Navigate
X

Іване, я з тобою тридцять років прожила, і в страшному сні не могла уявити, що на старості літ ми будемо мірятися… мамами. Ти серйозно рахуєш, яка з них дала нам більше? Я дивилася на чоловіка і не впізнавала його. Перед мною сидів сивий, чужий чоловік, який ще вчора був моєю опорою. А сьогодні він виставив мені ультиматум, який пахне розлученням. Він стояв біля дверей нашої просторої кухні, тримаючи в руках стару дорожню сумку, і його погляд був холодним, мов листопадовий ранок. — Ти знову починаєш! — роздратовано кинув він. — Моя мати важко працювала на чужині, втратила там здоров’я. Вона надсилала пакунки, які ми всі чекали. Ти забула, як ми раділи тим грошам, коли будувалися? Якби не ті євро, ми б досі жили в недобудові! — Ми б добудувалися, Іване. Бо мій батько тут безкоштовно працював щодня, поки твій батько тільки матеріали давав. Мій тато спину зірвав на нашому даху! А моя мама… вона зараз теж не молода

– Іване, я з тобою тридцять років прожила, і в страшному сні не могла уявити, що на старості літ ми…

user2

Ви бачили її? — першою не витримала тітка Клавдія, найвідоміша пліткарка на три села навколо. — Іде, носа задерла, наче королівна! Ніякого сорому немає в теперішньої молоді. — І не кажи, Клавдіє, — підхопила її кума Ольга. — Раніше дівчата, якщо таке траплялося, з хати боялися носа висунути від сорому. А ця ходить, соку їй томатного забажалося! Нагуляла дитину від чужого чоловіка і радіє. — Та що ви кажете, баби, — похитала головою третя жінка. — Я б на місці Оксани, його законної дружини, їй би вже давно всі коси повисмикувала. Галина, яка до цього мовчки протирала прилавок, не витримала. Вона з гуркотом поставила ганчірку і вперла руки в боки. — Ну що, зашипіли, кумасі? — обірвала вона їхній хор. — Тобі б, Клавдіє, взагалі краще помовчати. Замість того, щоб дівчину брудом поливати, пішла б краще у місто та якісь дитячі речі купила. Вона ж, між іншим, твого рідного внука чи внучку під серцем носить. Клавдія аж підстрибнула на місці від такого повороту

— І що вона собі думає, безсоромниця, очі в лінійку повитріщала і ходить як ні в чому не бувало, наче…

user2

Слухай, Катю, а навіщо нам тіснитися в твоїй двокімнатній? — запитав Тимур, гортаючи фотографії заміських котеджів. — Марійка росте, їй незабаром знадобиться більше простору. Та й нам обом хочеться мати свій куточок. — Я тільки за, — відповіла я. — Але заміські будинки зараз дуже дорогі. Сама я таку покупку не витягну, навіть якщо продам цю квартиру. — А чому сама? — здивувався він. — У мене є непогані заощадження, які я тримаю в справі. Ти продаси свою квартиру, закриєш залишок кредиту, а решту додамо до моїх коштів. Разом ми спокійно купимо хороший будинок. Він показав мені кілька варіантів. Це були добротні нові будинки в передмісті, у тихих селищах із хорошою інфраструктурою. Ціни кусалися, але якщо об’єднати наші зусилля, мрія ставала цілком реальною. Один із будинків нам сподобався найбільше — світлий, із великими вікнами, просторою кухнею-вітальнею та невеликою земельною ділянкою, де можна було б облаштувати зону для відпочинку. Ми навіть з’їздили туди на перегляд. Я вже уявляла, як ми облаштуємо там усе, як Марійка гратиметься на подвір’ї, як ми прийматимемо гостей. Саме під час тієї поїздки назад Тимур уперше озвучив ідею, яка змусила мене внутрішньо напружитися

— Катю, ну ти ж доросла жінка, невже не розумієш, що так усім буде спокійніше? — Тимур крутив у руках…

user2

Привіт, Христино. Я просила не брати мої особисті речі без дозволу, — Олена намагалася говорити спокійно, хоча всередині все стискалося від обурення. — І халат також. — Ой, та годі тобі, ми ж рідні люди! — дівчина легковажно махнула рукою. — Мій домашній одяг у пранні, а твій так гарно пахне кондиціонером. Не будь такою жадібною, родичам треба допомагати. З-за спини Христини з’явився чоловік Олени, Тарас. Він мав вигляд школяра, якого застукали за викраденням варення з комори. На його обличчі блукала винувата посмішка. — Ленусь, ну справді, чого ти? Христя ж просто приміряла. Ти роззувайся, ми там вечерю приготували. Ти хліб купила? Бо ми весь з’їли з борщем в обід. Олена мовчки пройшла на кухню, поставила пакет на стіл і сіла на табурет, навіть не знявши плащ. Ноги гуділи після десятої години на ногах. Працювати провідним логістом у приватній компанії — це щоденний марафон, де кожен запізнілий дзвінок чи переплутана накладна коштує купу грошей і нервів. А вдома замість тиші її чекала ця вистава, яка тривала вже третій місяць

— Якщо ти зараз же не забереш свої речі з мого комода, я просто виставлю їх на сходовий майданчик, і…

user2

Скажи їм правду, — Мар’яна підвелася з крісла. — Скажи, що твоя дружина працює так само, як і ти — п’ять днів на тиждень. Що вона приносить в наш бюджет таку ж суму, як і ти. Але чомусь після роботи має працювати в другу зміну, обслуговуючи твоїх родичів, витрачаючи на це свій час і здоров’я. Скажи, що ти сам за пів року не спромігся навіть картоплини почистити, але дуже любиш виглядати щедрим господарником за чужий рахунок. — Та як ти взагалі можеш так говорити?! Це ж моя родина! — Саме так — твоя. Тому годувати й розважати їх щовихідних я більше не наймалася. Я хочу відпочивати у свої законні вихідні дні. Якщо тобі так важливо збирати їх саме тут — організовуй усе сам. Я пішла спати. Вона вийшла, зачинивши за собою двері спальні. Тарас ще довго ходив коридором, щось бурмотів під ніс, голосно грюкав дверцятами порожнього холодильника, але до магазину так і не пішов. Мабуть, десь глибоко в душі він сподівався, що за ніч Мар’яна одумається, їй стане соромно і зранку вона швиденько щось придумає. Але вранці нічого не змінилося

— Чому я маю кожні вихідні почуватися наймичкою у власному домі, поки інші просто відпочивають? Ця думка, мов настирлива муха,…

user2

Вони знову їдуть, і знову без жодного дзвінка! І припруться, як завжди, з пустими руками, — Ліна ледь стримувала сльози від безсилля та образи. — Ну чого ти так переживаєш, сонечко? Вони ж ненадовго, посидять трішки і поїдуть, — спробував заспокоїти її чоловік Вадим. — Ненадовго? Це означає, що мені знову треба ставати біля плити і готувати на цілу компанію! — Ну не думай про них так погано, вони ж не просто поїсти до нас катаються. — А навіщо тоді? Квитки на поїзд дорожчі, ніж їхні гостинці! — Ну як навіщо? Побачитися, поспілкуватися, новинами поділитися. Он у них донька старша на бюджет вступила, хотіли радістю поділитися, — захищав своїх родичів Вадим. Вадим завжди намагався бути миротворцем між дружиною та своєю ріднею. Він чудово розумів, що специфічний характер його близьких може витримати далеко не кожен

— Вони знову їдуть, і знову без жодного дзвінка! І припруться, як завжди, з пустими руками, — Ліна ледь стримувала…

user2

Я вже просто не маю сил. Мені хочеться просто вийти з кімнати й закрити вуха. Розумієте? Свого рідного сина! Він же мені нічого поганого не зробив, він просто маленький, йому погано, а я починаю злитися. — І тут перед очима постали ви. — Продовжила Мар’яна, і її голос перейшов на стишений шепіт. — Я згадала ту кришталеву вазу. І клей у ваших туфлях. І як я вам цукорницею по столу гупала, і як сіль у компот насипала. Пам’ятаєте? Мені ж тоді вже дванадцять було, доросла дівка. А ви… ви ж тоді з роботи приходили ледь жива. Цілий день на ногах. А вдома я — з вічним невдоволенням, з претензіями, з підлітковими витівками. Марія Василівна прикрила повіки. Вона чудово пам’ятала той солоний компот. Вона тоді зробила перший ковток, зрозуміла все, але допила склянку до кінця, дивлячись прямо в очі падчерці. Жінка просто не хотіла показувати свою слабкість і давати привід для нової радості маленькій бунтарці. — Я б себе тодішню вигнала, — глухо вимовила Мар’яна. — Чесно качу, Маріє Василівно. Якби мені зараз довелося терпіти таку дитину, як я була… Я б, напевно, не витримала. Повернула б батьку чи родичам. Я зараз на свого маленького дивлюся і думаю: Господи, звідки у вас тоді бралося стільки терпіння? Чому ви татові речі не зібрали? Чому мене не відправили назад, коли я вам в очі кричала, що ви мені ніхто

— Скажіть чесно, як ви мене взагалі терпіли всі ці роки? — замість «доброго дня» чи «привіт» запитав хрипкий, змучений…

user2

Та що ти розумієш, — відмахнувся чоловік, навіть не розплющуючи очей. — Мама образиться. Вона ж старається, готує. Я приходжу, дякую, хвалю, а вона радіє. Я не можу прийти і сказати: «Мамо, ти готуєш дивні речі». Це ж буде як справжня образа. — Але ти ж не їси це із задоволенням, ти просто терпиш, — не вгавала Марта. Вона відчувала, як всередині наростає роздратування. — Це ж ненормально, коли після кожного візиту ти бігаєш по аптеках або лежиш тут, не в змозі навіть розмовляти. Минулого тижня ти пропустив важливу зустріч, бо не міг відійти від дому. Хіба це варте того, щоб мама була задоволена? Тарас винувато подивився вбік. Він знав, що вона має рацію, але визнати це означало б визнати свою слабкість. — Ну, вчора був той салат… Він уже трохи «втомився» в холодильнику, але ж не викидати, правда? Вона так старалася його приготувати. Я подумав, що нічого страшного не станеться, якщо я його з’їм. Марта зрозуміла, що сперечатися зараз немає сенсу

— Ти знову з’їв у мами те саме, від чого вчора ледь не загнувся? — з порога запитала Марта, дивлячись,…

user2

Катерино, ти куди гроші поділа?! — свекруха влетіла до кухні. — Там на картці було двадцять вісім тисяч гривень, я особисто перевіряла минулого тижня! Куди вони зникли, я тебе питаю? Катерина навіть не повернулася в бік свекрухи. Вона знала, що будь-який прояв емоцій лише піділлє оливи до вогню. — Мамо, я вам нічого не повинна була переводити цього місяця, — тихо, але впевнено відповіла Катерина. — Ви попросили допомоги минулого разу — я дала. І ми чітко домовилися, що то було востаннє. — Минулого разу! — Антоніна Василівна з силою гупнула долонею по дерев’яному столу. — Це сімейні гроші, між іншим! Мій син Тарас із ранку до ночі на роботі світла не бачить, заробляє кожну копійку, ти вдома на його шиї сидиш, і ти мені ще щось смієш говорити про «повинна» чи «не повинна»? Ти взагалі совість втратила

Травневий вечір повільно опускався на затишні вулички Вінниці, розливаючи в повітрі солодкий аромат квітучих каштанів. У квартирі на третьому поверсі…

Z Oksana

Грошей я тобі не дам! — по телефону як відрубала донька. — Ти сама в усьому винна, мамо! Сама заварила цю кашу, тепер сама її й розхльобуй, — лунав із динаміка роздратований, різкий голос Оксани. — Ти ж так сильно прагнула свободи, хотіла пожити для себе? Ну то насолоджуйся тепер цією незалежністю, хто ж тобі заважає? Літня жінка відчула, як до горла підкотився гарячий клубок, а на очі набігли гіркі сльози. — Але ж, Оксанко, я в лікарні. Яка тут свобода? Мені справді дуже зле. Я всього лишень попросила тебе купити й завезти мені ліки, яких немає в стаціонарі. Лікар сказав, що вони потрібні терміново. Я ж не прошу безкоштовно, донечко! Я віддам тобі всі гроші, у мене є готівка в гаманці, і на картці залишилися заощадження. Проте на тому кінці її ніхто не дослухав. Оксана просто мовчки й цинічно скинула виклик. У слухавці залунали короткі, байдужі гудки, які віддавалися в голові Тетяни Петрівни важкими ударами. Жінка безсило упустила руку на матрац і заплющила очі

Заплакане листопадове небо затягнуло Миргород густими сірими хмарами. Рясний дощ без упину тарахтів по металевому підвіконню старої лікарняної палати. Тетяна…

Z Oksana