fbpx

Прийшла якось моя донька з магазину, накупила всякої всячини, витратила дві тисячі гривень, я як чек побачила, то за голову схопилася. Глянула я у пакет, що ж вона там принесла, бачу, а донька купила заморожених вареників і пельменів. Питаю Марину, чого вона сама не стане і не наліпить, а переплачує в тридорого, а вона мені відповідає, що не збирається пів дня возитися з ліпкою, їй простіше купити. І її не хвилює, що кілограм пельменів коштує 180 гривень! Стала я спостерігати далі, і зрозуміла, що донька моя взагалі не вміє економити, вона розкидається грошима наліво і направо, і це при тому, що сама вона ніде не працює

– Мамо, ображатися через пельмені – не серйозно, – заявила мені донька. Та вона так і не зрозуміла, що справа не в пельменях, а в її ставленні до мене і до моєї праці.

Я приїхала додому і побачила кілька речей, які мені не дуже сподобалися. В Італії я вже 5 років, і це перший раз, коли я повернулася на свята. Мене вразив прийом, таке враження, що мене не чекали.

5 років тому я втратила роботу, на той час мені було 52 роки, і щось нове знайти було непросто. А тут ще й донька оголосила, що заміж виходить. А у мене навіть грошей не було, щоб весілля зробити. Маринка моя наполягала на тому, щоб весілля у неї було. Тоді я позичила гроші, і влаштувала свято – таке, як хотіла донька.

Тоді у мене і з’явилася думка, що треба їхати за кордон, щоб насамперед борги віддати, а потім ще й щось заробити, аби доньці допомогти. Так зробило багато жінок з нашого села, і я теж вирішила спробувати.

Спочатку було важко, але потім я звикла, до того ж, приємним бонусом була зарплата в тисячу євро, я таких великих грошей зроду не бачила. Але все зароблене я відразу додому відправляла, а донька з зятем вже розпоряджалися грошима на свій розсуд. У нас була спільна мета – збудувати будинок, і ми старалися: я гроші давала, а діти будували.

Оскільки я додому не приїжджала, то бачила процес лише по відеозв’язку. У деталі я не втручалася, довіряла доньці. Але тепер, коли я вдома, зрозуміла, що даремно. Бо мені виділили невеличку кімнату на другому поверсі. Я питаю – чому не на першому, щоб я в туалет і на кухню сходами туди-сюди не бігала, а донька лише плечами знизала, і сказала, що на першому поверсі вони зробили гардеробну.

То виходить, що гардеробна важливіша за рідну маму. Але і це ще не все. Прийшла якось моя донька з магазину, накупила всякої всячини, витратила дві тисячі гривень, я як чек побачила, то за голову схопилася. Глянула я у пакет, що ж вона там принесла, бачу, а донька купила заморожених вареників і пельменів.

Питаю Марину, чого вона сама не стане і не наліпить, а переплачує в тридорого, а вона мені відповідає, що не збирається пів дня возитися з ліпкою, їй простіше купити. І її не хвилює, що кілограм пельменів коштує 180 гривень!

Стала я спостерігати далі, і зрозуміла, що донька моя взагалі не вміє економити, вона розкидається грошима наліво і направо, і це при тому, що сама вона ніде не працює. Переконати її, що треба жити скромніше, і економити по можливості, мені не вдалося. Марина мені заявила, що у мене старомодні погляди на життя, і що тепер так молодь жити не хоче.

Сказати, що я засмутилася, це нічого не сказати. Думаю, що більше грошей додому я висилати не буду. Треба збирати гроші собі хоча б на однокімнатну квартиру, бо в старості бігати з другого поверху на низ щось мені не дуже хочеться. І якщо грошей не буде, то може моя донька, нарешті, навчиться ліпити пельмені.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page