fbpx
Життєві історії
З поставленим завданням Анна справилася – дітей вивчила, хату побудувала, з чоловіком розлучилася. Він таки через рік, як Анна його покинула і поїхала на заробітки, зійшовся з вдовою. Анна загорілася думкою про заробітки, в них вона вбачала вихід з ситуації, що склалася в її житті. І чоловіка, який їй зраджує, бачити не буде, і дітям допоможе. То ж, виробивши необхідні документи, виїхала в Італію

Анна в Італії на заробітках вже довгих шістнадцять років. За цей час багато чого в житті змінилося – діти виросли, і хата в селі виросла, все добре, правда, чоловіка вже немає. Анна не скриває – подобається їй тут, в Італії, хоч і тяжко працює. Тут вона хоч трохи життя побачила. А вдома що – жодного разу за межі своєї області не виїжджала. Як то кажуть, бачила лише той світ, що в вікні.

Анна рано вийшла заміж, відразу після школи. Довго не думала, коли сусідський парубок, Михайло, зробив їй пропозицію, відразу погодилася. Тоді ще на неї сильно образилася її найкраща подруга Віра, вони ж мріяли з нею разом їхати до Львова, в інститут поступати. Після заміжжя, зрозуміло, що і мови про навчання бути не могло. Потрібно залишатися в селі. Віра вважала це зрадою, навіть на весілля до подруги не прийшла.

Так після школи дороги подруг і назавжди розійшлися. Віра в село приїжджала не часто, а з часом – взагалі перестала. Люди казали, що вона вдало вийшла заміж за якогось вченого львівського пана, працює в інституті, і сама перетворилася на справжню львівську панянку.

Та за домашніми клопотами в селі, Анні було ніколи слідкувати за досягненнями подруги, раділа за неї, що у неї все добре. Інколи, десь в глибині душі у неї і проскакувала думка, що якби вона не вийшла заміж, а поїхала з подругою вчитися, може б і у неї життя склалося зовсім по-іншому. Та ж що ж тепер вдієш.

Сімейне життя у Анни відразу було не легким – відразу пішли діти. Старшого сина Андрієм назвала, а молодшу донечку – Оксанкою. Чоловік пропадав на роботі, працював в селі трактористом, то ж роботу мав постійно. А Анна працювала в сільській раді прибиральницею, робота не складна, але платили мало.

Було Анні тридцять п’ять, коли в селі поповзли чутки, що її Михайло до молодої вдови частенько заходить. Та й грошей чоловік додому став приносити менше. А старший син, Андрій якраз школу закінчував, добре вчився, мріяв, як і колись мама, про університет. Анна твердо вирішила, що син буде вчитися у Львові, чого б це їй не коштувало.

Та чоловік не підтримав дружину, сказав, що вони без освіти прожили, і діти якось теж проживуть.

– Та хіба ж це життя? – запитала Анна . – Ти тракторист, а я прибиральниця. Не хочу я такого життя своїм дітям.

Анна і сама вже переконалася, що чутки про зв’язок чоловіка з молодою вдовою, що жила на краю села, не безпідставні. А тут якраз кума з Італії приїхала, вона перша з села вирішила спробувати долю і податися на чужину. Розповідала, що складно, але якщо працювати, то можна і до чогось доробитися.

Анна загорілася думкою про заробітки, в них вона вбачала вихід з ситуації, що склалася в її житті. І чоловіка, який їй зраджує, бачити не буде, і дітям допоможе. То ж, виробивши необхідні документи, нелегально, на той час, виїхала в Італію.

Шістнадцять років пролетіли, як одна мить. З завданням Анна справилася – дітей вивчила, хату побудувала, з чоловіком розлучилася. Він таки через рік, як Анна його покинула, зійшовся з вдовою. Та через три роки захворів і неочікувано для всіх відійшов у засвіти.

Діти після навчання залишилися жити у Львові, тому хата в селі стоїть пусткою, хоч і відбудувала Анна її на славу. Оксана п’ять років тому вийшла заміж, вже й двох внучок встигла подарувати Анні. А от Андрію чомусь не щастило. Хлопцеві вже за тридцять, а особистого щастя він досі так і не знайшов. Анна часто, в перервах між роботою, молилася за добру долю своїх дітей.

***

Одного разу, в неділю, а це вихідний день для багатьох українських заробітчанок, Анна пішла в парк на Ребібії. Тут, в Римі, це улюблене місце для зустрічей українців. Раптом в натовпі людей, які жваво щось обговорювали, Анна побачила незнайому жінку з дуже знайомим поглядом. Це була Віра, та сама подруга, яка багато років назад поїхала до Львова. Скільки ж вони не бачилися – важко й порахувати. Обом жінкам минулого року виповнилося по п’ятдесят.

Обійнявшись на чужині, спочатку подруги плакали, а потім, трохи заспокоївшись, розповіли одна одній свою історію. У Віри і справді життя складалося чудово. У неї є прекрасна донечка, Іванка, а от чоловіка в минулому році не стало.

То ж вирішила жінка теж поїхати в Італію, трохи підзаробити, щоб доньці допомогти. Бо що за зарплата у неї в інституті. Приїхала, ще нікого не знає, шукає роботу. Анна пообіцяла, що допоможе подрузі в пошуку місця праці, навіть уже мала на приміті кілька підходящих вакансій.

А потім, Віра показала подрузі кілька фото своєї доньки-красуні. Переглядаючи їх, Анна оторопіла, на одному з фото Іванка була з її сином Андрієм. Віра, не розуміючи, чому така реакція, пояснила, що це – хлопець Іванки, і вона дуже б хотіла, щоб цей юнак став її зятем.

Було видно, що Віра не чулася від радості: – І я б дуже хотіла, щоб наші діти побралися. Вони обов’язково стануть щасливими! І хто б міг подумати, що все так складеться, що доля знову їх зведе…

Спеціально для ukrainians.today. Передрук без гіперпосилання на ukrainians.today заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook