— Ларисонька! Ти мені не те полотенце повісила. Мені б біленьке. Я до білого звикла, — долинає зі спальні старечий, сухий голос, від якого в Лариси знову ледь помітно починають тремтіти руки.
Вона зупиняється посеред ванної кімнати з дерев’яною плетеною корзиною в руках, повільно заплющує очі й глибоко вдихає вогке повітря.
У пам’яті виринають події двотижневої давнини, коли її звичне, спокійне життя в один момент розсипалося на порох.
— Ларисо! Двері притримай, не зачиняй! — гукав тоді через весь поверх Віктор.
Вночі пройшов рясний дощ, і на сходах під’їзду ще стояла сирість.
Віктор задкував майданчиком, перечіпляючись за власні кросівки.
У руках він тримав величезну картонну коробку, міцно перетягнуту товстою мотузкою. За ним, біля самого ліфта, на низькому приступку сиділа Римма Василівна.
Зимове пальто, хустка насунута на самі очі, а на колінах — великий вузол із ковдрою.
Поруч прилаштувалися два величезні баули та алюмінієві каструлі, загорнуті у стару сітку для картоплі.
Біля стіни, переступаючи з ноги на ногу, стояв молодий хлопець у синій куртці з емблемою, тримаючи в руках прозорий файлик із офіційними паперами.
— Вікторе, це що таке? — Лариса так і застигла у дверях, її долоні були вимащені у пшеничному борошні, а з кухні пахло дріжджами та теплим молоком.
— Звільняй господарську спальню, мама тепер житиме з нами, — захекано мовив Віктор і, зачепивши одвірок, утягнув коробку до коридору.
Лариса не зрушила з місця. На кухні під лляним рушником вже другу годину підходило пухке тісто на пиріг з вишнями.
— Доброго дня, — вона ступила крок на холодну плитку під’їзду.
— Доброго дня. Ви дружина? — перепитав хлопець у формі.
— Дружина.
— Мені б підпис поставити, і я поїду. Зранку проводили виселення, майно вивезли за цією адресою.
— Яке виселення? Про що ви кажете?
Хлопець швидким поглядом оцінив обстановку і глянув на Віктора. Той вже затягував через поріг другий баул, важко дихаючи й зачіпаючи важкими боками стіни.
— Ларисо, потім поговоримо! Дай пройти, не ставай на дорозі!
— Громадянка проживала не як власник, — спокійно пояснив виконавець. — Є рішення суду, воно набрало законної сили. Ми свою роботу зробили, далі ви самі розбирайтеся.
— Далі ми самі, — тихо відлунила Лариса.
Римма Василівна важко піднялася з приступка, спираючись долонею на обшарпану стіну під’їзду, і попрямувала до дверей дрібними, обережними кроками, ніби йшла по слизькій кризі.
— Ой, дитино, я-то якось переб’юся. Мені багато не треба. Мені б прилягти трохи, бо я з шостої ранку на ногах!
— Мамо, зачекай! — Вікторе підставив їй свій лікоть.
— Шість років там прожила, — свекруха зупинилася на самому порозі, розглядаючи незнайомий коридор. — Я ж там підлогу власноруч міняла! Ми з ним удвох той лінолеум стелили, я на колінах повзала!
— Мамо, заходь уже.
— Плитку у ванній я обирала, рожеву таку, з квіточками. Молодий чоловіче, ви це записуєте взагалі чи ні?
Виконавець удав, що дуже уважно вивчає свій файлик, і перегорнув сторінку.
— Вітю, а пральну машинку коли заберемо? — свекруха міцно вчепилася в одвірок. — Вона ж зовсім нова, їй і трьох років немає!
— Мам! Пралка його була. Його майно.
— Як це його! Я на неї пів року зі своєї пенсії відкладала, копійку до копійки збирала!
— Мамо! Заходь у квартиру, бо з під’їзду дме!
У цей момент двері навпроти злегка прочинилися. Сусідка з сьомого поверху, тітка Ганна, вистромила голову, обвела цікавим поглядом баули, виконавця та каструлі в сітці.
— Переїжджаєте, чи що? — з удаваною турботою запитала вона.
— Доброго дня, Ганно Петрівно. Та ні, це у нас ремонт, — збрехав Віктор, намагаючись заслонити собою коробки.
— А це у вас хто такий поважний? — сусідка кивнула на синю куртку.
— З комунальної служби! — Віктор підняв баул вище. — Стояки перевіряють, чи немає протікання.
— О-о, стояки. У нас торік перевіряли, то потім увесь під’їзд місяць просушували!
Сусідка постояла ще хвилину, виглядаючи нові деталі, і нарешті зачинила свої двері. Виконавець поклав папір на верхню коробку і витягнув із кишені ручку.
— Ось тут розпишіться. І ось тут ще. Майно передається вам на відповідальне збереження, розпоряджатися чи продавати заборонено.
Віктор розписався просто на сірому картоні коробки, навіть не читаючи того, що було написано в документі.
Тим часом на кухні дріжджове тісто вже перевалило через край великої емальованої каструлі і почало повільно сповзати на стіл.
Лариса мовчки підійшла, згребла його вимащеними в борошні руками, з силою кинула назад і знову накрила лляним рушником.
Віктор зайшов на кухню і зупинився у проході. Куртку він так і не зняв, лише розстібнув блискавку.
— Ну чого ти розперезалася? — тихо мовив він.
— Я не розперезалася, Вітя. Я просто запитую. Пів року — це скільки судових засідань було?
— Три, — буркнув чоловік.
— Три, — Лариса повільно змахнула борошно з долонь. — І ти за три засідання не знайшов жодної хвилини, щоб мені бодай натякнути?
— Та про що було казати? Адвокат запевняв, що ми відіб’ємося. Він і грошей узяв чимало, між іншим!
— У лютому ти брав два дні відгулів.
— Ну брав, і що?
— Ти сказав, що на базі була якась перевірка чи комісія.
Віктор зірвав із голови шапку і з силою зім’яв її в кишені куртки.
— Ларисо, не починай зараз, прошу тебе!
— Я не починаю, Вітя. Я просто стою на своїй власній кухні й дізнаюся від стороннього хлопця у формі, що у нас відсьогодні живе ще одна людина.
— Не «чужа». Це моя мати.
— Я тобі сьогодні о першій годині телефонувала. Двічі.
— Я був за кермом, не міг відповісти!
— Ти був під під’їздом разом із вантажниками, Вітю.
— Ларисо, ну а що б це змінило?! — Віктор гепнув долонею по дерев’яному одвірку. — Ну сказав би я тобі о першій дня. І що? Речі б назад на вулицю поїхали, чи як ти собі це уявляєш?
— Вітю. Квартира, де жила мама, чия була?
— Його. Його не стало восени, у жовтні. А син його раптом згадав, що він спадкоємець, і подав до суду. Шість років батька не відвідував, а як ховати — одразу народився!
— Твоя сестра знала про це?
— Знала.
— З осені знала?
— Ну так.
Лариса поправила рушник на каструлі, згладжуючи складки.
— Значить, знали всі. Твоя сестра, адвокат, вантажники, судновий виконавець. Одна я стояла з вимащеними в борошні руками й відчиняла двері чужим людям.
— Ларисо, досить вже звинувачень.
— Дійсно, досить.
Вона вийшла в коридор, обережно обійшовши баули. Двері до їхньої спальні були відчинені. Чоловік уже встиг відсунути трюмо до самої стіни, щоб звільнити місце для речей.
Над узголів’ям ліжка в шпалерах темніли дві глибокі дірки.
Залізний поручень Віктор прикручував сам, років три тому, коли Ларисину матір привезли до них після лікарні доглядати. Потім поручень зняли, а замазати ті отвори все руки не доходили.
— У нас усього дві кімнати, Вітя. В одній живе Єва.
— Єва доросла, вона студентка. Їй багато місця не треба.
— Їй дев’ятнадцять років. У неї зараз найважча сесія.
— Мати є мати! — Віктор безпорадно розвів руками. — Куди я її мав подіти — на вокзал виставити?
— Я розмовляю не про вокзал, Вітя. Я про те, що зі мною можна було просто порадитися. Поговорити в машині, по телефону, увечері за чаєм.
— І що б ти мені відповіла?
— Не знаю. Можливо, те саме. Але ти б зі мною поговорив!
З коридору долинав слабкий голос свекрухи — вона кликала сина, бо рукав її пальта зачепився за старий брошку-шпильку.
— Не починай при матері, — кинув Віктор і ступив до коридору.
Єва сиділа на своєму ліжку в навушниках, тримаючи на колінах товстий зошит у картонній обкладинці.
Кімнатка була крихітною, буквально три на три метри: ліжко, невеликий письмовий стіл, полиця з книжками та стоси конспектів прямо на підлозі.
— Мам, а хто це там так кричав у коридорі?
— Ніхто не кричав, — Лариса зсунула конспекти вбік і присіла на край ковдри. — Бабуся Римма тепер поживе з нами.
Єва миттєво зсмикнула навушники на шию.
— Що?! Жах який! І надовго це?
— Поки не знаю, доню.
— Мам, ти серйозно? А де вона буде спати?
— Розберемося якось згодом.
— Ага, знаю я, як ми розберемося! — Єва підтягнула коліна до підборіддя. — Тільки я вам не меблі, щоб мене совати туди-сюди! У мене в п’ятницю найважчий залік. Я цю кімнату цілий тиждень упорядковувала, у мене тут своя система!
— Тебе ніхто не чіпає, Єво.
— Мене — ні. А тато вже двічі повз мої двері пройшов і на мій стіл подивився. Двічі, мам! Наче вже міряє, куди його виставити! Вона минулого разу про мене сказала, що я в цих своїх навушниках ходжу, як глуха й німа.
— Вона це не зі зла казала, доню.
— Мам, вона завжди не зі зла! — Єва з силою смикнула дріт від навушників. — А потім приходить тато і починає: «Ну потерпи трохи, вона ж літня людина, їй важко».
За стіною голосно дзвякнули каструлі — свекруха вже розгортала свою сітку й прилаштовувала власне майно у кухонну шафу.
— «Поживе» — це на скільки місяців?
— Єво, я правда не знаю.
— Ти завжди кажеш «не знаю», а потім воно як усе само собою вирішується!
— Що саме само собою?
— Само собою так, що мій письмовий стіл опиниться в темному коридорі!
Єва зібрала всі свої конспекти в один рівний стос, кутик до кутика, і з силою поклала зверху свій телефон.
— Я до подруги переїду жити. На час сесії.
— Нікуди ти не переїдеш!
— Подивимося.
— Єво, дай мені пів години. У мене пиріг у духовці горить.
— І де я буду вчитися? На кухні за столом, де бабуся свої капельки розставляє?
— Єво, прошу тебе.
— Ех, пиріг у неї, — Єва знову натягнула навушники й уткнулася в зошит.
Пиріг Лариса все ж таки випекла. Свекруха прийшла на кухню, коли він уже доходив у духовці — вона була в старенькому байковому халаті й з рушником, перекинутим через плече.
— Дріжджове робиш? На ніч дивлячись?! Від нього ж вага росте!
— Уранці з чаєм з’їмо.
Римма Василівна підняла кришку з каструлі, зазирнула всередину, зітхнула й поставила назад. Потім відчинила шафку над мийкою, роздивилася банки й зачинила.
— А чого це у тебе крупа в паперових пакетах лежить? Міль же заведеться! У мене все по скляних банках стояло, і кожна була підписана!
— У мене міль не заводиться.
— Це поки не заводиться, — свекруха переставила сільничку на саму середину столу. — Ларисочко, ти тільки не подумай, що я тут командувати прийшла. Я в чужу хату зі своїм уставом ніколи не лізу!
— Я й не думаю.
Римма Василівна витягла із сітки дві скляні банки зі спеціями і поставила їх на підвіконня, де у Лариси стояли її вазони, а Ларисині приправи зсунула на край.
— Це у тебе приправи? Та вони ж старі зовсім, я по кришках бачу, що видихалися!
— Нормальні приправи.
— Я ж не в докір кажу! Я як краще хочу.
— Хліб вам який відрізати?
— Чорного не їм, у мене від нього печія страшенна. Ти не бігай спеціально! Я й без хліба посиджу, мені багато не треба.
— Та ви сядьте, відпочиньте з дороги. Чого ви ходите, як заведена?
— Мені пиріг треба діставати.
Свекруха сіла до столу, підперла щоку сухою долонею і стала пильно дивитися на скляні дверцята духовки.
До вечора великі сумки остаточно перекочували з коридору до спальні господарів, а каструлі із сітки встали на кухонних полицях другим рядом, відсунувши Ларисин посуд.
Римма Василівна стояла посеред кімнати й критично оглядала стіни.
— Ларисочко, а ти це трюмо взагалі прибери звідси, а? Я про його гострий кут уже ногою стукнулася! І штори у вас занадто темні, увечері від них така туга огортає.
— Римма Василівна, ви розташовуйтеся поки що. З меблями потім розберемося.
— Та я ж не для себе прошу, я щоб ходити можна було вільно! Мені-то багато не треба.
Віктор мовчки носив коробки і складав їх одна на одну біля шафи.
— Вітю, оцю не сюди, там банки скляні! І оту перестав, вона мені дорогу заступає.
— Зараз, мамо.
— І онука ваша навіть не вийшла привітатися. Сидить у цих своїх навушниках. Я в її роки бабусі з картоплею на городі допомагала!
— У неї іспити, мамо.
— Та я ж з любов’ю! Я як краще хочу.
У спальні вже витав чужий, стійкий запах: нафталіну, заспокійливих крапель та старого пальта.
— Римма Василівна, а до доньки ви не думали поїхати? У неї ж великий будинок за містом.
— У сестри двоє дітей в одній кімнаті та чоловік на нічних змінах працює, — відповів замість матері Віктор.
— Вона сама мені сказала: «Мамо, тільки не зараз», — свекруха сіла на ліжко і долонею почала розгладжувати покривало. — Їй же кредит за хату закривати треба! Я ж їй усі гроші за свою стару квартиру віддала, до копієчки. Вісім років тому. Вона обіцяла, що я у неї завжди бажана гостя буду.
— Віддали доньці, — тихо повторила Лариса.
— Так у неї ж діти малі були! А у Віктора що, у Віктора донька вже доросла!
Лариса вийшла в коридор, повернулася з чистою наволочкою і почала натягувати її на подушку — і раптом застигла на середині руху, тримаючи подушку в руках.
— Я у вітальні спати не можу, дитино, — заскиглила Римма Василівна їй у спину. — У мене спина хвора, мені треба тільки на твердому та рівному! Мені й лікар у лікарні так казав.
— Мамо, ніхто тебе не жене, — Віктор поставив останню коробку.
— І їсте ви занадто пізно. Мені о сьомій вечора треба вечеряти, бо шлунок боліти буде.
— Будемо вечеряти о сьомій.
— І білизну мені б окремо прати. Я з усіма разом не звикла.
— Окремо так окремо.
— От і добре! Вікторе, а трюмо все ж таки винеси, а? Прямо завтра зранку!
— Винесу, мамо.
— Куди ти його винесеш? — Лариса гостро подивилася на чоловіка. — На балкон? Там Євин велосипед стоїть.
— Та вигадаємо щось.
— Ларисочко, ти не думай, я ж не назавжди. Я тільки до літа. А там видно буде.
— Вікторе, — Лариса повільно опустила подушку на стілець. — Ходи на кухню, поговоримо.
— Чого на кухню? Кажи тут.
— Не при сторонніх.
— Яких сторонніх? Мати — це стороння людина?!
Римма Василівна підняла з підлоги вузол з ковдрою і поклала його на ліжко, прямо посередині.
— Спальню я не віддам, — чітко сказала Лариса.
Свекруха перестала розв’язувати вузол і підняла очі.
— Складайте речі вздовж стіни. Або везіть назад. Я сьогодні вранці думала, що у мене найбільша біда — це те, що дріжджі не підійшли. А тепер у мене в спальні чужі банки, і мені ніхто ні словом не обмовився. Ані восени, ані в лютому, ані сьогодні вранці! Я навіть не запитала нічого, Вітю, я просто двері за звичкою відчинила!
— Ларисо, тихіше! Сусіди ж чують.
— Сусідам я про ремонт уже збрехала. Зранку. Не розібравшись, за тебе заступалася, як і завжди!
— Ну вибач.
— Я двадцять два роки ці двері відчиняла. І жодного разу ні в кого не запитувала, чи можна мені у свою власну кімнату увійти.
Римма Василівна знову села на ліжко і склала сухі руки поверх вузла.
— Так я ж нікого не виганяю, — тихо мовила вона у бік вікна. — Синочку, ти чуєш, як вона зі мною розмовляє?
Віктор стояв між ними в одному черевику — другий він так і не зняв від самого порогу.
— Твоя мати в цій спальні три місяці лежала, — сказав він, дивлячись дружині в очі. — Ось на цьому самому ліжку. Я їй поручень над головою власноруч прикручував, дірки он досі в шпалерах видно. Три місяці я на кухні на розкладушці спав! І жодного разу тебе не запитав, коли вона нарешті поїде.
Лариса міцно стиснула наволочку в руках. Вона кілька разів проводила по ній долонею, ніби намагаючись згладити невидимі складки.
Минуло два тижні. Віктор все ж таки замазав дірки від поручня сірою шпаклівкою — але вона лягла неохайними плямами, значно світлішими за старі шпалери, і вийшло навіть гірше, ніж було до того.
Римма Василівна тепер спить у їхній колишній спальні. Єва ночує у подруги через двір — «до кінця сесії», а сесія у неї розтягнулася аж до липня.
Лариса з Віктором туляться у вітальні на розкладному дивані. Чоловік спить скраю, бо справа дуже вузький прохід.
Коробки так і стоять у коридорі вздовж стіни, вкриваючись пилом. Трюмо чоловік усе ж таки виніс у коридор — воно стоїть боком, і на ньому теж розкладені речі.
Виконавець сказав, що розпоряджатися майном заборонено, от вони й чекають своєї долі. Про пральну машинку свекруха згадує майже щодня.
І ось сьогодні вранці Лариса розвішувала білизну у ванні й знову почула цей сухий, вимогливий голос зі спальні:
— Ларисочко! Ти мені не те полотенце повісила. Мені б біленьке. Я до білого звикла.
Лариса виходить із ванної кімнати, обережно ставить корзину на підлогу й повертається до спальні.
— Римма Василівна, біле рушник у пранні. Візьміть це, воно чисте й м’яке.
Свекруха сидить на краї ліжка, обгортнувши плечі хусткою, і дивиться на неї зглибока:
— Ех, Ларисочко. Ви все робите так, ніби ласку мені робите. А я ж просто жити хочу серед своїх.
У цей момент клацає замок, і до хати заходить Віктор. Він втомлений після нічної зміни, очі червоні від напруги.
— Що тут знову за суперечки? — тихо запитує він, знімаючи куртку.
— Ніяких суперечок, Вітю, — відповідає Лариса, дивлячись йому просто в очі. — Ми просто вчимося жити разом. Тільки от скажи мені одну річ: як довго ми будемо удавати, що це тимчасово?
Віктор опустив очі й мовчав, не знаходячи слів.
Чи мала право Лариса вимагати, щоб чоловік порадився з нею до переїзду матері? І як знайти межу між обов’язком перед батьками та власним сімейним спокоєм?
Що робити з матір’ю, яка ось так несподівано з’явилася у їх домі, коли її не чекали?
