fbpx
Україна
Активіст про сутички на Майдані: поранених, які не встигли втекти, добивали “тітушки”

«Знаєте, оце я вам розповідаю і відчуваю, як мороз шкірою іде», – зізнається учасник Революції Гідності Сергій Козуля. Три роки минуло від тих подій, а йому й досі болить. І не тільки рука, яку пошкодив озвірілий беркутівець. Пам’ять болить…

Про це йдеться на сторінках щотижневої газети Волинські Новини (№ 56).

Усією сім’єю – на Майдан

Лідія і Сергій Козулі з села Воля, що у Ковельському районі, відстояли увесь Майдан, незважаючи на те, що обом було вже за 60. Спочатку поїхав Сергій, потім син Ярослав, а тоді вже доєдналися і внучка Юля (донька найстаршої з нащадків Козуль Валентини), і пані Лідія.

Вони й донині пам’ятають усе в найдрібніших деталях. Як одними з перших прибули у ті холодні грудневі дні до Києва. Пережили на Майдані найважчі дні штурмів, дивом уникнули смерті та знайшли справжніх побратимів і друзів.

«Ми з дружиною були й на Помаранчевій революції. Коли у 2013 році в країні таке почалося, то я відразу вирушив до Києва, а жінка залишилася вдома на господарстві. Розумів, що від нас залежить доля людей – друзів, дітей, онуків. Прагнув зробити все можливе, аби покращити їхнє життя та життя нашої країни. Я відчув патріотизм на повні груди, коли стояли біля Будинку профспілок і почався штурм. Одне тільки крутилося в голові: якщо не ми, то хто? Звісно, було страшно. Особливо – бачити вбивства на власні очі. Але я розумів: якщо зараз цього не зробити, то вже завтра я не зможу вільно гуляти вулицями, повноцінно жити. Нині, сяк-так аналізуючи події тих днів, розумію, скільки було моментів, коли я насправді міг просто не повернутися додому з Майдану… Беркутівці під ноги кидали гранату і вона там розривалася. Було, на барикадах куля летіла біля мене: залишився живий, бо не влучила… Але що більше нас беркутня шарпала, то твердіше ми стояли…» – каже Сергій Козуля.

За словами чоловіка, перші дні на Майдані було тихо. Удень стояли, а ввечері йшли спати у хостел. Бронювали ліжко на чотирьох. Хтось спав, хтось сидів поруч і тільки вдавав, що спить. А потім стався перший штурм, з 10 на 11 грудня.

«Політики годували нас тими обіцянками. Стверджували, що у них є план. Запевняли, що все спокійно буде, – каже чоловік. – Того вечора хлопці вже каші наварили й спальні місця підготували. Дивлюся, нас уже оточили, а намет завалили. І тільки тітушки скрізь та міліція. Узяв свою стару каску, одягнув одну куртку, а на неї – ще й дублянку. Вона мене й урятувала, коли нас із брандспойтів поливали. Холодно було. Мороз. То я мокру одіж зняв, а в сухій залишився. Так ми тоді перший штурм вистояли. Я відразу зателефонував додому і повідомив, що живий-здоровий».

Не стрималася і поїхала до чоловіка

«Вмикала телевізор і слідкувала за подіями. Це було щось страшне. Серце розривалося, – долучається до розмови пані Лідія. – Не спала жодної ночі. Усі мої були на Майдані, тож під кінець 2013 року не витримала і поїхала до Сергія. А вдома бичок, свині, усе господарство залишилося. За всім треба було доглядати. То я поїду, побуду там кілька днів – і назад вертаюся».

Лідія Козуля каже, що спочатку навіть не вірила, що беркутівці будуть у натовп стріляти. Вона і ще кілька жінок їх навіть просили: «Хлопці, змилуйтеся над нами, не стріляйте. Ми вас як матері благаємо». Але 19 січня, на Водохреще, усе вже було сплановано та підготовлено. Автобуси стояли, а біля них – бензин, шини. І беркутівці вишикувалися.

«Пішли ми на Європейську площу, – пригадує жінка. – А там уже почалося щось страшне. Думаю, як почнуть зараз стріляти, то буде біда. Хлопець-беркутівець біля нас був, такий гарний, голубоокий, усе мене запевняв: «Ні, ми не стрілятимемо. Стоятимемо, поки ваші не відійдуть». А там уже й гранати почали кидати. Газу було повно. Думала, що від нього задихнуся. Щастя, що хтось дав мені м’ятну цукерку, і кашель заспокоївся. Відразу попередили, щоб не промивали очі водою, а тільки молоком. Після цього я поїхала додому, більше не витримала. А чоловік залишився».

Однак довго всидіти удома пані Лідія не змогла і знову до Києва вирушила.

«Уранці 18 лютого почали колони шикуватися. Пішли ми до Верховної Ради. Я почала бантики синьо-жовті хлопцям-беркутівцям в’язати. Мене люди питали, нащо в’яжу, їм, мовляв, байдуже до України. А я не вірила, казала: «Я їм до серця в’яжу. Хіба ж вони не такі українці, як ми?» – розповідає жінка, не стримуючи сліз.

Лідія каже, що за кілька метрів від неї граната розірвалася і оглушила. Вона була ще з однією жінкою, то та навіть не побачила. Тільки сказала, що її хтось у лікоть вдарив, а виявляється, це були осколки.

«Уже газу на Майдані було повно. Багато людей тоді спалило ним легені. Я відшукала свого Сергія, він порадив мені спускатися до Дніпра, бо там безпечніше. Треба було йти через сніг і бруд, подумала: куди ж пхатися з тої кручі в той Дніпро? А беркутівців уже було й там повно, одна сталь: і каски, і щити. Хотіла провести знайому Олю до Дніпра і повернутися назад, бо ж син та чоловік там залишилися. Як же я їх могла покинути? Але тут беркутівці налетіли, і нам уже дороги назад не було. Яким шляхом я вибігала з Маріїнського парку – не знаю. Адже там скрізь огорожа. Як через неї перелізла – не пам’ятаю. Це був жах. Люди лізли одне на одного, рятувалися. За нами котилися клуби газу. З Інститутської уже почали стріляти. Робилося невідомо що. Бігала й шукала, де мої хлопці. Поміж людей протискалася, дехто з них уже не міг іти, то повз».

Сергія Козулю тоді поранили в руку, доб­ре, що мав на собі ще бронежилет і каску. Дивом урятувався.

«Уже руки не відчував. Каска теж була погнута. Усе в крові було. Дивлюся – то одного убили, то іншого. Де у мене та сила взялася, не знаю, бо вдалося вирватися. Стояли сміттєві контейнери, то я туди прорвався», – каже він.

Пізніше очевидці розповіли чоловікові, що куля від нього у міліметрах пролетіла. А тих, хто не встиг утекти, тітушки добили.

«Складали людей на купи. Там і мертві, і живі були. Якщо бачили, що хтось ворушиться, тому швидку викликали й відвозили. І все було всипано квітами, які кияни приносили щодня. Мізки по стіні були розмазані… Ще через місяць туди приходили, а кров так і не змилася, – пригадує жінка. – Я не могла стримати сліз. Несли тих хлопчиків таких юних, а вони всі ніби усміхалися. Усіх їх у Михайлівський собор заносили».

Після революції – на війну

Лідія каже, що її життя після Майдану дуже змінилося. Воно ніби розділилося на «до» і «після». Вона запевняє, що навіть характер став інакшим. Тепер жінка не така терпелива, як була колись.

«Можу зірватися і плакати через усе, – зізнається вона. – Просто так. Без причини. За день по 30 хлопців відспівували, оплакували. Годі таке побачити і залишитися байдужим, черствим. Знаю людей, які тепер кажуть, що через революцію у нас війна. Неправда! Війна давно мала розпочатися. Якби не Майдан, то віддали б нас до Росії – і все».

Революція Гідності перемогла, і коли почалася анексія Криму, Козулі не збиралися відсиджуватися вдома. У 63 роки Сергій вирішив піти добровольцем на війну. А з ним – і внучка, і син.

«Приїздила до них у Старобільськ як волонтер. Возили ми туди продукти. Кажу до чоловіка: «Віддай хоч сина, щоб було кому свиню заколоти». Ярослава таки забрала, а ті двоє залишилися. Син ще туди рвався, але я вже його не відпустила», – пригадує вона.

До речі, внучка Юля зустріла на полігоні кохання – Олександра Гребенюка. Дідусь розповідає, що спочатку Саша навіть підсміювався з неї, мовляв, жінка на фронті не годиться. Однак потім закохався, а невдовзі й весілля відгуляли.

«Внучка дуже рвалася на фронт, – каже чоловік. – Але я їй заборонив на війну їхати. Сказав, що нема їй там що робити. Мене в АТО також не взяли, бо мав уже за 60 літ. Важко мені там було. Навіть жартував: «Хлопці, я не доживу до тих боїв. Помру на полігоні».

Козулі розповідають, що завжди були патріотами і любили Україну. А відзначилися ще у 1990 році.

«Наша донька у Львові навчалася, – каже Лідія. – Я до неї поїхала і побачила, що там уже українські прапори висять. Як додому повернулася, то все чоловікові розповіла. Той, довго не думаючи, узяв свою найновішу голубу сорочку, мої жовтогарячі штори з пошти (я там усе життя пропрацювала), розпоров і пошив український прапор. Уночі виліз на вершечок школи й почепив його там».

«Ох і радості тоді було, – каже Сергій Козуля. – Усе думав, що вже незалежна Україна буде. Лізу по тій драбині і собі наспівую: «За Україну, за її волю…». Прийшов на роботу, а голова колгоспу й каже, що то я зробив, бо більше на таке ніхто не наважився б».

Жінка пригадує, що наступного дня у село приїхало кілька машин з кадебешниками. Але усе обійшлося, і чоловіка вони не займали.

Подружжя Козуль – не лише патріоти, а й активні громадські діячі. Сергій – член волонтерського підрозділу «Вбережу». Лідія також волонтерить і часто їздить на схід. Вони вірять, що Україна буде вільною, а війна обов’язково закінчиться.

«Хоч нас на Майдані й побили, – каже жінка, – але ми здобули там силу, відчули, що українці».

Читайте також: КИМ НАСПРАВДІ БУВ ТАРАС ШЕВЧЕНКО: НЕВІДОМІ ФАКТИ ПРО ВІДОМОГО КОБЗАРЯ

Related Post

facebook