Україна
На 60 хат лише 11 жителів

У Новій Волі нема ні медпункту, ні магазину і навіть… курки, пише “Вісник”.

До невеличкого села Нова Воля, що на Старовижівщині, від траси – рукою подати. А автобусом потрібно до нього добиратися цілих дві години. У цьому забутому Богом і людьми селі нині проживає всього одинадцять чоловік. Лише цього року вічний спокій на сільському кладовищі знайшли вже п’ятеро волянців, як їх називають в окрузі.

Бабці 104 роки

У 1970-х у цьому селі було понад тридцять школярів, які навчалися в сусідніх Сереховичах. Щодня у погожі дні через ліс гуртом верталися додому. Щоб не було страшно, хлопці запалювали факели, відлякуючи звірів. А от узимку здебільшого ночували у пришкільному інтернаті. І лише вчителька Марія Наумівна Мілінчук 19 років щодня долала сім кілометрів, добираючись додому, і при тому завжди бездоганно виглядала. На її костюмах не було жодної складочки, на взутті – найдрібнішого натяку на те, що йшла калюжами чи глибоким снігом. Марія Наумівна проживає ще в парі з чоловіком Петром Тимофійовичем. Видно, що скучили вони за спілкуванням, бо ж не часто поріг їхнього дому переступає чужа людина.

– У далекому 1956 році у початковій школі були об’єднані класи – по 50 діток налічувалося в них, – згадує Марія Наумівна. – Село мало свій клуб, магазин, медпункт. Тепер же ми з чоловіком постаріли, нам потрібна стороння допомога. Дякувати Богові, дочка Світлана і в хаті прибере, і їсти наготує, й пролікує, бо ж вивчилася на медпрацівника.

Завітала я й до 73-річної Варвари Григорівни Сагаль, яка народилась у цьому селі. Вона на Новій Волі як сільський голова. Так її, до речі, й називають між собою. Варвара Григорівна вдова, живе сама, бо діти у Ковелі та у Харкові. Навіть котика у хаті не тримає ця жінка, бо ж, буває, на кілька днів їде до дітей.

– Колись у нашому селі було близько двохсот жителів, – розповідає Варвара Сагаль. – Потім школу закрили й зробили у ній клуб, то ми дуже любили в кіно ходити. А яка ферма була велика – тримали телята, коней. Як виженуть на пасовище, то більш як двісті голів нараховували. У рільничій бригаді вирощували льон, картоплю, кукурудзу, зернові культури. Весело було, під час роботи пісень співали, жартували. Пригадую, навантажили повен кузов снопиків льону та й повезли на буцинську трасу. Асфальту тоді не було, лише булижнік. Спеціально клали їх під колеса проїжджаючого транспорту, щоб добре головки від насіння очистити. Опісля його збирали в мішки. А потім я ще 29 років пропрацювала листоношею. Не повірите, лише «Піонерську зірку» передплачувало на Волі чоловік до сотні, – сміється пані Варвара. – Коштувала вона на рік 50 копійок, то дехто одразу й дві виписував. А листів тоді скільки писали!

Є у селі найстаріша жителька району – Федора Марківна Грабовець, якій уже 104 роки! На жаль, зараз вона нездужає, тому розмовляю з її сином Валерієм. Він без вагань покинув усе в Луцьку й приїхав доглядати маму. Видно, що господар з нього хороший, бо хата доглянута й на подвір’ї кругом лад. Щороку й город садить, щоб було чим зайнятися.

Нема кому яму на кладовищі викопати

Потрохи відходять волянці у вічність. Їх залишилося лише одинадцять. І навіть ямку на кладовищі викопати і з хати винести покійника часто немає кому. Одна тут надія на священика Свято-Ільїнського храму села Сереховичі протоієрея Валерія Балюка. Батюшка із сусіднього села привозить декількох дужих чоловіків, щоб допомогли. Не забуває отець Валерій про освячення хат і пасок, сповідання селян.

– То така душевна й чуйна людина, що вам не розказати, – долучається до розмови Епістимія Липовська. – Він виростав на наших очах і сьогодні щиро молиться за всіх нас. Адже нам побувати в церкві випадає дуже рідко.

Гордістю села є Микола Мілінчук, який усе життя трудився на керівних посадах і ніколи не забував, звідки він родом.

Зовсім недавно після важкої недуги помер Микола Гуль, у минулому військовий, який разом із дружиною повернувся з Одеси у рідне село. Інакше як Полковник його ніхто й не звав. Маючи автомобіль «Нива», він когось до лікарні підвозив, комусь замовлення виконував.

Нещодавно й єдину на село матір-героїню Марфу Головач провели в останню дорогу. Баба Марфа донедавна єдина в селі кури тримала. Бо живності тут давно ні в кого немає. Ні кота, ні собаки у селі не видно, лише у Полковничихи песик на подвір’ї прив’язаний…

Виглядають листоношу, автобус та підприємця

У Новій Волі до шістдесяти хат. Окремі з них давно заросли бур’янами й вгрузли по самі віконечка в землю. І лише у дев’яти оселях жевріє життя. Селяни, хто здужає, клаптик городу посадить. Усе якесь заняття є. Щонеділі вони виглядають підприємця з Буцина Олександра Левчука, який привезе їм під хату все необхідне. А ще чекають рейсового автобуса та листоношу. Водії ніколи нікому із сільчан не відмовляють у проханні – комусь ліки привезти, продукти, ще щось украй необхідне. А сереховичівська листоноша Ірина Шостак раз на тиждень доставить газети, які чекають у кожній хаті, де теплиться життя. Село залишилося без медпункту, магазину, клубу.

Навколишні ліси тут багаті на гриби-ягоди, в садках восени буквально пропадає чимало фруктів. На жаль, з кожним роком у Новій Волі все менше й менше зостається людей, які би цьому всьому давали лад. Село потрохи вмирає…

Тамара ПОЖАРЧУК, Волинська область

Читайте також: ОСОБИСТЕ. МIЖ НАМИ СТАЛОСЯ ТЕ, ЩО НЕ ПОВИННО БУЛО СТАТИСЯ…

Реклама

Related Post

facebook