— Чуєш, Зосю! — гукала того дня через паркан сусідка Мариня. — Десь мій Василь нещодавно пропав. Часом не ти його переманила до себе?
— Якби я хотіла переманити твого Василя, то молодим би його забрала ще у тебе, — віджартувалася спокійно Зося. — А старий він мені не потрібний тепер, свого такого ж маю. За матеріалами
Так сусідки перемовлялися поміж себе частенько вже не один рік. Бо замолоду Зося з Василем зустрічалися, але побралися з іншими. Василь — із Зосиною сусідкою Маринею, а Зося вийшла заміж за Василевого товариша Максима. Ось так уже більше сорока років жили їхні сім’ї межа в межу і душа в душу. Діти разом так до школи ходили. Весілля всім справили і зосталися на старості літ самі. Тепер їхні внуки разом бавляться, як приїжджають до бабусь-дідусів на канікули.
Не раз, працюючи на своєму невеличкому городі, посідають старі перепочити на межі та й згадують свою таку непросту молодість. Одного такого літнього дня Мариня раптом сказала:
— Знаєш, Зосю, жарти жартами, але як мене не стане раніше від Василя, то приглянь за ним, будь ласка. Бо як не буде кому поставити перед ним миску на столі, то він сам не візьме, захляне без їжі… Я його так навчила, на свою голову.
— Ніхто не знає, кому раніше суджено відійти за кого, — по-філософськи зазначила Зося. — Але будемо купки триматися, помагати одне одному, як би там не було, як би не склалося наше життя, хто його зна, як буде…
А восени Мариня таки злягла. Передчувала, що зима це вже остання у неї. Так і сталося. Поховав Василь свою стареньку дружину і почав рахувати дні в тижні. Жив від суботи до суботи, бо у вихідні приїжджав хтось із дітей чи внуки, тоді в хатині ставало трішки веселіше, діти сміялися, бігали по подвір’ї. Готували дідові їсти, поралися по господарству. На два дні ставала хата веселою, а відтак, коли діти поверталися додому, знову перетворювалася на пустку. Навіть не хотілося туди заходити, з кожного кутка віяло лише сумом.
Зося, як і обіцяла своїй сусідці, старанно опікувалася її Василем. А її Максим проводив довгі зимові вечори з товаришем.
— Не гнівайся, Зосю, — просив. — Ми двоє, а він сам, прикро йому. Я ще набудуся з тобою…
Але якось прийшов Максим до Василя сумний, задуманий.
— Певно, — сказав, — доведеться мені йти до твоєї Марині. Приснилася вона мені тієї ночі й каже: «Я тебе скоро заберу до себе, бо бідній Зосі тяжко з двома хлопами, нехай з одним справляється вже». А я їй: то бери до себе свого Василя. «Ні, — каже. — Він не мій, він Зосин». І я прокинувся. Видно, Василю, забере мене вона до себе вже дуже скоро…
Поговорили чоловіки між собою, думали скоро забудеться та розмова, а Зосі нічого не сказали в той раз. Та через два місяці Мариня справді забрала Максима до себе. Не стало чоловіка раптово. І Зося стала самотньою, як той палець. Тоді й розповів їй Василь Максимів сон, яктий йому в ту ніч наснився. І вона згадала, як просила колись Мариня піклуватися про Василя після того, як її не стане.
А до року Василь із Зосею справді зійшлися. Діти наполягли, бо хотіли своїм батькам лише добра. Страшно, мовляв, старшим хворим людям жити самим, а так спокій і у дітей на душі буде.
— У батька серце хворе, може стати погано вночі, й не буде кому навіть водички подати, — переконував тітку Зосю Василів син Олег. — Та й у вас тиск «стрибає», все ж спокійніше, коли хтось є поряд. Живіть разом, та й будьте щасливими.
— І що ж ми скажемо твоїй мамі й моєму старому, як зустрінемося з ними там? — звівши погляд до неба, мовила тітка Зофія. — А може, вони сидять зараз удвох на небесній межі й сміються з нас, як бачать?
— Ще до тієї зустрічі дуже багато часу пройде, щось придумаєте потім, — щиро підморгнув Олег і вдавано серйозно додав: — Але я впевнений, що то вони самі так усе й підлаштували, щоб дати і вам щастя…
Мирослав САЛКО.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
