Не розумію я свою сестру, чесне слово! Їй от на носі 60, а вона заміж зібралася.
Так, Микола чудовий чоловік, я сама бачу, що добрий, роботящий, але ж навіщо заміж виходити? Він як приходив до неї допомагати, і так і далі буде приходити.
Сестра моя в селі біля наших батьків залишилася, а я в місто поїхала, і там прижилася – заміж вийшла, дітей 2-х народила, купили ми з чоловіком квартиру, але невелику, бо житло дороге дуже.
Ярослава моя заміж так і не вийшла. Вона і красою не дуже вдалася, та й з села майже ніколи не виїжджала. Наша мама останні роки лежачою була, то сестра від неї не відходила.
За це мама переписала на неї свій будинок. Мені нічого не дісталося.
Я спочатку образилася через це дуже, а потім подумала, що в принципі, мама все дуже справедливо вчинила.
Та й, зрештою, у сестри своїх дітей немає, то ж рано чи пізно ця спадщина таки комусь з моїх дітей та й дістанеться.
Ярослава молодець, господарює дуже добре. У неї на городі росте абсолютно все, і вона завжди урожаєм зі мною ділиться.
Курей тримає, то ж яйця також мені передає, і м’ясо часто теж дає, бо має і гусей, і курей, і свинку.
Ми про сестру теж не забуваємо. На всі свята до неї приїжджаємо, щоб їй не бути на самоті.
Жили ми собі єдиною дружною родиною, а тут сестра на старості років заміж вирішила виходити.
Про Миколу я знала давно. Він вдівець, жив недалеко від Ярослави, разом з своїм дорослим сином. Але син нещодавно одружився, і невістку додому привів. Там така дівчина з характером попалася, то ж Миколі хоч з хати тікай.
Тому він і ходить до Ярослави моєї. Все їй по господарству допомагає, а вона його смачно нагодує, та й одежину яку випере, коли треба.
Могли б собі так жити! Навіщо сходитися, чи тим більше – одружуватися? Це ж на сміх людям!
Я так розізлилася, і їхала в село, щоб сестру до розуму привести.
Підходжу я до хвіртки, дивлюся, а Микола руки миє на подвір’ї, Ярослава йому з ковшика зливає, і така щаслива, аж помолоділа!
Глянула я на них, і за себе мені дуже соромно стало. Чого я хочу керувати життям двох дорослих людей? Невже я не бажаю щастя рідній людині?
Ярослава мене побачила, зраділа, стала запрошувати до хати. Питає, чого я приїхала.
– Ну як чого? – кажу. – Може, щось треба допомогти?
– Та ми з Миколою самі справляємося, – прощебетала Ярослава. – Ти заходь, сестричко, будемо чай пити, з медом.
Додому я поверталася, як завжди, з двома повними сумками продуктів. І з легкістю на серці, бо моя сестричка нарешті стала щасливою.
Я раптом зрозуміла, що не важливо, скільки тобі років, але жінка щаслива тоді, коли поряд з нею міцне чоловіче плече, коли відчуває себе потрібною комусь.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
