Україна
“Із тим безвізовим всі си паспорт поробили і у Польщі сидят. Там їм добре платят”

Жителі Карпат їздять на заробітки в Росію

“О Боже, какой мужчина, я хочу от тебя сына”, – лунає в маршрутці з Верховини до Косова на Івано-Франківщині. Салон утрамбований трьома десятками пасажирів. Поруч мене – Іван із села Буковець. Він непідстрижений і неголений. На вигляд має під 45 років. Притримує дві чималі торби з бринзою – заготовки на зиму. Забрав сир із полонини, куди на літо віддав пастися корову.

Їдемо хвилин 20. Люди виходять і заходять. У маршрутці далі чути російську співачку Наталі. Тепер із колонок волає “Ветер с моря дул, ветер с моря дул”.

– Вам не заважає російська музика? Дивно чути її у маршрутці в Західній Україні, – кажу Івану.

– Ій, та я знаю, шо вам на то повісти? А шо, краще най буде вугі-­мугі? Ту хоч понятно, що співают. А як включат щось із того заграничного – нич не розуміти. Най си грає.

Відчуваю на собі косі погляди пасажирів. Вирішую мовчки продовжувати п’ятиденну подорож Верховинським районом у Карпатах.

Виходжу на зупинці у Криворівні. У 1900-х село служило оплотом галицької інтелігенції. Сюди протягом 12 років на літо приїжджав Франко, бувала Леся Українка. Із хати, де мешкав Іван Якович, зробили музей. Вхід – 20 грн із дорослого.

Біля музею стоїть Ауді Q7 з одеськими номерами. Звідти приїхала сім’я з трьома малолітніми дітьми. Слухають екскурсовода, який проводить кімнатами хатини.

– Вот непонятно, чем же тут Франко вдохновлялся? Свет плохой. Это не сидеть за макбуком и попивать латешку из чашки “Старбакс” за 10 евро, – говорить чоловік, на вигляд до 40 років, із животиком.

– А навіщо тут стільки топориків висить? – одесит переходить на українську, але говорить з акцентом. Киває на стіну, де на цвяхах закріплені п’ять топірців різної довжини.

– Це атрибут гуцулів, – каже екскурсовод, невисока жінка з гунделем на голові. – Колись у лісах водилося чимало живності, звірів, тому нерідко такі топірці служили засобом захисту від них.

– А зараз ведмеді є? – цікавиться гість.

– Є. У нас же тут Чорна гора (гора Піп-Іван. – Країна) недалеко. Там люди їх часто видят, – відказує чоловік, схожий на охоронця музею.

– І яке зараз краще срєдство защіти? – питає одесит.

– Та знаєте яке? – гуцул стишує голос. – Як увидиш ведмедя, треба йому морду намастити гівном.

– И-и-и-и, а де його взяти?

– Повірте, як увидите ведмедя – то гівно найдеться.

Через велику кількість музеїв Криворівню називають українськими Афінами. Колись тут жили Михайло Грушевський та Михайло Коцюбинський. Звичаї гуцулів підштовхнули останнього написати повість “Тіні забутих предків”. Майже через півстоліття, 1964 року, режисер Сергій Параджанов зняв за твором фільм. Частина зйомок проходила у Криворівні. Хата, де фільмували, сьогодні є музеєм. Це – на правому боці Черемошу. Тут продають сувеніри, а на вулиці за 5 грн роблять розчинну каву “три в одному”. Сьогодні вівторок – туристів немає.

Навпроти музею живе 60-річний Микола. Перед своїм парканом продає вироби з дерева. Їх майструє чоловік сестри. За 20 грн купую невелику дерев’яну бочку.

– Років вісім було мені, коли тут фільм знімали, – киває на музей. – Пам’ятаю, увечері Іван Миколайчук добре хильнув і хотів лізти на дерево чогось. Знимали його відти.

Із тих зйомок майже нічого не лишилося – ремонт зробили, кришу переробили. Но туристів водять, лапшу на вуха вішають.

Та й туристів не дуже є. Я здаю кімнати. Одне місце – 70 гривень за добу. Ще пару таких садиб є. Але в нас небагато затримується – всі у Буковель їдуть.

Учора по телевізору передавали, що хочуть надати Криворівні статус “село-музей”. То, може, якийсь бюджет сюди розподілять. Дорогу зроблять, бо, як далі пройти, то одна ґрунтівка.

Молодь із села виїхала. Із тим безвізовим всі си паспорт поробили і у Польщі сидят. Там їм добре платят.

– Землю тут не продають? – цікавлюся.

– Нє, землю тіки своїм. Але моя дочка продає хату ген там під полониною, – показує на білу хатину вгорі аж під лісом, від центральної дороги кілометрів за 3. Хочуть 15 тисяч євро. Дістатися туди можна тільки пішки.

– Торгується?

– Та яке там? І так майже задарма віддаємо.

– У нас людям нема чим заробити на життя, то правда. Або туристів приймаєш, або на заробітки їдеш, – розповідає на зворотній дорозі житель Коломиї. Білим бусом їде у Ворохту, везе на продаж полуницю. – Я тоже свого часу на Москву їздив. Там земляк живе, дзюдоїст. Путіна знає.

– І що, став там олігархом? – перепитую.

– Не знаю, чи олігархом, але має будівельну фірму, виграє державні тендери. Була в нього бригада і від нас. Я мав класти плитку. В день платили 50 доларів. Пробув дев’ять днів і думав, що чокнуся. Цілий день тер дві плитки – і всьо. Гроші платили з бюджету, тому спеціально тягнули, щоб більше подоїти. Більше не їжджу. Трохи навідкладав і добудовую свою садибу. Тисяч 10 доларів вклав. І то ще роботи й роботи. Приймаю туристів. За один раз – 10 чоловік. Доба з людини коштує 200 гривень. Є кухня, душ.

– Як ви у Росію на заробітки їздили, коли у нас із ними війна?

– Чорт там ся тепер розбере! – чоловік підвищує голос. – То всьо влада виновата наша. Хлопці там воюють, а вона ся збагачує.

– Податки зі своєї садиби платите?

– Най вони почнут платити! Я в місяць заробляю пару тисяч. Як буду ще платити податки, то нич не матиму. Нич!

– Постійно ся з ними сварю через ту Росію. Одні на фронті вмирають, а другі їздять і будують окупантам будинки по Рубльовці, – говорить 61-річний Василь. Він за кермом старого буса, підвозить до Верховини. – Я тільки з війська звільнився. Пішов туди за власним бажанням. Відслужив два роки і місяць. Був у найгарячіших точках Донбасу, командував взводом. Всяке видів – і смеpті, і що хочеш.

Василь замовкає. Помітно, що більше про це говорити не хоче.

– Як після того живете?

– Сплю недобре. Часто схоплююсь. На кожен шорох реагую.

– Рідні вас відпускали на фронт у такому віці?

– Мамі 81 рік. Живе в іншому селі. Їй нічого не казали. Не пережила би того. Але якось вона впала, зламала ключицю. Я на фронті був. Її привезли в лікарню, почали знімати одяг і на спідниці у вузлику знайшли мою фотографію. Я в неї не один, ще брат є. Мати – що ви хочете? Видно, чуствовала. Все їй розповів, коли звільнився з війська. Вона мало що казала, тільки плакала і плакала.

Розмову обриває телефонний дзвінок. Василь дістає з кишені стару й обдерту Nokia. Говорить із побратимами з фронту. Прошу зупинити біля церкви у Верховині. Кладу на панель 20 грн. Василь махає головою, що не братиме грошей. Виходжу з автобуса.

У невеликому райцентрі Верховина зупиняюся на три дні. Перекладають дорогу, тому на центральних вулицях стоїть задушливий сморід асфальту.

Порівняно із сусіднім Буковелем чи Ворохтою, тут небагато туристів. Усе через нерозвинуту інфраструктуру й погану дорогу до Івано-Франківська. 130 км маршруткою доводиться долати 3 год.

До Верховини відпочивальників приваблюють краєвиди. В добру погоду видніється Чорногорський хребет із вершиною Піп-Іван.

Вирішую поїхати на рафтинг – сплав Черемошем. Ціна – 350 грн. Включає трансфер, послуги інструктора і 12-кілометровий екстремальний сплав у надувному човні.

В автобусі до місця старту знайомлюся з групою з восьми латишів. У Карпати добиралися власним бусом добу. Тут вони – не вперше.

– Здесь красиво и, главное, дешево. За 2 евро можно покушать плотно. А у нас за такие деньги разве что в туалет сходите, – з акцентом говорить одна з жінок, років під 50. – У нас тоже когда-то были нормальные цены. Когда появился евро, жить стало намного сложнее. Вся молодежь уезжает в богатую Европу и не возвращается. Там зарплаты вдвое выше, чем у нас.

Серед латишів – дві молоді пари. Запитую, звідки знають російську.

– Во дворе выучила, – каже худа блондинка. – У нас русских много осталось. Они латышский не учат, а я возле них русскому научилась. Вот мой парень – русский, хотя родился и живет в Риге. У нас русский на улицах – норма. В Эстонии и Литве – по-другому. Они такие националисты. Мы здесь научились украинский понимать. Просим персонал в отеле или магазинах не переходить на русский.

Після сплаву латиші цікавляться Одесою – по дорозі додому планують заїхати на Чорне море. Запитую, чому не в Крим.

– Во-первых, нужна виза. ­Во-вторых, дома засмеют, если узнают, – відповідає блондинка.

До Івано-Франківська повертаюся переповненою маршруткою. За 40 хв. на зупинці у Ворохті у салон ледве втискаються шестеро кремезних поляків із похідними рюкзаками.

– Ген, поки наші їздять їм клубніку збирати, поляки тим часом си по наших горах ходять. І де правда? – ­змахує рукою сусідка збоку.

Решту 2 години їдемо мовчки.

Автор: Галина ОСТАПОВЕЦЬ, gazeta.ua

Читайте також: УКРАЇНА АНОНСУЄ ПЕРЕМОВИНИ ПРО ВХОДЖЕННЯ В ШЕНГЕНСЬКУ ЗОНУ

Реклама

Related Post

facebook