До коханого Сергія Марина їхала поїздом. Була впевнена, що чоловік її теж з нетерпінням чекає. Хто ж міг подумати, що саме ця подорож змінить життя жінки.
Вони зустрілися три роки тому у спільних знайомих. Того вечора Сергій визвався проводжати її додому. Чоловік дуже сподобався Марині, але виявився одруженим. І от уже три роки вони кохають один одного. Три роки він переконує її, що це вона, Марина, жінка його мрії. Треба ще трішки зачекати, поки підросте його син. Йому зараз 13, от переживуть важкий підлітковий вік – і він залишить нелюбу дружину й буде завжди поруч з нею, єдиною коханою. За матеріалами
Бабуся не раз казала Марині: «Не бери чужого, будуй своє. Навіть коли він піде із сім’ї, ніколи твоїм не буде: сина з голови просто так не викинеш. Ти молода, тобі твоє життя і щастя будувати треба. На чужому горі його не збудуєш». Марина враз згадала, як домовлялася з Сергієм зустрічати разом останній Новий рік. Сина мав відправити до тещі, дружині скаже, що терміново на роботу викликали. Вона ще з обіду відпросилась у начальства, навіть на бокал шампанського не залишилася. Готуючи вишукані страви, весело поглядала на пухнасту зелену красуню, яку Сергій приніс напередодні: «От він зараз прийде – і ми почнемо її наряджати. Вперше разом, по-сімейному». Годинник пробив дев’яту, десяту, одинадцяту… Сергія не було. Марина сиділа вся така нарядна, у новому платті, із зачіскою, макіяжем і ще сподівалася, що от-от у двері подзвонять.
Подзвонили. Тільки не у двері. Підняла слухавку мобільного і почула шепіт Сергія: «Теща захворіла, малий залишився вдома. Прийду як завжди». Вона безсило опустила руки: як же їй набридло проводжати старий рік самій.
Двері купе роз’їхалися. «Провідниця», – промелькнуло у Марининій голові. Натомість перед нею стояв симпатичний молодий чоловік у камуфляжі.
– Гарний сьогодні день, – замість привітання з посмішкою промовив.
– Можливо, – трішки розгублено відповіла Марина.
– Раз нам уже їхати декілька годин, давайте знайомитися. Мене звати Олег, – не знімаючи посмішки з обличчя, військовий сів напроти.
Він говорив спокійно, усміхаючись, їй практично нічого й не треба було відповідати. Олег виявився дуже цікавою людиною. Захоплювався туризмом, де тільки не був! У горах Кавказу і Тянь-Шаню, на Памірі, Камчатці… І так захопливо розповідав! А як умів слухати! Вони пробалакали цілу ніч. Марина забула геть усі свої проблеми і не помітила, як сплинув час. І тільки коли потяг наближався до станції, вона згадала, що на пероні її мав чекати Сергій. Умить стала серйозною. Олег помітив зміну у настрої супутниці.
– Марин, я приїхав по службі, я тут нічого не знаю. Може, проведеш екскурсію?
Вони обмінялися телефонами. Перед виходом з вагона Марина забарилася – чомусь не захотіла, щоб Олег бачив її із Сергієм. А він не став наполягати на проводжанні, тільки сказав, що обов’язково передзвонить. Сергія на пероні не було, і телефонувати йому вперше за три роки Марині не схотілось.
З Олегом, як і домовилися, побачилися через день. Він її зустрів з великим букетом ромашок. Вона показала йому центральну вулицю, обійшли парк, їли морозиво у літньому ресторанчику, навіть на атракціонах каталися. До кінця дня у Марини все міцнішала думка, що вона не хоче розлучатися із цим чоловіком. І раптом Олег випалив зненацька:
– Давай зайдемо в гості до моїх знайомих!
Марина обімліла, коли двері квартири відчинив… Сергій. Чоловік оторопілими очима дивився на неї і, схоже, не розумів, що вона тут робить.
– Олежику, а що це за красуня з тобою? – постала за спиною чоловіка Алла.
– Моя дружина, Марина, – просто відрекомендував Олег. Сергій тільки очі вирячив…
У кімнаті було гамірно, всі запрошували прибулих за стіл.
– Не пояснювати ж, що ми тільки вчора у потязі познайомилися, – прошепотів Олег на вушко Марині. – А так зразу все всім зрозуміло, – він пильним довгим поглядом подивився на жінку. – А розписатися ми хоч завтра можемо, я ж військовий, мені місяць для роздумів не треба.
Сергій після того вечора декілька разів намагався з нею зустрітись і поговорити. Але Марина уже все вирішила – вона хоче будувати своє життя. Хоче бути законною дружиною перед Богом і людьми.
Марта ДИМИДІВСЬКА
Фото ілюстративне – Freepik.
