Не батько ти мені! Забирайся звідси!  Де ти був стільки років? Коли здоровий був, коли заробітки мав, ми тобі непотрібними стали. А тепер, як недуга скрутила, як нікому не здався — то до нас? На поріг не пущу! Іди геть! В похмурий день на подвір’ї Марії Ковальчук розігралася ця драма. Хвіртка була відчинена навстіж. Біля неї, спираючись однією рукою на старий, потемнілий від дощів стовпчик, стояв чоловік. На вигляд йому можна було дати років шістдесят, хоча насправді не минуло й п’ятдесяти п’яти. Сіре, пожмакане пальто висіло на ньому, мов на вішаку, комір був піднятий, але це не рятувало від холодного вітру. Обличчя — землисте, запале, з глибокими тінями під очима і рідкою сивою щетиною — здавалося витесаним із старого каменю. У ногах стояла невелика потерта дорожня сумка, але дочка його в дім не пускала
— Не батько ти мені! Забирайся звідси!  Де ти був стільки років? Коли здоровий
Іруню, зустрічай гостей! Ми трішки затрималися, бо ще за квітами заїжджали, але встигли якраз вчасно. Ну чого ти стоїш як не своя? Поруч зі свекрухою з’явилася рудоволоса жінка з великим букетом хризантем. Світлана усміхнулася якось ніяково, ніби сама не до кінця розуміла, де опинилася і куди їй тепер дивитися. — Вітаю з днем народження, — тихо промовила вона. — Я… Раїса Іванівна сказала, що сьогодні збираються всі свої. Мабуть, я все ж таки даремно погодилася прийти? — Я тебе не запрошувала, — рівно, без крику, але дуже чітко відповіла Ірина. — Тому так, ти справді невчасно. Артем одразу втрутився, але зовсім не так, як чекала його дружина. — Іро, ну не починай просто з порога. Люди вже зайшли, навіщо псувати настрій? Сядемо за стіл, а поговоримо потім
— Ти знову її сюди привела? На моє свято? Артеме, скажи, що я зараз
Дарино, ти навіщо з батька гроші тягнеш? Уже третій місяць поспіль він тобі перекази робить. У нас, між іншим, маленька дитина в хаті, кожна копійка на рахунку. — Я в нього нічого не просила. — А за які ж тоді заслуги він тобі гроші пересилає? — За пам’ятник. Я мамі поставила за власні заощадження. Бо ті гроші, які люди на похорон принесли і які з маминої роботи виплатили, ви минулої осені на курорті витратили. У слухавці стало тихо. А потім пані Леся запитала зовсім іншим, розгубленим голосом: — Які гроші з похорону? — Ті, що люди принесли. Він їх на пам’ятник мав тримати. — Він мені сказав, що це його річна премія на роботі. — Ну, значить, премія. Пані Леся поклала слухавку, навіть не попрощавшись
— Даринко, ти б це… речі до суботи зібрала, кімнату треба звільнити. Дарина якраз
Біднячка вона і є, Назарчику, як не крути, бо скільки вовка не годуй, а він усе одно в ліс дивиться, — мати з сином говорила про невістку. — Біднячка, кажете? Ну то тим паче мої гроші вам більше ні до чого. — Та вже не знадобилися, спасибі! Ти ж їх швиденько своїй мамаші сплавила, щоб рідні нічого не дісталося! — Мамо, замовкни, будь ласка, — раптом різко, на низьких нотах промовив Назар. Уперше за весь вечір його голос прозвучав без звичної запобігливості, і Галина Петрівна аж закліпала очима від несподіванки. — Ти що, Назаре, на рідну матір голос підвищуєш?! — ображено затремтів її підборіддя. — Я сказав — вистачить уже, мамо. — Ось до чого тебе твоя дружинонька довела за вісім років! Рідна мати вже зайва стала, мати погана, слова не скажи! А ця королева сидить, одним пальцем у телефоні чужі мільйони туди-сюди перекидає і всіх по струнці шикує. Ото невістку маю
— Біднячка вона і є, Назарчику, як не крути, бо скільки вовка не годуй,
Весілля гуло, веселилося. За столами передавали миски з голубцями, хвалили коровай, вітали молодих. Саме тоді біля воріт зупинилася незнайома жінка. А на руках вона тримала маленьку дитину, загорнуту у світлу ковдрочку. — Перепрошую, а Іван тут? — тихо запитала незнайомка. Музиканти саме заграли веселу коломийку. Жінка зупинилася посеред проходу. — Іване! Він повернув голову. І в ту ж мить завмер. Зоряна, його наречена, яка стояла поруч, відразу помітила, як змінилося його обличчя. — Ти знаєш цю жінку? Іван мовчав. Незнайомка підійшла ближче. — Я не збиралася приходити сюди, Іване. Думала, ти хоча б раз наберешся сміливості й поговориш зі мною сам. Учора я телефонувала тобі шість разів. Сьогодні приїхала автобусом із сусіднього села, бо більше не хочу слухати твої обіцянки. Мене звати Олена. Ми з Іваном зустрічалися майже два роки. А це наш син, Назарчик. Це його дитина. Іван знав, що я чекаю малюка. Але коли зрозумів, що я не маю ні великої хати, ні багатих батьків, зовсім перестав приходити. — Олено, досить! — різко сказав Іван. — Ти зараз усе перекручуєш! — Тоді розкажи сам. Розкажи, як обіцяв допомагати. Як казав, що дитина ні в чому не буде обділена. Батько нареченої підвівся з-за столу. — Іване, підійди сюди. Скажи мені, хлопче, ця дитина твоя
— Іване, ти мені тільки одне поясни: чого твоя колишня знайома вже третій день
Ближче до вечора настала найурочистіша мить — обдаровування молодих. Музики заграли жваву польку, староста голосно скликав рідню до весільного столу. Гості підходили парами, говорили теплі побажання, цілували Марічку з Василем і клали в кошик підписані конверти з грошима та пакунки з подарунками. Ганна стояла поруч із дочкою, приймала конверти від своєї родини, а сваха з іншого боку — від своєї. Коли останні гості відійшли від столу й знову почалися танці, Ганна відчула, що залишати гроші в палатці, де снують туди-сюди дві сотні людей, було небезпечно. — Петре, я віднесу гроші в хату, сховаю, — шепнула вона чоловікові. Ганна притисла кошик до себе, прослизнула крізь натовп танцюючих і зайшла в прохолодні сіни. В хаті панувала тиша, лише приглушено доносилася музика з двору. Жінка пройшла до спальні, увімкнула настільну лампу й відчинила велику дерев’яну шафу, що стояла в кутку. У ній Ганна все життя тримала найцінніше — родинне золото. Вона простягла руку, дістала коробку, поклала її на ліжко, щоб туди ж тимчасово скласти весільні конверти, відкинула кришку — і раптом остовпіла
— Мамо, я вам того золота вже не поверну. Нема його… Я все продала.
Сергійку, синку, ви завтра о котрій приїдете? — голос Ольги Миколаївни звучав улесливо й трохи напружено. — Я тут стіл накриваю, продуктами закупилася на всю пенсію. Усе-таки день народження раз на рік буває. — О п’ятій будемо, мамо, — відповів Сергій, кинувши на мене швидкий погляд. — Допомогти щось треба? Привезти, може? — Та ні, продуктів я купила… Просто, знаєш, синку, у мене тут міксер старенький зовсім згорів, а я так люблю пироги пекти… І постільну білизну давно пора оновити, хорошу, сатинову, двоспальну… — вона зробила багатозначну паузу. — Ви ж із Даринкою люди сучасні, знаєте, що в господарстві потрібно. Я підійшла до телефону, нахилилася до динаміка і весело, дзвінко мовила: — Ольго Миколаївно, та не хвилюйтеся ви так через той міксер! Побутові прилади — це така дрібниця! Головне ж — наша увага й теплота рідних сердець
— Даринко, а ти знову з порожніми руками прийшла? Ти що, вирішила на мені
Брат є у тебе рідний по батькові, Оксанко. Петром зветься. Оксанка затихла. — Який брат? Бабцю, що ви говорите? У нас із мамою нікого більше не було! — У вас із мамою не було, а в батька був, — тихо, але твердо відповіла Ксенія. І вона розповіла все. Про той дощовий осінній вечір, про худеньку дівчину Ганну із Заріччя, про маленького хлопчика з Михайловими очима, про свою обіцянку мовчати, щоб не зруйнувати сім’ю. Оксанка слухала, затамувавши подих. Спочатку в грудях спалахнула образа — за маму, за себе, за те, що батько, якого вона вважала ідеалом, виявився здатним на такий обман. Сльози самі покотилися по щоках. Але потім, коли бабуся заговорила про те, як та жінка нічого не просила, як просто хотіла, щоб бабуся знала про онука, злість почала танути, поступаючись місцем дивному, щемкому жалю
У самому серці Карпат, там, де вранці сиві тумани спускаються з високих смерекових верхів
Дружино! Ти що, тринадцяту зарплату вже на картку отримала і сидиш тут, як риба?! Григорій так гучно грюкнув долонею по старій клейонці, що на столі підстрибнула скляна сільничка, а по краю бляшаної тарілки прокотилася крихта хліба. Оксана Петрівна якраз несла з плити важку чавунну пательню з рум’яними котлетами й ледь не випустила її з рук від такої несподіваного докору. Вона повільно поставила пательню на дерев’яну підставку з випаленим півником — колись цей сувенір змайстрував на уроках праці їхній син Тарас, і відтоді минуло вже майже тридцять років. — А звідки ти взагалі знаєш, Гришо? Хто тобі встиг донести? — запитала Оксана Петрівна, витираючи вогкі долоні об картатий кухонний фартух і дивлячись на чоловіка пильно, ніби намагалася розгледіти в його очах відповідь раніше, ніж він встигне її вигадати. — Та хто ж ще, як не наша балакуча Галя з вашого розрахункового відділу! Вона вчора біля супермаркету на весь голос вихвалялася, що їм на заводі по сорок п’ять тисяч гривень премії кинули! А ти сидиш, наче квочка на гнізді, і хоч би словом обмовилася
— Ти що, тринадцяту зарплату вже на картку отримала і сидиш тут, як риба?!
Невісточко! Забери ці квіти назад, ти ж не думаєш, що я відразу прийму тебе в нашу родину з розпростертими обіймами! — голос господині квартири пролунав у передпокої так голосно, що на стіні ледь хитнулося дзеркало в дерев’яній рамі. Я зупинилася там, де стояла, з пишним букетом білих хризантем у руках. Усередині все стиснулося від несподіванки, але я втримала спокійний вираз обличчя, зробила крок уперед і обережно поклала квіти на полицю біля дверей. Ірина Миколаївна обвела мене холодним, прискіпливим поглядом з голови до ніг. У її очах не було ані краплі привітності, лише сувора оцінка й приховане невдоволення. Позаду мене незручно переступив з ноги на ногу її син Остап. Він розгублено подивився на матір, потім на мене і почав щось тихо й плутано пояснювати, намагаючись згладити незручну хвилину. Остап занадто давно звик поступатися матері в усьому, аби тільки в домі панував спокій і не спалахували зайві суперечки. Він щиро вірив, що лагідністю можна втихомирити будь-яку бурю
— Невісточко! Забери ці квіти назад, ти ж не думаєш, що я відразу прийму

You cannot copy content of this page