Українці Сьогодні

Васильку, ти не так зрозумів! Богдан просто прикрасив! Ми справді хотіли ремонт, але потім люди трапилися хороші, ми здали, щоб копійку мати… Нам же важко! — Закрий рот! — гаркнув Василь. — Здали квартиру, гроші взяли, а в нас безкоштовно жити вирішили? Значить так. У вас є гроші. Є куди йти. Даю вам одну годину. Збираєте свої манатки і щоб духу вашого тут не було! Знімайте житло, йдіть у готель — куди хочете! Зоряна почала проситися: — Куди ми підемо на ніч глядячи? Ти виганяєш рідну сестру через гроші? Мама дізнається — прокляне! — Нехай! — відрізав Василь. — Я мамі сам зараз зателефоную і розповім, як її донечка брата на гроші розвести вирішила. Година пішла! Галина мовчки спостерігала за цим, відчуваючи дивну полегкість. Вона дістала телефон і переказала аванс назад Зоряні. — Повернення коштів. Ми чужого не беремо, на відміну від декого. Збори були хаотичними. Зоряна кидала речі у валізи, плакала, проклинала всіх навколо. Богдан похмуро тягав сумки до порога. Артем, розуміючи, що халявний інтернет закінчився, теж був не в гуморі. За годину сімейство стояло під дверима. — Ви про це пошкодуєте! — злобно кинула Зоряна. — Ми для вас більше не родичі! Забудьте наш номер! — З великим задоволенням, — кивнула Галина. — Ключі залиште на тумбочці

— Ми вже все вирішили: поки у нас ремонт, поживемо у вас, бо навіщо

Життєві історії 0

Олю, нам треба поговорити, — почав чоловік своїм фірмовим оксамитовим баритоном. — Тільки давай без оцих твоїх лікувальних повчань. Давай розійдемося як цивілізовані люди. Ольга навіть не здригнулася. Вона спокійно вимкнула праску з розетки. На дошці лежав шурхотливий целофановий чохол, який вона щойно принесла. Під пластиком виблискувало щось агресивно-рожеве, кольору стиглої фуксії, розшите дешевими лелітками. — Твоя промова, Валерію, як завжди, варта оплесків, — відповіла вона, поправляючи окуляри на переніссі. — Але я просто забрала з хімчистки сукню твоєї… натхненниці. Ти забув квитанцію в кишені літнього пальта. Май на увазі, пляму від ігристого на подолі вони вивели, а от з репутацією навряд чи впораються. Валерій, якому вже перевалило за п’ятдесят, поперхнувся заготовленим зітханням. Він був незмінним тамадою на всіх весіллях та ювілеях району. Він звик, що жінки або захоплюються ним, або плачуть через його «складну творчу натуру». А тут — тиша і сукня коханки на прасувальній дошці. — Кохання — це стихія, Олю! — викрикнув він, намагаючись повернути ініціативу. — Мій корабель просто зустрів новий, свіжий вітер! Серцю не накажеш, розумієш? Я задихаюся в цьому побуті, мені потрібен політ

Це була звичайна субота, одна з тих, що роками тягнулися однаково. Ольга стояла біля

Життєві історії 0

Знаєш, Наталко, я все думала, як тобі сказати м’якше, але скажу як є: господиня з тебе нікудишня, — свекруха відставила тарілку з печенею так рішуче, наче відсувала від себе якусь небезпеку. У вітальні, де ще мить тому пахло святом і домашнім затишком, раптом стало холодно. Срібна ложка, яку я впустила на підлогу, дзенькнула об плитку так гучно, що в мене заклало вуха. Ми відзначали підвищення мого чоловіка. На столі була вишита скатертина, яку я прасувала пів години, найкращий посуд і страви, на які я витратила всі вихідні. Я хотіла, щоб цей вечір був ідеальним. Для нього. — Мамо, ну не починай, — В’ячеслав навіть не підняв очей від телефону. — Наташа старалася. Просто в неї талант до всього, крім домашнього господарства. Правда, кохана? Він усміхнувся — тією самою поблажливою усмішкою, яку я раніше вважала доброю. А тепер вона відчувалася як липкий пластир, що закриває мені рот

— Знаєш, Наталко, я все думала, як тобі сказати м’якше, але скажу як є:

Життєві історії 0

Любаню, я вдома! — гукнув чоловік, потираючи натруджені руки. — Ну, чим сьогодні пригощаєш? Бо на будівництві так вимерз, що готовий з’їсти все, що ти мені дасиш. Чому в хаті піччю не пахне? Де мій гарячий борщ із часником? Люба навіть не здригнулася. Її погляд був прикутий до темних верхівок дерев за склом. — Готуй сам, Вікторе, — промовила вона тихо, але так виразно, що звук її голосу змусив чоловіка завмерти посеред кухні. Віктор нахилив голову, ніби намагаючись розчути іноземну мову. — Що ти там прошепотіла? Повтори, бо мені здалося, що я недочув через утому. — Ти все чудово почув, — Люба нарешті розвернулася. Її обличчя було дивовижно спокійним, але в очах спалахнуло щось таке, чого Віктор не бачив за всі двадцять вісім років спільного побуту. — Я сказала: сьогодні вечерю готуєш собі самотужки. І завтра. І, цілком імовірно, післязавтра теж. Моя приватна їдальня офіційно припинила роботу через відсутність поваги до персоналу

Умань повільно занурювалася у вечірні сутінки. Над ставом у знаменитій «Софіївці» спускався густий туман,

Життєві історії 0

Я віддав твою собаку в добрі руки, мама сказала, що тваринам у квартирі не місце, — спокійно мовив Костянтин, навіть не відриваючись від телефону. Його великий палець звично гортав стрічку новин, а на обличчі не здригнувся жоден м’яз. Я стояла в порожньому коридорі, і мені здавалося, що підлога кудись зникає. У квартирі панувала неприродна, дзвінка тиша. Не було чути звичного цокоту кігтів по ламінату, ніхто не підбіг до дверей, виляючи хвостом так сильно, що заносило на поворотах. Моя маленька Бусинка, рудий шпіц, який був останньою живою ниточкою, що пов’язувала мене з покійною мамою, просто зникла. Її лежанка в кутку була порожньою. Миски на кухні — прибрані. Навіть іграшковий гумовий їжачок, якого вона так любила гризти вечорами, зник з-під дивана. — Де вона, Костю? — мій голос прозвучав пошепки, але в цій тиші він здався громом. — Я ж сказав, у надійних людей. Мама знайшла їх через знайомих

— Я віддав твою собаку в добрі руки, мама сказала, що тваринам у квартирі

Життєві історії 0

Віро Петрівно, ви така особлива жінка! — почав якось чоловік. — Знаєте, я весь час думаю. Серце розривається, коли бачу, як ви тут сама на старості років залишилися, — почав Ігор, дивлячись їй прямо в очі. — Давайте оформимо дарчу на квартиру на мене. Я стану вашим офіційним опікуном, переїду сюди і буду піклуватися про вас до останнього подиху. Віра Петрівна здригнулася. Вона якраз в’язала. А після пропозиції молодого чоловіка, вона зупинилася. Спиці випали з рук, вдарившись об паркет. — Що ж ти таке кажеш, Ігорку? Я навіть не знаю. Квартира — це ж єдине, що в мене залишилося. Пам’ять про доньку, про чоловіка. — Ну що тут думати? — Ігор присунувся ближче і накрив її зморшкувату, суху руку своєю теплою, міцною долонею. — Ви ж самі казали — племінниця в Канаді про вас і не згадає. А я буду поруч. Завжди. Хіба ви не бачите — я до вас усією душею прикипів. Буду готувати, прибирати, найкращі ліки діставати. Хіба погано нам буде удвох

Осінь у Бучі завжди була особливою. Золоте листя старезних дубів повільно встеляло доріжки, а

Життєві історії 0

Ти знову за своє? Тобі мало було ранкової розмови? Максим, який читав газету в кріслі, навіть не поворухнувся. — Йому дев’ятнадцять, Максиме. Він має право сам обирати, як провести літо. І я більше не буду мовчати, коли ти намагаєшся нав’язати йому свою думку. Максим відклав газету і підвівся. Він підійшов до неї впритул. Олена відчула холод, але не відступила. — Ти щось переплутала, люба. Ти в цьому домі нічого не вирішуєш. Ти живеш на мої гроші, у моїй квартирі, носиш те, що я купив. Ти без мене — ніхто. Звичайна вчителька, яка б зараз рахувала копійки в шкільній їдальні. Пам’ятай про це. Він пішов спати, впевнений у своїй перемозі. А Олена залишилася на кухні. Вона не плакала. Вона взяла чистий аркуш паперу і почала писати. Не вірші. Вона складала список того, що їй потрібно зробити. Наступний місяць був схожий на шпигунський фільм. Олена таємно відновила свої документи. Софія допомогла їй знайти роботу в приватному освітньому центрі — там якраз шукали людину для розробки програм

— Твою думку хтось питав, чи ти просто вирішила сьогодні всіх розсмішити? — голос

Життєві історії 0

Мамо, гроші давай? Сьогодні десяте число! — сказав син з претензією. — Банк уже смс-ками завалив. У нас іпотека,— голос Артема пролунав з вітальні вимогливо і різко. Галина Петрівна повільно пройшла на кухню. Артем крутив у руках ключі від новенького кросовера, за який мати щомісяця справно вносила кредитні платежі. — Артеме, сядь. Нам треба серйозно поговорити, — її голос тремтів. — Ой, тільки не починай свої лекції! — Артем навіть не підняв очей. — Давай швидше, у мене через годину тренування в залі, абонемент теж, до речі, закінчується. У цей момент зайшла Христина, невістка, пахнучи дорогими парфумами. На ній був новий пуховик — Галина Петрівна добре пам’ятала його ціну, бо саме вона дала на нього гроші з останньої премії. — Галино Петрівно, ви ж не забули про холодильник? Я вже модель обрала, сорок тисяч у «Цитрусі». Наш старий вчора остаточно поламався. Мати опустилася на табурет. — Мене скоротили. З першого числа я без роботи. — Ти жартуєш?! — син схопився за голову. — Мамо, ти хоч розумієш, що у нас іпотека?! Мала в приватний садочок ходить, це 10 тисяч на місяць! Ти що, спеціально це зробила?! — Як це — спеціально?! Оптимізація штату, розумієш

Київський вечір дихав вологою та вихлопними газами. Галина Петрівна стояла біля вікна своєї старенької

Життєві історії 0

Ой сусідко! Ганю, та не бігай ти так, — гукнула через низький паркан сусідка Марія. — Сядь, відпочинь. Син твій приїде, нікуди не дінеться. А невістка, головне, щоб людиною була. — Та як же не бігати, Марічко? — відгукнулася Ганна Петрівна, поправляючи хустку. — Паша ж у мене один. Усе життя для нього. І в Дніпрі вивчила, і гроші з кожної пенсії відкладала, щоб костюм йому справжній купити. Тепер от — сім’я. Дай Боже, щоб пара була хороша. Коли біля воріт зупинилося таксі, серце матері мало не вискочило. Павло вийшов першим — змужнів, розправив плечі. А за ним вийшла вона. Мар’яна. Струнка, на високих підборах, у білій сукні, що підкреслювала її витончену фігуру. Її волосся було ідеально вкладене, а посмішка здавалася сліпучою. Ганна подумки дякувала Господу, що нарешті в її сина буде сім’я, хоча вона ще зовсім нічого не знала про майбутню невістку

Підгородне навесні — це рай на землі. Білі хмари квітучих вишень огортають кожен двір,

Життєві історії 0

Ти ж розумієш, що вона нікуди не дінеться, просто характер показує, — голос свекрухи, солодкий і водночас гострий, просочився крізь щілину в дверях. — Поплаче в подушку, перекипить і прибіжить як миленька. Хто вона без нас? Ні кола, ні двора свого не мала, коли ти її взяв. На всьому готовому живе. Надія завмерла. Вона чекала, що Олег, її чоловік, з яким вони прожили тридцять п’ять років, зараз скаже щось різке. Що він захистить її. — Мамо, ну не кажи так… Надія просто втомилася, — голос Олега звучав тихо, винувато. В ньому не було злості, але й сили не було. Він говорив так, ніби виправдовувався перед начальником. — Вона ж людина, теж знервована. Але ти права, вона відійде. Куди їй іти? Вона ж звикла, що ми — її центр світу. Надія стояла в темному коридорі. Пакети муляли пальці, але вона перестала відчувати біль. Вона відчула порожнечу. Величезну, холодну порожнечу всередині. «Хто вона без нас?» — ця фраза крутилася в голові, як заїжджена платівка

Надія поверталася з магазину. Важкі пакети відтягували руки, пальці німіли від тонких пластикових ручок,