О, Мар’яночко, заходь, будь ласка, я якраз збиралася поставити чайник, – слабким, але щирим голосом запросила вона мене до кімнати. – Доброго вечора! Я буквально на хвилинку, дізнатися, як ви доїхали, – сказала я, проходячи слідом за нею на кухню. – Бачила у вікно, що вас хтось підвіз. – Так, це мій племінник Михайло допоміг добратися з лікарні, – розповіла пані Стефанія, повільно сідаючи на стілець біля столу. – Привіз мене, заніс сумку на п’ятий поверх, побув рівно п’ять хвилин, сказав, що в нього дуже багато роботи й термінові справи по бізнесу, та й поїхав собі. Фізично мені наче трохи легше, лікарі кажуть, що для мого віку та після такого нападу все більш-менш нормалізувалося, якщо приймати таблетки за графіком. Але на душі… Мар’яно, на душі так важко, що словами не передати. Жоден заспокійливий засіб не допомагає. Оленку мою… її тимчасово влаштували в державний заклад для дітей, які залишилися без піклування батьків. Простіше кажучи — в притулок. Ніхто, уявляєш, ніхто з нашої великої родини не захотів узяти дівчинку до свого дому навіть на якийсь час
– Кажуть, чужих дітей не буває, але коли справа доходить до реальних обов’язків, більшість родичів миттєво згадують про власні невідкладні…