— Ларисонька! Ти мені не те полотенце повісила. Мені б біленьке. Я до білого звикла, — долинає зі спальні старечий, сухий голос, від якого в Лариси знову ледь помітно починають тремтіти руки.

Вона зупиняється посеред ванної кімнати з дерев’яною плетеною корзиною в руках, повільно заплющує очі й глибоко вдихає вогке повітря.

У пам’яті виринають події двотижневої давнини, коли її звичне, спокійне життя в один момент розсипалося на порох.

— Ларисо! Двері притримай, не зачиняй! — гукав тоді через весь поверх Віктор.

Вночі пройшов рясний дощ, і на сходах під’їзду ще стояла сирість.

Віктор задкував майданчиком, перечіпляючись за власні кросівки.

У руках він тримав величезну картонну коробку, міцно перетягнуту товстою мотузкою. За ним, біля самого ліфта, на низькому приступку сиділа Римма Василівна.

Зимове пальто, хустка насунута на самі очі, а на колінах — великий вузол із ковдрою.

Поруч прилаштувалися два величезні баули та алюмінієві каструлі, загорнуті у стару сітку для картоплі.

Біля стіни, переступаючи з ноги на ногу, стояв молодий хлопець у синій куртці з емблемою, тримаючи в руках прозорий файлик із офіційними паперами.

— Вікторе, це що таке? — Лариса так і застигла у дверях, її долоні були вимащені у пшеничному борошні, а з кухні пахло дріжджами та теплим молоком.

— Звільняй господарську спальню, мама тепер житиме з нами, — захекано мовив Віктор і, зачепивши одвірок, утягнув коробку до коридору.

Лариса не зрушила з місця. На кухні під лляним рушником вже другу годину підходило пухке тісто на пиріг з вишнями.

— Доброго дня, — вона ступила крок на холодну плитку під’їзду.

— Доброго дня. Ви дружина? — перепитав хлопець у формі.

— Дружина.

— Мені б підпис поставити, і я поїду. Зранку проводили виселення, майно вивезли за цією адресою.

— Яке виселення? Про що ви кажете?

Хлопець швидким поглядом оцінив обстановку і глянув на Віктора. Той вже затягував через поріг другий баул, важко дихаючи й зачіпаючи важкими боками стіни.

— Ларисо, потім поговоримо! Дай пройти, не ставай на дорозі!

— Громадянка проживала не як власник, — спокійно пояснив виконавець. — Є рішення суду, воно набрало законної сили. Ми свою роботу зробили, далі ви самі розбирайтеся.

— Далі ми самі, — тихо відлунила Лариса.

Римма Василівна важко піднялася з приступка, спираючись долонею на обшарпану стіну під’їзду, і попрямувала до дверей дрібними, обережними кроками, ніби йшла по слизькій кризі.

— Ой, дитино, я-то якось переб’юся. Мені багато не треба. Мені б прилягти трохи, бо я з шостої ранку на ногах!

— Мамо, зачекай! — Вікторе підставив їй свій лікоть.

— Шість років там прожила, — свекруха зупинилася на самому порозі, розглядаючи незнайомий коридор. — Я ж там підлогу власноруч міняла! Ми з ним удвох той лінолеум стелили, я на колінах повзала!

— Мамо, заходь уже.

— Плитку у ванній я обирала, рожеву таку, з квіточками. Молодий чоловіче, ви це записуєте взагалі чи ні?

Виконавець удав, що дуже уважно вивчає свій файлик, і перегорнув сторінку.

— Вітю, а пральну машинку коли заберемо? — свекруха міцно вчепилася в одвірок. — Вона ж зовсім нова, їй і трьох років немає!

— Мам! Пралка його була. Його майно.

— Як це його! Я на неї пів року зі своєї пенсії відкладала, копійку до копійки збирала!

— Мамо! Заходь у квартиру, бо з під’їзду дме!

У цей момент двері навпроти злегка прочинилися. Сусідка з сьомого поверху, тітка Ганна, вистромила голову, обвела цікавим поглядом баули, виконавця та каструлі в сітці.

— Переїжджаєте, чи що? — з удаваною турботою запитала вона.

— Доброго дня, Ганно Петрівно. Та ні, це у нас ремонт, — збрехав Віктор, намагаючись заслонити собою коробки.

— А це у вас хто такий поважний? — сусідка кивнула на синю куртку.

— З комунальної служби! — Віктор підняв баул вище. — Стояки перевіряють, чи немає протікання.

— О-о, стояки. У нас торік перевіряли, то потім увесь під’їзд місяць просушували!

Сусідка постояла ще хвилину, виглядаючи нові деталі, і нарешті зачинила свої двері. Виконавець поклав папір на верхню коробку і витягнув із кишені ручку.

— Ось тут розпишіться. І ось тут ще. Майно передається вам на відповідальне збереження, розпоряджатися чи продавати заборонено.

Віктор розписався просто на сірому картоні коробки, навіть не читаючи того, що було написано в документі.

Тим часом на кухні дріжджове тісто вже перевалило через край великої емальованої каструлі і почало повільно сповзати на стіл.

Лариса мовчки підійшла, згребла його вимащеними в борошні руками, з силою кинула назад і знову накрила лляним рушником.

Віктор зайшов на кухню і зупинився у проході. Куртку він так і не зняв, лише розстібнув блискавку.

— Ну чого ти розперезалася? — тихо мовив він.

— Я не розперезалася, Вітя. Я просто запитую. Пів року — це скільки судових засідань було?

— Три, — буркнув чоловік.

— Три, — Лариса повільно змахнула борошно з долонь. — І ти за три засідання не знайшов жодної хвилини, щоб мені бодай натякнути?

— Та про що було казати? Адвокат запевняв, що ми відіб’ємося. Він і грошей узяв чимало, між іншим!

— У лютому ти брав два дні відгулів.

— Ну брав, і що?

— Ти сказав, що на базі була якась перевірка чи комісія.

Віктор зірвав із голови шапку і з силою зім’яв її в кишені куртки.

— Ларисо, не починай зараз, прошу тебе!

— Я не починаю, Вітя. Я просто стою на своїй власній кухні й дізнаюся від стороннього хлопця у формі, що у нас відсьогодні живе ще одна людина.

— Не «чужа». Це моя мати.

— Я тобі сьогодні о першій годині телефонувала. Двічі.

— Я був за кермом, не міг відповісти!

— Ти був під під’їздом разом із вантажниками, Вітю.

— Ларисо, ну а що б це змінило?! — Віктор гепнув долонею по дерев’яному одвірку. — Ну сказав би я тобі о першій дня. І що? Речі б назад на вулицю поїхали, чи як ти собі це уявляєш?

— Вітю. Квартира, де жила мама, чия була?

— Його. Його не стало восени, у жовтні. А син його раптом згадав, що він спадкоємець, і подав до суду. Шість років батька не відвідував, а як ховати — одразу народився!

— Твоя сестра знала про це?

— Знала.

— З осені знала?

— Ну так.

Лариса поправила рушник на каструлі, згладжуючи складки.

— Значить, знали всі. Твоя сестра, адвокат, вантажники, судновий виконавець. Одна я стояла з вимащеними в борошні руками й відчиняла двері чужим людям.

— Ларисо, досить вже звинувачень.

— Дійсно, досить.

Вона вийшла в коридор, обережно обійшовши баули. Двері до їхньої спальні були відчинені. Чоловік уже встиг відсунути трюмо до самої стіни, щоб звільнити місце для речей.

Над узголів’ям ліжка в шпалерах темніли дві глибокі дірки.

Залізний поручень Віктор прикручував сам, років три тому, коли Ларисину матір привезли до них після лікарні доглядати. Потім поручень зняли, а замазати ті отвори все руки не доходили.

— У нас усього дві кімнати, Вітя. В одній живе Єва.

— Єва доросла, вона студентка. Їй багато місця не треба.

— Їй дев’ятнадцять років. У неї зараз найважча сесія.

— Мати є мати! — Віктор безпорадно розвів руками. — Куди я її мав подіти — на вокзал виставити?

— Я розмовляю не про вокзал, Вітя. Я про те, що зі мною можна було просто порадитися. Поговорити в машині, по телефону, увечері за чаєм.

— І що б ти мені відповіла?

— Не знаю. Можливо, те саме. Але ти б зі мною поговорив!

З коридору долинав слабкий голос свекрухи — вона кликала сина, бо рукав її пальта зачепився за старий брошку-шпильку.

— Не починай при матері, — кинув Віктор і ступив до коридору.

Єва сиділа на своєму ліжку в навушниках, тримаючи на колінах товстий зошит у картонній обкладинці.

Кімнатка була крихітною, буквально три на три метри: ліжко, невеликий письмовий стіл, полиця з книжками та стоси конспектів прямо на підлозі.

— Мам, а хто це там так кричав у коридорі?

— Ніхто не кричав, — Лариса зсунула конспекти вбік і присіла на край ковдри. — Бабуся Римма тепер поживе з нами.

Єва миттєво зсмикнула навушники на шию.

— Що?! Жах який! І надовго це?

— Поки не знаю, доню.

— Мам, ти серйозно? А де вона буде спати?

— Розберемося якось згодом.

— Ага, знаю я, як ми розберемося! — Єва підтягнула коліна до підборіддя. — Тільки я вам не меблі, щоб мене совати туди-сюди! У мене в п’ятницю найважчий залік. Я цю кімнату цілий тиждень упорядковувала, у мене тут своя система!

— Тебе ніхто не чіпає, Єво.

— Мене — ні. А тато вже двічі повз мої двері пройшов і на мій стіл подивився. Двічі, мам! Наче вже міряє, куди його виставити! Вона минулого разу про мене сказала, що я в цих своїх навушниках ходжу, як глуха й німа.

— Вона це не зі зла казала, доню.

— Мам, вона завжди не зі зла! — Єва з силою смикнула дріт від навушників. — А потім приходить тато і починає: «Ну потерпи трохи, вона ж літня людина, їй важко».

За стіною голосно дзвякнули каструлі — свекруха вже розгортала свою сітку й прилаштовувала власне майно у кухонну шафу.

— «Поживе» — це на скільки місяців?

— Єво, я правда не знаю.

— Ти завжди кажеш «не знаю», а потім воно як усе само собою вирішується!

— Що саме само собою?

— Само собою так, що мій письмовий стіл опиниться в темному коридорі!

Єва зібрала всі свої конспекти в один рівний стос, кутик до кутика, і з силою поклала зверху свій телефон.

— Я до подруги переїду жити. На час сесії.

— Нікуди ти не переїдеш!

— Подивимося.

— Єво, дай мені пів години. У мене пиріг у духовці горить.

— І де я буду вчитися? На кухні за столом, де бабуся свої капельки розставляє?

— Єво, прошу тебе.

— Ех, пиріг у неї, — Єва знову натягнула навушники й уткнулася в зошит.

Пиріг Лариса все ж таки випекла. Свекруха прийшла на кухню, коли він уже доходив у духовці — вона була в старенькому байковому халаті й з рушником, перекинутим через плече.

— Дріжджове робиш? На ніч дивлячись?! Від нього ж вага росте!

— Уранці з чаєм з’їмо.

Римма Василівна підняла кришку з каструлі, зазирнула всередину, зітхнула й поставила назад. Потім відчинила шафку над мийкою, роздивилася банки й зачинила.

— А чого це у тебе крупа в паперових пакетах лежить? Міль же заведеться! У мене все по скляних банках стояло, і кожна була підписана!

— У мене міль не заводиться.

— Це поки не заводиться, — свекруха переставила сільничку на саму середину столу. — Ларисочко, ти тільки не подумай, що я тут командувати прийшла. Я в чужу хату зі своїм уставом ніколи не лізу!

— Я й не думаю.

Римма Василівна витягла із сітки дві скляні банки зі спеціями і поставила їх на підвіконня, де у Лариси стояли її вазони, а Ларисині приправи зсунула на край.

— Це у тебе приправи? Та вони ж старі зовсім, я по кришках бачу, що видихалися!

— Нормальні приправи.

— Я ж не в докір кажу! Я як краще хочу.

— Хліб вам який відрізати?

— Чорного не їм, у мене від нього печія страшенна. Ти не бігай спеціально! Я й без хліба посиджу, мені багато не треба.

— Та ви сядьте, відпочиньте з дороги. Чого ви ходите, як заведена?

— Мені пиріг треба діставати.

Свекруха сіла до столу, підперла щоку сухою долонею і стала пильно дивитися на скляні дверцята духовки.

До вечора великі сумки остаточно перекочували з коридору до спальні господарів, а каструлі із сітки встали на кухонних полицях другим рядом, відсунувши Ларисин посуд.

Римма Василівна стояла посеред кімнати й критично оглядала стіни.

— Ларисочко, а ти це трюмо взагалі прибери звідси, а? Я про його гострий кут уже ногою стукнулася! І штори у вас занадто темні, увечері від них така туга огортає.

— Римма Василівна, ви розташовуйтеся поки що. З меблями потім розберемося.

— Та я ж не для себе прошу, я щоб ходити можна було вільно! Мені-то багато не треба.

Віктор мовчки носив коробки і складав їх одна на одну біля шафи.

— Вітю, оцю не сюди, там банки скляні! І оту перестав, вона мені дорогу заступає.

— Зараз, мамо.

— І онука ваша навіть не вийшла привітатися. Сидить у цих своїх навушниках. Я в її роки бабусі з картоплею на городі допомагала!

— У неї іспити, мамо.

— Та я ж з любов’ю! Я як краще хочу.

У спальні вже витав чужий, стійкий запах: нафталіну, заспокійливих крапель та старого пальта.

— Римма Василівна, а до доньки ви не думали поїхати? У неї ж великий будинок за містом.

— У сестри двоє дітей в одній кімнаті та чоловік на нічних змінах працює, — відповів замість матері Віктор.

— Вона сама мені сказала: «Мамо, тільки не зараз», — свекруха сіла на ліжко і долонею почала розгладжувати покривало. — Їй же кредит за хату закривати треба! Я ж їй усі гроші за свою стару квартиру віддала, до копієчки. Вісім років тому. Вона обіцяла, що я у неї завжди бажана гостя буду.

— Віддали доньці, — тихо повторила Лариса.

— Так у неї ж діти малі були! А у Віктора що, у Віктора донька вже доросла!

Лариса вийшла в коридор, повернулася з чистою наволочкою і почала натягувати її на подушку — і раптом застигла на середині руху, тримаючи подушку в руках.

— Я у вітальні спати не можу, дитино, — заскиглила Римма Василівна їй у спину. — У мене спина хвора, мені треба тільки на твердому та рівному! Мені й лікар у лікарні так казав.

— Мамо, ніхто тебе не жене, — Віктор поставив останню коробку.

— І їсте ви занадто пізно. Мені о сьомій вечора треба вечеряти, бо шлунок боліти буде.

— Будемо вечеряти о сьомій.

— І білизну мені б окремо прати. Я з усіма разом не звикла.

— Окремо так окремо.

— От і добре! Вікторе, а трюмо все ж таки винеси, а? Прямо завтра зранку!

— Винесу, мамо.

— Куди ти його винесеш? — Лариса гостро подивилася на чоловіка. — На балкон? Там Євин велосипед стоїть.

— Та вигадаємо щось.

— Ларисочко, ти не думай, я ж не назавжди. Я тільки до літа. А там видно буде.

— Вікторе, — Лариса повільно опустила подушку на стілець. — Ходи на кухню, поговоримо.

— Чого на кухню? Кажи тут.

— Не при сторонніх.

— Яких сторонніх? Мати — це стороння людина?!

Римма Василівна підняла з підлоги вузол з ковдрою і поклала його на ліжко, прямо посередині.

— Спальню я не віддам, — чітко сказала Лариса.

Свекруха перестала розв’язувати вузол і підняла очі.

— Складайте речі вздовж стіни. Або везіть назад. Я сьогодні вранці думала, що у мене найбільша біда — це те, що дріжджі не підійшли. А тепер у мене в спальні чужі банки, і мені ніхто ні словом не обмовився. Ані восени, ані в лютому, ані сьогодні вранці! Я навіть не запитала нічого, Вітю, я просто двері за звичкою відчинила!

— Ларисо, тихіше! Сусіди ж чують.

— Сусідам я про ремонт уже збрехала. Зранку. Не розібравшись, за тебе заступалася, як і завжди!

— Ну вибач.

— Я двадцять два роки ці двері відчиняла. І жодного разу ні в кого не запитувала, чи можна мені у свою власну кімнату увійти.

Римма Василівна знову села на ліжко і склала сухі руки поверх вузла.

— Так я ж нікого не виганяю, — тихо мовила вона у бік вікна. — Синочку, ти чуєш, як вона зі мною розмовляє?

Віктор стояв між ними в одному черевику — другий він так і не зняв від самого порогу.

— Твоя мати в цій спальні три місяці лежала, — сказав він, дивлячись дружині в очі. — Ось на цьому самому ліжку. Я їй поручень над головою власноруч прикручував, дірки он досі в шпалерах видно. Три місяці я на кухні на розкладушці спав! І жодного разу тебе не запитав, коли вона нарешті поїде.

Лариса міцно стиснула наволочку в руках. Вона кілька разів проводила по ній долонею, ніби намагаючись згладити невидимі складки.

Минуло два тижні. Віктор все ж таки замазав дірки від поручня сірою шпаклівкою — але вона лягла неохайними плямами, значно світлішими за старі шпалери, і вийшло навіть гірше, ніж було до того.

Римма Василівна тепер спить у їхній колишній спальні. Єва ночує у подруги через двір — «до кінця сесії», а сесія у неї розтягнулася аж до липня.

Лариса з Віктором туляться у вітальні на розкладному дивані. Чоловік спить скраю, бо справа дуже вузький прохід.

Коробки так і стоять у коридорі вздовж стіни, вкриваючись пилом. Трюмо чоловік усе ж таки виніс у коридор — воно стоїть боком, і на ньому теж розкладені речі.

Виконавець сказав, що розпоряджатися майном заборонено, от вони й чекають своєї долі. Про пральну машинку свекруха згадує майже щодня.

І ось сьогодні вранці Лариса розвішувала білизну у ванні й знову почула цей сухий, вимогливий голос зі спальні:

— Ларисочко! Ти мені не те полотенце повісила. Мені б біленьке. Я до білого звикла.

Лариса виходить із ванної кімнати, обережно ставить корзину на підлогу й повертається до спальні.

— Римма Василівна, біле рушник у пранні. Візьміть це, воно чисте й м’яке.

Свекруха сидить на краї ліжка, обгортнувши плечі хусткою, і дивиться на неї зглибока:

— Ех, Ларисочко. Ви все робите так, ніби ласку мені робите. А я ж просто жити хочу серед своїх.

У цей момент клацає замок, і до хати заходить Віктор. Він втомлений після нічної зміни, очі червоні від напруги.

— Що тут знову за суперечки? — тихо запитує він, знімаючи куртку.

— Ніяких суперечок, Вітю, — відповідає Лариса, дивлячись йому просто в очі. — Ми просто вчимося жити разом. Тільки от скажи мені одну річ: як довго ми будемо удавати, що це тимчасово?

Віктор опустив очі й мовчав, не знаходячи слів.

Чи мала право Лариса вимагати, щоб чоловік порадився з нею до переїзду матері? І як знайти межу між обов’язком перед батьками та власним сімейним спокоєм?

Що робити з матір’ю, яка ось так несподівано з’явилася у їх домі, коли її не чекали?