Як тільки ми з Сергієм побралися, то пішли на знімне житло, а його батьки саме в цей час почали будувати будинок за містом. Самі вони жили в двокімнатній квартирі, але нас до себе не кликали.
Мені було байдуже, бо жити з батьками я не хотіла. Тільки матеріально нам довелося дуже непросто, грошей після сплати оренди нам ні на що не вистачало. Я хотіла почати відкладати кошти, щоб згодом придбати своє житло, деякі накопичення у нас були і до весілля. Але свекруха мене запевнила, що як тільки вони добудують свій будинок, відразу переїдуть, а нам залишиться їхня квартира.
Мій чоловік у них єдина дитина, тому пропозиція свекрухи видалася мені слушною. Сергій тоді запропонував, щоб ми віддали всі свої накопичення його батькам, і допомагали грошима в будівництві. Тоді вони швидше переїдуть в будинок, а ми нарешті отримаємо власну квартиру.
Звичайно, були сумніви, бо ще невідомо, як складеться життя. Зараз я буду вкладатися в будинок батьків чоловіка, а потім мені дадуть поворот і вийде, що половину життя на чужих людей працювала? Всяке ж буває.
Свекруха здогадалася, що мене турбує, і сама запропонувала оформити будинок навпіл, одну половину на нас, іншу на них, у спільну власність.
Так і зробили, я віддала всі свої відкладені кошти, але заспокоюватися не довелося. Все, що йшло в будівництво – кожна копійка, кожен підробіток та премія, туди ж і декретні мої пішли, і робота на віддаленні, яку я знайшла на час декрету.
Проект будинку вибирався свекрами і на мою думку, будинок був дуже завеликий для батьків чоловіка. Але вони виправдовувалися, що стараються не для себе, а для нас – дітей і внуків, яких ми їм подаруємо.
Зрештою, можна було через 5 років у будинок переїжджати. Свекруха та свекор сказали, що недоробки є, але вони все зроблять уже живучи на місці. Я вже і з декрету вийшла, дні рахувала, коли ми зможемо зі орендованої квартири переїхати в двійку батьків чоловіка. Квартира була велика, з непоганим ремонтом, в дуже хорошому районі.
Я запитала чоловіка, коли ж ми нарешті почнемо пакувати речі, а він мені відповів, що свекри домовилися здати квартиру квартирантам, давно домовилися. І тепер нам переїжджати нема куди. Вірніше, є, але не в обіцяну квартиру, а в будинок.
– Будинок величезний, – сказала свекруха, – можемо навіть і бачитися не щодня, у вас є машина, так що замкненими ви в селі не будете, а гроші будуть цілі: і вам на оренду не витрачатися , і нам на будівництво, все за рахунок квартирантів і доробимо.
Я не можу вам передати, що я тоді пережила. Це ж треба скільки чекати, а тепер все одно жити зі свекрами. Але виходу у нас вже не було, з’ясувалося, що я чекаю дитину.
У нас реально різні половини, бачимося тільки на кухні, та й доробили все давно. Але квартирантів тепер ніхто не виселятиме і не думає.
– Ми на пенсії, – каже свекруха, – а на неї не проживеш. Тож це наш приварок до старості.
Раніше ми раз на кілька тижнів на закупівлю в супермаркет із чоловіком їздили, скидалися порівну з батьками чоловіка, а з недавніх пір Сергій грошей з батьків перестав брати, каже, що у них немає, а допомагати їм – його обов’язок.
Я цього не розумію – у свекрів і пенсії непогані, і з квартири йдуть гроші. Мало того, що з цією квартирою так негарно вийшло, то тепер і зовсім сіли на шию і ніжки звісили. І з пенсіями, і із приварком.
Знаєте, як ми зараз живемо – я дітям зайві іграшки не можу купити, сама теж не шикую, а свекри у подорожі тепер їздять. Я на морі востаннє була до заміжжя, діти зовсім його ще не бачили. А щоб свекрам не кататися: комуналку за будинок платимо ми, пенсії ціленькі, гроші від квартирантів капають.
Жити так складно. Пробувала поговорити – не розуміє: чим нам погано, питає? З онуками дідусь та бабуся спілкуються, подарунки їм дарують. І піти, начебто, причин немає, і йти нікуди. Четверта частина будинку моя, а як її виділити? Що мені робити в ситуації, яка склалася?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.