Україна
Так у житті склалося: Марія зятя виписала з газети

Вона вже давно втратила надію мати онуків. Так у житті склалося, що народила лише одну доньку, хоча завжди мріяла мати велику сім’ю.

Сподівалася, доньці поталанить у житті більше і вона таки ощасливить її цілим гроном внучат. Та Інна не поспішала заміж… Уже була сороківка на носі, а ні про якого чоловіка навіть чути не хотіла.

Як стала кaлiчкою, чоловік покинув

Своє сімейне життя Марія згадувати не любить. Заміж вискочила рано, за рік уже й Інночка знайшлася. Молодість свою з ранку до ночі прогарувала у колгоспі, за важкою працею світу білого не бачила. А від чоловіка Петра не мала ніякої підтримки. Коли Інні виповнилося три рочки, Марію важко скaлiчив колгоспний бик. Усе сталося в якусь мить. Як сьогодні, відчуває на собі його важкі копита. Якби не тракторист Василь, той бик гарцював би по бідолашній жінці, поки не віддала б Богові душу.

Пошматував добряче. Цілих два місяці Марія провалялася по лiкарнях. Щастя, хоч жива залишилась, але стала зовсім кaлiчкою. Бо зір погіршився, кульгала на одну ногу, а ліва рука взагалі не працювала… Надіялася, що бiда, яка з нею сталася, не відверне чоловіка, мріяла побачити в ньому опору, почути хоч кілька співчутливих слів. Та швидко зрозуміла: й до молодої та здорової ставився абияк, а тепер не дочекається співчуття та розуміння й поготів.

Зовсім скоро селом поповзли чутки, що Петро завів собі любaску. Спочатку ходив до неї крадькома, а потім узагалі перестав критися. Людські пересуди так допікали, що Марії не хотілося жити. Й тільки Інна втримала її на цім світі. А коли донька пішла в школу, батько без жодного пояснення зник з коханкою із села. Хтось казав, що в Сибір на заробітки подалися, хтось – що на південь виїхали. Марії було байдуже. Головне, збулася сорому. А пережити те все, коли очі не бачать, легше.

Важко самій було виживати й ставити малу на ноги. Але жінка навчилася всьому давати раду. Легше стало, коли їй запропонували роботу листоноші. Спочатку вагалася, чи ж упорається. А потім так втягнулася, що взагалі не відчувала своєї неповносправності.

Відповіла на «шлюбне» оголошення замість доньки

Минали рік за роком, десятиліття за десятиліттям… Інна вивчилася на пекаря й влаштувалася на роботу в райцентрі. Але додому каталася кожні вихідні, бо ж мусила матері допомагати. Марія не раз просила доньку, аби та хоч яку суботу-неділю лишилася в містечку, пішла куди з подругами, розвіялася.

– Мам, ну куди там іти? Я краще з вами побуду. Хіба не хочете мене бачити? – робила ображений вираз обличчя Інна.

– Та хочу, хочу. Хто ж у мене ще є, тільки ти одна. От би заміж вийшла, народила мені внуків… Я була б зовсім щаслива, – відповідала Марія.

Жінка щовечора молила Бога послати дочці гарну долю, вірну пару. Вклякала перед образами на колінах (хоч як важко було, але себе не шкодувала, стоячи не молилася), старанно вичитувала усі молитви, а потім прохала заступництва для своєї дитини. Та так щиро, що аж сльози котилися по щоках. За себе давно не просила. Як Петро покинув, і гадки не мала з кимось зійтися. Але Інна все не знайомила Марію ні з яким женихом. А коли мати починала ненав’язливо щось випитувати, вибухала гнівом:

– Хочете, щоб, як батько вас, і мене покинули? Та краще сама вікуватиму!

Марія марно переконувала доньку, що не всі чоловіки однакові. Та вперлася на своєму – і край. А коли Інні стукнуло сорок, мати рішуче вирішила діяти сама. «Будь що буде, то ж не зaб’є мене. А може, якраз доля зустрінеться», – подумала й відповіла замість доньки на одне з оголошень, яке розміщувалося в улюбленій газеті під рубрикою «Шукаю половинку».

І таки дочекалась онуків

Тараса пішла зустрічати до автобуса сама. Душа так тріпотіла, що аж вискакувала з грyдей. Переживала, чи ж не дуже страшний, бо писав, що має на обличчі ваду. Вона від імені Інни відповідала, що зовнішність нічого не значить, головне – душа. Марія стала за метрів десять від зупинки. Ось уже й автобус під’їхав. Очей не зводила з кожного пасажира, що виходив.

Он Ганна, сусідка через дві хати, з внуками приїхала від доньки, забрала малих до себе на вихідні. За ними – Іннина перша вчителька з чоловіком. Потім ще кілька односельчан. Останнім вийшов чорнявий незнайомець. Ступила йому назустріч кілька кроків, але, глянувши на лице, зрозуміла, що то не Тарас: був дуже гарний на вроду, ніякого дефекту не мав. Уже хотіла розвернутися й з думками, що, певно, попався якийсь аферист, іти додому. Але в руках у незнайомця вгледіла свій… лист.

– Тарас? – запитала. – Інна? – він аж вирячив очі від здивування, бо перед ним стояла не сорокарічна струнка жінка, якій писав, а якась скалічена бабуся.

Марія машинально кивнула головою, не відразу второпавши, що й до чого.

– От тобі й наречена… – буркнув собі під носа Тарас, а тоді, швидко себе опанувавши, щоб не образити жінку, запропонував: – Ну, давайте хоч чаю разом вип’ємо.

Дорогою додому Марія у всьому зізналася. Розповіла про Інниного батька, на якого донька затамувала смepтельну образу, і про те, як тихцем, криючись від неї, писала Тарасові листи. Запитала, чому він вигадав про своє каліцтво. Тоді дізналася, що вдівець, має двох дорослих синів.

– Знаєте, які тепер дівчата – тільки на гроші дивляться. Не одна така була, я ж уже п’ять літ як овдовів. А жити нема з ким, – відверто сказав чоловік. – А мені ж ще п’ятдесяти нема, хочеться домашнього затишку, щоб було з ким увечері по душах побалакати, від кого добре слово почути. Думав, як погодиться зустрітися з кaлічкою, то має гарну душу. – Ось побачите, Інна в мене така. А ще справді красуня і розумниця. Тільки як маєте знайомитися? – переживала Марія.

Поки йшли, складали хитромудрий план, що будуть казати, як мати незнайомця представлятиме. Але як зустрілись очі Тараса й Інни, то не треба було нічого видумувати. Марія стояла збоку і тішилася – відразу було видно, що обоє одне одному сподобалися.

Про ту історію з газетним оголошенням та любовними листами вони всі досі згадують на кожне свято. А тепер збираються чималою родиною. Бо Інна одне за одним народила двох донечок, до Марії в гості стали приїжджати і Тарасові сини із сім’ями. Не залишають стареньку на самоті. А вона, як і колись, щовечора з останніх сил вклякає перед іконами, щоб подякувати Господу за щасливу Іннину долю. Таки вимолила для дитини те, про що колись сама мріяла.

Світлана Рідна

Читайте також: ВЕСІЛЛЯ ДЛЯ… МОЛОДОГО

Джерело.

Реклама

Related Post

facebook