fbpx

Таємниці церковного етикету: як вести себе в храмі? – відповідь священика

Що говорити при зустрічі зі священиком і коли з ним прощаєшся? Як вітатися і прощатися вірним? Чому при зверненні до православних священиків використовуються імена в такому вигляді, в якому вони звучать по-церковнослов’янськи: “отець Іоан”, а не “отець Іван”. Чи вірні, звертаючись один до одного, мають говорити: “брат”, “сестра”?

Людині, яка тільки-но робить свої перші свідомі кроки в храмі, все там видається неймовірно складним: багата на символіку та обряди православна традиція доповнюється, здається, аж надмірною кількістю незвичних сучасному вуху слів і виразів. Вивчити та запам’ятати все це багатьом “початківцям” виглядає просто неможливо. У нашій розмові ми спробуємо дуже коротко згадати про основні правила церковного етикету. Це зможе допомогти багатьом людям, які роблять свої перші кроки до церкви, почуватися там більш вільно.

І наше перше правило – найголовніше. Не уникайте відвідування храму Божого мотивуючи це лише тим, що не знаєте, як себе там повести: боїтесь зробити щось не те, щось не так сказати, або не туди поставити не ту свічку. Насправді, сам факт вашого щиросердечного бажання прийти до Божого Дому багато важливіший за всі ваші ймовірні помилки зроблені від незнання. Із іншого боку, чим частіше ви будете відвідувати церкву, тим швидше ви зрозумієте та запам’ятаєте все те, що вам було раніше незрозрозумілим і невідомим.

Характерною особливістю церковних стосунків є те, що між віруючими діє принцип ієрархії. Окрім мирян, у Церкві є три ступені священства: єпископ, священик і диякон. Єпископи у всьому слухаються Патріарха (старшого єпископа) та Собор (зібрання) єпископів. Священики в усьому слухаються єпископа, а диякони – священиків. Відповідно, миряни слухають і єпископів, і священиків і дияконів.

За сумлінну багаторічну служубу, єпископів можуть нагородити піднесенням до сану архієпископа, а потім і митрополита.

Священик може бути нагорджений саном протоієрея чи митрофорного протоієрея.

Священик-монах (ієромонах) може бути нагорожений піднесенням до сану ігумена, а потім – архімандрита.

Священнослужителі не кращі та не святіші за мирян, однак саме їм доручений від Бога послух пасти стадо

Христове: проповідувати, відправляти для них Богослужіння та звершувати духовне керівництво. Так само, як наявність хвороб у самих лікарів зовсім не свідчить про те, що той чи інший лікар поганий, а те, що не всі шкільні вчителі мають власних діток, зовсім не заважає їм при цьому добре навчати чужих дітей.

Звертаючись до єпископа під час неофіційної зустрічі, ми називаємо його “Владико”. До священика – “Отче”, до диякона – “Отче-дияконе”. До глави Церкви – Патріарха: “Ваша Святосте” чи “Святійший Владико”.

Під час офіційних заходів та листування до єпископів вживаємо титут “Ваше Преосвященство”, архієпископів та митрополитів кажемо “Ваше Високопреосвященство”, а до патріарха “Ваша Святосте”.

Офіційна форма звернення до священика – “Ваше Преподобіє” (Ваша Преподобносте), до протоієрея “Ваше Високопреподобіє”. До диякона – “Ваше Боголюбіє”.

Деякі чоловічі та жіночі імена мають свою церковну форму вимови та написання. Існує святий чи свята, а може й декілька святих, які духовно опікуються людиною названою на їхню честь. У такому разі, приступаючи до Святих Таїнств чи пишучи записку для поминання під час служби, віруючі вживають саме церковну форму свого імені – Євгеній замість Євген, Іоан замість Івана, Фотинія замість Світлана, тощо.

Церковні привітання відрізняються від одного регіону до іншого. Начастіше, ми вітаємо один одного словами “Слава Ісусу Христу” (Слава Богу!), а відповідаємо “Слава навіки!”. У час Різдва кажемо: “Христос народився!” – “Славімо Його”. А у період Великодня – “Христос Воскрес- Воїстину Воскрес!”.

Дияконам, ченцям та мирянам зустрічаючись із єпископом або священиком за древньою традицію належить брати в останніх благословення. Якщо священиків або єпископів декілька, то благословення беремо не в усіх, а лише в старшого з них.

Благословення у старшого духовенства беремо наступним чином. Підходячи до священика чи єпископа, трохи схиляємо голову, а руки складаємо долонями вверх, одна на одну. При цьому, звертаючись до нього кажемо: “Благословіть, святий Владико!” (якщо звертаємося до єпископа), або ж “Отче, святий благословіть!” (якщо звертаємося до священика).

У відповідь на це, єпископ або священик осіняє нас хресним знаменням і кладе свою десницю на наші руки. Ми з побожністю цілуємо її, шануючи благодать Божу, яку носить священнослужитель. Якщо нас благословляє хрестом або іконкою, то спочатку цілуємо ту річ, а потім і руку.

Якщо зустріч із священнослужителем тривала, то благословення беремо двічі – підходячи вітатися на її початку та завершивши розмову – прощаючись із ним. Якщо наша зустріч із священиком чи єпископом була короткотривалою чи випадковою, і багато часу не забрала, то прощатися та брати благословення вдруге непотрібно. У диякона чи монаха не в сані священика благословення не беремо.

Так само, за благословенням до священика підходимо щоб отримати дозвіл або пораду на важливий вчинок чи подію.

Форма звертання “брат” чи “сестра” між мирянами однієї парафії поза богослужінням, звісно, допустима, однак у наш час вона, зазвичай, не використовується. Нині в православній традиції “братами” кличуть ченців – монахів без священного сану, а сестрами – черниць.

Матінками (матушками) в деяких місцевостях можуть називати будь-яку старшу жінку, яка допомагає при храмі. Так само часто називають дружину священика. Однак, правильніше “матушкою” називати не дружину, а саме маму священика, або ігуменю – настоятельку жіночого монастиря.

Сидіти в православному храмі не прийнято, однак це допустимо, якщо є для цього потреба – хвороба, особлитва втома чи літній вік. Все ж, є під час богослужіння особливі моменти, коли з лавок і стільців підводяться навіть найбільш немічні та слабкі парафіяни.

Читайте також: НАВІЩО ПОТРІБНО ВІНЧАТИСЯ? – ВІДПОВІДЬ СВЯЩЕНИКА

Цілуючи ікону чи св.хрест, віруючі осіняють себе хресним знаменням (хрестяться) тричі, при чому два рази перед поцілунком, а третій – після. Цілуючи зображення цілуємо ручки та ніжки того, хто там зображений, а не лик (лице).

Також, іноді церковними людьми виживаються особливі вислови, які виявляють особливе знання церковного етикету:

Замість “дякую” прийнято казати – “Спаси Господи!”. Замість “прошу” – “На славу Божу!”. замість “Смачного” під час обіду кажуть “Ангела за трапезою”, а відповідають “Спаси Господи”.

Прощаючись із віруючим товаришем чи священиком можна сказати “Прошу молитов”, “З Богом!”, “Ангела- охоронця”. Зрештою, не буде гріха просто побажати людині щасливої дороги чи доброго вечора. Важливо не те, якими словами ми проявили свою любов і увагу до ближнього, а те, що ми виявили це своїми добрими намірами.

Як бачимо, нічого складного в правилах церковного етикету немає. Все, що важливе – вивчається інтуїтивно, а неважливе – й непотрібно практикувати.

Євген Заплетнюк Священик. Публіцист. Місіонер.

Джерело.

You cannot copy content of this page