Україна
У poддом з апeндицитом

Життя віруючого Стьопки було закрите за сімома замками від очей сільських людей.

Його дочка Галінка, огрядна дівчина, закінчувала школу, проте, як то кажуть, «з боєм». Ніколи не ходила на уроки у суботу, бо у той день усі – батьки, брати й сестри – чимчикували в сусіднє село у дім молитви. Галінка ні до клубу не бігала, ні до дівчат на вечорниці її не пускали. У своїй церкві їй і кавалера підходящого шукали. Та одного зимового дня сім’я віруючого Стьопки підняла на ноги усе село.

Мати Галінки Маруся аж злякалася, коли побачила, як дочка качається по підлозі від бoлю і надривно кричить, обхопивши руками живіт.

– Дитино, шо з тобою? Шо? – схилилася над дівчиною, обтираючи хустинкою її лоб від краплинок поту.

– Ой-йой-йой!.. – стогнала дитина і не могла вимовити слова.

– Чекай, зараво за медичкою збігаю.

Слава Богу, що Марія Іванівна живе через дві хати. Тож поки добігала до її двору, голосно гукала.

– Людоньки, Іванівно, ратуйте! Щось з моєю Галінкою случилося! Качається по підлозі – так їй живота вздуло, – пояснювала медичці, поки та на ходу застібала ґудзики на кожухові. – Може, об’їлася бульйону з лапшою, бо дві миски великі втрощила… – тараторила, захекавшись, Маруся, поки добігли до хати, розповіла усі симптоми Галінчиної хвороби.

У кімнаті дівчина, правда, вже не качалася по підлозі, а лежала на ліжку і голосно стогнала. Медичка присіла поряд, стала обмацувати живота, слухати його…

– Шо, Іванівно, пeндицит? – відволікаючи лікарку, допитувалася Маруся, стривожена довгим оглядом. І собі позирала на роздутий доньчин живіт, прислухалася до нього.

– Та ні, Марусю, то не апeндицит, – нарешті промовила медичка. – У poддом швиденько везіть.

– Який ще poддом? – в один голос вигукнули мати і донька.

– Poдити будеш, дівчино, дитину! – з притиском відповіла – їй уже набридли вигадки про «пeндицит», про який почула разів з десять. – Збирайся! Вже води відійшли!

– Іванівно, який poддом?! – перелякана Маруська відвела медичку за рукав у коридор і стала пошепки благати: – Змилуйтеся, тільки нікому не кажіть… То ж сором який! А що у церкві скажуть?! Та нас Стьопка заб’є!..

– Не я скажу, то хтось інший, – медичка кивнула на знак згоди. – Що ж від села втаїш? Їй-бо, подуріли обидві…

Завезли Галінку у пологовий в сусіднє село, якраз у те, куди Стьопкова сім’я ходила до церкви. Дівчину завели попід руки – вона стогнала, кричала, зойкала і вперто доводила, що у неї… пeндицит. Через півгодини запищав дитячий голос.

– Поглянь, якого хлопчика великого вpoдила! – показував їй Петро Васильович.

– То не моє!

– Як не твоє?! – не на жарт здивувався старий лікар. – А чиє?

– Не моє! – затялася Галінка.

– Геть здуріла дівка! А чиє, питаю? Може, я собі твого хлопця заберу, га?

Нарешті люди переказали молодому таткові. З ним Галінка таємно зустрічалася і більше cмepті боялася батьківського гніву, бо хлопець був не з віруючих. Тому й несла всяку всячину про «пeндицит». А під вечір, коли хлопець прийшов навідати юну поpoділлю, Галінка врешті признала дитя. Через кілька днів її забрав наречений. А ще через кілька пара розписалася і зареєструвала сина.

Згодом у сім’ї один за одним посипалися діти – аж семеро наpoдила Галінка. Усіх виростили, вивчили, усім відгуляли весілля. Живуть щасливо, мирно і тепер бавлять онуків.

Юлія ШЕВЧУК,
Рівненська область

Читайте також: СПОВІДЬ. СВОЯ ЧУЖА ХАТА

За матеріалами видання “Вісник”.

Реклама

Related Post

facebook