Я колись думала, що якщо я догляну батьків, то їх хата залишиться мені. Я сама родом з села і у нас заведено завжди так було. Та, на жаль, не склалося так.
Мені досі важко говорити про це, але часи такі скрутні, що нікому й душу вилити, а так хочеться з кимось поговорити, що вирішила написати сюди.
Я вже не сподіваюся на диво, а далі несу свою ношу, але, можливо. Хтось дасть гарну пораду, як бути далі, або розрадить чимось, все ж мені легше буде.
Справа в тому, що нас в батьків було двоє дітей: я і моя старша сестра Валентина.
Валентина вийшла заміж перша і пішла жити в невістки. Мама з татом ніколи не казали, щоб вона покидала наш дім, адже будинок у нас чималий, аж 5 кімнат, тато сам будував його ще в молодості, тому місця мало б вистачити усім, та Валя пішла жити до чоловіка.
Справа в тому, що він сам так хотів жити з батьками, бо його сестра вже жила окремо, вона в гарному достатку була, тому батьки завжди говорили, що їй будинок дістанеться синові, бо доньці вже нічого від них не потрібно.
А я, як вийшла заміж, залишилася жити з нашими батьками.
Складно мені з ними було.
Спочатку звісно мама мені дуже в усьому допомагала, вона ходила на роботу, потім ще й на пенсії працювала, тому отримувала заробітну плату і пенсію, ще й вдома всю роботу робила.
Мама наша дуже працьовита була, вставала в 5 годин ранку і ще, поки піде на роботу, то ще й вдома біля городу напрацюється добре.
Мама дуже допомогла мені, адже чимало часу на вихідних ще й діток моїх гляділа, а я мала трохи часу на себе, ще й з роботою своєю справлялася справно.
Сестра жила в свекрухи. Свекри їй попалися недобрі, ми усі вже це розуміли, життя її не цукор було, тому ми всі дуже співчували Валентині. Але й чоловік її не хотів жити окремо, мовляв, для чого, коли все тут й так залишиться нам.
Батьки наші, звісно, моїй сестрі не дуже допомагали, вони в достатку з чоловіком жили, адже обоє працювали і непогано заробляли. Валентина мала двійко діточок.
Але дуже швидко мама наша занедужала, ще й не дуже старенькою була, але здоров’я підвело.
Мама майже місяць перший раз в лікарні лежала, я навідувалася до неї щодня, а сестра приходила зрідка, бо вдома діти, робота, ще й свекруха ніколи їй нічого не допомагала: ні їсти не приготує, ні за дітьми не подивиться ніколи.
Я розуміла Валентину, тому мені тоді на думку нічого й не спадало недоброго, бо знала ситуацію своєї сестри.
А потім маму виписали додому, але вона вже нічого робити сама не могла, відтоді розпочався мій догляд за нею. Важко було ще й через те, хоч мені в усьому допомагав мій чоловік і діти вже трохи підросли, та тато наш дуже полюбив сивеньку і дня не проходило без того, щоб він не сидів десь з друзями, а ввечері повертався додому веселий і тоді вже спокою нікому не було, а особливо мені.
Загалом маму я доглядала майже сама 7 років, а потім не стало її, на жаль.
Ми з сестрою склалися грошима і провели її, як годиться.
А потім, зовсім несподівано, зліг батько, хоча він завжди мав добре здоров’я, попри все і завжди добре себе почував, я ніколи й подумати не могла, що він ось так, прямо на очах, так різко помарніє.
Тата я доглядала теж 2 роки.
А коли батька не стало, я вирішила оформити будинок на себе, пішла до сестри, сказати, щоб вона написала відмову від спадку.
Всі ці роки я, чомусь, думала, що батьківське обійстя і хата мають відійти мені, адже в селі в нас так заведено, хто доглянув, тому й спадок.
Але сестра була неймовірно здивована, я її застала, можна сказати, з ненацька. Вона сказала, що не погоджується з цим, бо зовиця її теж на батьківську хату претендує, вони ділитимуть її на двох, тому й ми своїх батьків обійстя маємо поділити.
Я ніколи не очікувала такого від сестри. Так, ми дійсно нічого ніколи не говорили про спадок, мені було не зручно торкатися цієї теми, а сестра теж мовчала, нічого не говорила зовсім.
Та я собі мала на думці, що хата має залишитися мені, це було б справедливо і по совісті.
Та сестра категорично відмовилася поступатися і сказала, що нічого мені не дасть зі свого спадку зі своєї частини.
Вже 2 роки минуло відтоді. Я щомісяця виплачую своїй рідній сестрі певну суму, адже суд присудив, що я маю сплатити її за пів хати наших батьків.
Мені досі прикро за це, з сестрою я не розмовляю. Винна їй ще більше 120 тисяч гривень. Зараз часи важкі, зарплата у мене 7 тисяч. Не знаю, коли я виплачу її той борг.
Прикро мені дуже. Що я зробила не так?
Фото ілюстративне.
