голубці? Щось я їх не бачу, – кажу.

– Ні, не зробила, не мала часу, – спокійно відповідає мені донька.

Я ж просила тебе по телефону, щоб ти їх приготувала. Скучила я за нашою смачною їжею, – кажу доньці, зайшовши в хату.

Я додому приїхала, про свій приїзд всіх заздалегідь попередила, всю дорогу мріяла, як я поїм голубці, а мені навіть картоплі смаженої не запропонували. Стою посеред кухні в куртці, валізи біля порога, на душі така втома після двох діб у дорозі, а в животі аж бурчить від голоду й очікування. Думала, зайду — а там пара стовпом, пахне тушкованою капустою з м’ясом, як колись у дитинстві.

В Італію я поїхала, як і більшість жінок, заради дітей. У мене їх троє, дві доньки і син. Я їх дуже люблю і дуже ними пишаюся. Коли залишаєшся сама з трьома підлітками на руках, світ здається замалим і занадто жорстоким. В 42 роки я розлучилася з чоловіком і залишилася з трьома дітьми, молодшій доньці тоді було всього 10 років.

Мені було дуже важко, я навіть згадувати ті часи не хочу, коли не було за що купити хліба, не те, що новий одяг. Пам’ятаю, як Оксанка прийшла зі школи й плаче, бо в неї чобітки зовсім розвалилися, а на вулиці мокрий сніг. А в мене в гаманці — кілька копійок. Я тоді всю ніч проплакала в подушку, щоб діти не чули. Тягнула я все це кілька років, поки могла, а потім взяла і поїхала на заробітки. В Італії вже було кілька жінок з нашого села, то ж я теж туди подалася, вони мені допомогли на початках.

Зараз минуло вже 18 років як я заробітчанка. Доробилася я, як то кажуть, дуже непогано. Кожен євро, який я там заробляла, важкою працею, доглядаючи чужих хворих стареньких, я відсилала додому. Собі відмовляла в усьому, купувала найдешевші продукти, жодного разу не дозволила собі піти десь на екскурсію чи купити гарну сукню. Все для них, все в Україну.

Старша донька вдома на господарстві залишилася, я їй будинок наш відбудувала. Зробили новий дах, провели опалення, обклали цеглою — тепер не хата, а лялечка. Молодша, як виходила заміж, квартиру захотіла. Я їй купила гарну, двокімнатну квартиру з ремонтом. Вона з чоловіком і дитиною зараз там живуть. Син будинок будував з нуля. То я йому практично все і оплатила, хоча він теж працював, і вкладав гроші в будову.

Так що свій материнський обов’язок я виконала сповна. І діти, начебто, за це мені вдячні були. У мене і з рідними дітьми, і з зятями, і з невісткою дуже гарні стосунки. Я в їхнє життя не втручаюся, намагаюся просто по можливості допомагати, і радію, що у них все добре. Ніколи нікого не повчала, не казала, як жити чи як дітей виховувати. Привезу гроші, роздам, поцілую всіх — і назад на автобус до Неаполя.

Додому я приїжджаю раз в рік, на Великдень. Але то завжди роботи багато, а потім гості, застілля, так що нормально поговорити з дітьми і не встигаєш. Поки паски спечеш, поки за всіма поприбираєш, дивишся — а вже й два тижні минули, пора знову збирати сумки.

А в цьому році я приїхала наперед, ще на початку квітня. Перед тим попередила усіх дітей про свій приїзд, і сподівалася, що вони мене зустрінуть як годиться. Думала, побудемо разом у спокої, без цього святкового поспіху.

Старшу доньку, яка залишилася жити біля мене в селі, я попросила, щоб вона зробила мені голубці, бо в Італії я дуже скучила за ними. Там же все не таке: капуста інакша, м’ясо інший смак має, та й часу на кулінарію в мене немає після важких змін.

Але, донька чи то забула, чи не захотіла їх робити. А коли по приїзду я їй нагадала про це, вона віджартувалася, що в мене тепер багато часу, і я сама зможу собі їх зробити.

Я роздяглася, сіла на стілець біля вікна. В хаті було тихо й якось прохолодно, хоча батареї гріли. Ірина крутилася біля плити, але ставила на стіл звичайний чай і куповані в магазині сушки.

— Іро, ну як же так? — тихо спитала я, відчуваючи, як до горла підступає клубок. — Я ж дзвонила ще з митниці. Казала, що так хочу домашнього, нашого. Невже важко було хоч капустину відварити?

— Ой, мамо, ну що ти починаєш з самого порога? — Ірина незадоволено знизала плечима й сіла навпроти. — У мене робота, потім малого з садочка забрати, потім на городі треба було прибрати, бо скоро картоплю садити. Не мала я часу бавитися з тими голубцями. Ти ж тепер удома, відпочиваєш. Візьми та й звари, скільки там тієї роботи.

Це стало неприємним фактом для мене, адже зробити голубці не так вже і складно, максимум треба витратити всього дві години часу. Та донька не вважала за потрібне це зробити для мене просто для того, щоб мене потішити.

Я дивилася на неї й не впізнавала. Переді мною сиділа доросла жінка з втомленим обличчям, яка звикла, що гроші з Італії приходять регулярно, а от сама мама ніби стала просто додатком до цих переказів.

— Ясно, — сказала я і зробила ковток гарячого чаю. Він здався мені зовсім без смаку. — Тоді я піду відпочину. Втомилася з дороги.

Я пішла у свою кімнату. Там усе було чистенько, Ірина прибрала, але кімната здавалася чужою. Жодної моєї речі, крім старих фотографій на стіні. Я лягла на ліжко, навіть не розбираючи речей, і довго дивилася в стелю, слухаючи, як за вікном шумить весняний вітер.

Наступного дня зранку мали приїхати молодші діти. Я підготувалася: витягла з валізи конверти з грошима, які збирала останні пів року. Кожному порівну, щоб нікому не було образливо. Також привезла подарунки онукам, цукерки, каву.

Першою приїхала молодша донька, Оксанка. Вона забігла в хату, як вихор, у красивому новому пальті, яке я ж їй і оплатила минулого місяця.

— Привіт, мамусю! — крикнула вона з порога і швидко цьомнула мене в щоку. — Ой, як ти схудла! Ну, розповідай, як доїхала?

— Добре, доцю, добре, — зраділа я, тягнучись обійняти її міцніше. Але Оксанка вже відсторонилася і сіла за стіл.

— Мам, я на хвилинку, бо в мене чоловік у машині чекає, нам треба в будівельний супермаркет їхати, плитку вибирати для ванної. Ти ж казала, що щось привезла?

У мене всередині щось стислося. Я мовчки пішла до комода, взяла білий конверт і поклала перед нею на стіл. Оксанка швидко зазирнула всередину, її очі засяяли.

— Ой, мамо, дякую! Ти нас так виручаєш! Ну все, я побігла, бо Сашко там уже сигналить.

Вона схопила конверт, цьомнула мене ще раз на ходу і зникла за дверима. Молодша донька, взагалі, прийшла до мене всього один раз, коли я гроші між ними ділила. А потім навіть в гості до себе не запросила. Не сказала: “Мамо, приїжджай до нас, подивишся, яку ми кухню зробили, посидимо, пообідаємо”. Нічого.

За годину під’їхала велика машина сина. Андрій зайшов поважно, зняв куртку. Він у мене хлопець кремезний, серйозний.

— Здорові були, мамо, — сказав він, тиснучи мені руку й коротко обіймаючи. — Як там Італія? Стоїть?

— Стоїть, синку. Як твоє будівництво? Чи вистачає всього?

— Та потихеньку. Зараз от треба за паркан платити, майстри дорогі пішли, — він одразу перевів розмову на фінанси.

Я зітхнула і винесла другий конверт. Син теж – приїхав, забрав свою частку грошей і поїхав. Навіть не спитав, як я себе почуваю. Чи не болять у мене ноги, чи не важко мені працювати в мої шістдесят років на чужих людей.

— Ну, я поїхав, мамо, бо там робота стоїть, — сказав Андрій, ховаючи гроші в кишеню. — Заскочу якось на днях.

І я знову залишилася сама в будинку, який колись був повний дитячого сміху, а зараз згадував про мене лише тоді, коли відкривався банківський додаток.

Не знаю, чому я стала така сентиментальна, старість – чи що, але мені дуже прикро через те, що мої діти якось так байдуже ставляться до мене.

Я ходила по кімнатах старшої доньки, дивилася на нові меблі, на дорогий телевізор, який купила їм минулого року. Все це було придбано за моє здоров’я. За мої безсонні ночі, за мої сльози, які я ховала від італійських господарів, коли вони кричали на мене через погано вимиту підлогу.

Я ж приїхала всього на кілька тижнів, невже не можна мені приділити хоч трохи більше уваги? Чи я багато хочу? Невже було важко виконати моє маленьке прохання і таки зробити для мене ті голубці? Це ж максимум дві години часу, а ціна питання 300 гривень.

Увечері повернулася Ірина з роботи. Вона знову була втомлена, швидко зварила якісь пельмені з пачки й сіла перед телевізором. Я намагалася почати розмову:

— Іро, а пам’ятаєш, як ми раніше, коли ви ще малі були, разом ліпили вареники? Сміялися, борошном одне одного мазали…

— Мамо, то коли було? — відмахнулася вона, не зводячи очей з екрана. — Тоді часу більше було, а зараз життя таке швидке, ледве встигаєш повернутися. І взагалі, чого ти до тих голубців причепилася? Світ на них клином зійшовся, чи що?

Заробітчанки мене зрозуміють, коли цілий рік сидиш на італійських макаронах, хочеться чогось нашого, смачненького. Справа ж не в їжі як такій. Справа в тому, що їжа, приготована рідними руками для тебе — це прояв любові. Це знак того, що на тебе чекали. Я думала, діти мене чекають, а вони чекають завжди моїх грошей.

Я пішла до себе в кімнату. На душі було так гірко, ніби я прожила ці 18 років дарма. Купила їм стіни, купила машини, купила ремонти, а повагу й тепло купити забула. Або вони просто звикли, що мама — це такий далекий банкомат, який раз на місяць видає кошти, а сам нічого не потребує.

Я лягла спати з неприємним осадом на душі. Довго не могла заснути, слухала, як цокає годинник на стіні. Згадувала, як колись у дитинстві вони бігли до мене, обіймали за коліна, ділили між собою одну цукерку і були щасливі. Що ж змінилося? Чому гроші так псують людей, навіть найрідніших?

А вранці прокинулася, дивлюся, а дві мої дочки на кухні вже щось куховарять.

Сонце тільки-но почало пробиватися крізь фіранки, на подвір’ї співали півні. Я тихенько встала з ліжка, одягла халат і підійшла до дверей кухні.

Підходжу ближче, чую знайомий запах. Та це ж голубці! Пахло смаженою цибулькою, свіжою капустою і тушкованим м’ясом із рисом. Цей запах не переплутаєш ні з чим у світі.

На кухні стояли Ірина та Оксанка. Оксанка, виявляється, приїхала ще о сьомій ранку. Вони разом чистили цибулю, щось тихо обговорювали. На столі вже стояла велика каструля, куди Ірина обережно складала маленькі, акуратні голубчики.

Я зупинилася в дверях, і в мене на очі ледь не навернулися сльози, але цього разу від зворушення.

— О, мамо, ти вже встала? — помітила мене Оксанка і щиро посміхнулася.

– Мамо, ми вирішили зробити тобі приємне, бо зрозуміли, що ти засмутилася через ті голубці.

Я пройшла до столу, сіла на стілець і подивилася на них обох.

– Справа не в голубцях, а у вашому ставленні до мене, – кажу. – Любов і турбота проявляється в дрібницях. Можна купити найдорожчу квартиру чи машину, але якщо немає простої людської уваги, то все це стає порожнім.

Дівчата переглянулися. Оксанка підійшла до мене, сіла поруч і взяла мене за руку. Її долоня була теплою.

– Та ми це вже зрозуміли, мамо. Не ображайся. Просто поки тебе не було, ми від тебе уже дещо відвикли. Будемо виправлятися. Ти ж стільки років там, далеко, ми звикли вирішувати все самі й думали, що тобі головне — щоб у нас усе було добре. Ми забули, що тобі теж потрібне наше тепло.

Ірина теж підійшла, обійняла мене ззаду за плечі.

— Правда, мамо, пробач нам. Ми були егоїстками. Думали тільки про свої ремонти й паркани. А Андрій, до речі, теж дзвонив — каже, в неділю робить шашлики й чекає на тебе, ніякої роботи не буде, цілий день проведемо разом.

Я лише посміхнулася. Звичайно, я все пробачила, бо понад усе люблю своїх дітей. Серце матері таке — воно може довго терпіти, ображатися, але варто дітям зробити один крок назустріч, як уся гіркота зникає, залишаючи лише безмежну любов.

Ми сіли снідати тими голубцями. Вони вийшли неймовірно смачними, саме такими, про які я мріяла в далекій Італії. Ми сиділи, розмовляли, згадували минуле, і вперше за багато років я відчула, що я справді вдома, серед своїх.

Але в глибині душі в мене все одно залишилося одне питання, яке не дає мені спокою.

Як ви вважаєте, чи повинні батьки віддавати все до останньої копійки своїм дітям, забуваючи про власне життя й здоров’я? Чи, може, така надмірна опіка і грошова допомога якраз і вбиває в дітях звичайну людську вдячність, перетворюючи їх на споживачів? Де ця межа між материнським обов’язком і здоровим егоїзмом?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.