Знайшла дочку.
Коли нарoдився мій другий синок, ми купили трикімнатну квартиру в новому будинку, вчотирьох було вже нестерпно тулитися в однокімнатній, ось і вирішили розширюватися. Яким же було моє здивування, коли сусідами нашими виявилися мої колишні однокурсники Анжеліка і Григорій. У них підростала донька Надійка. За матеріалами
Так ми і почали дружити сім’ями, ходити один до одного на свята і дні народження. Все закінчилося відразу, коли заxворів Гриша. Ми з чоловіком спочатку не вірили, але потім кілька лiкарів підтвердили страшний діaгноз.
– Рита, що ж з нами буде, я не зможу без нього, – ридала Анжеліка, коли чоловіка поклали в лiкарню і налаштували її зовсім на короткий відрізок часу.
Що й казати, ми з чоловіком підтримували як могли, залізли в борги, щоб допомогти фінансово, але на жаль, через кілька місяців Григорія не стaло …
Наступні кілька тижнів я провела у ліжку подруги, потім вона начебто потихеньку оговталася, вийшла на роботу, більше щоб забутися. Якийсь час я її не бачила, тільки Надя незмінно забігала після школи на годину інший, а потім йшла додому готуватися до приходу матері.
Якось Надійка прибігла зовсім рано, був сонячний недільний ранок, я пекла млинці на сніданок своїм хлопцям.
– Тьоть Ріта, позичте хліба, їсти хочеться, а вдома нічого немає …
– Ти проходь Надя, я млинці напекла, суп зварила, співаєш …
Наклала дитині їжі, а сама забігла до сусідки – мої побоювання підтвердилися, Ліка була напiдпитку. У холодильнику було порожньо, лише кілька сухариків лежало в хлібниці …
– Юра, будеш додому їхати купи продуктів сусідці ласка, найосновніших, – сказала я чоловікові, тут же набравши його.
Як би я не розмовляла з Анжелою, вона продовжувала вживати aлкоголь. Дійшло до того, що Надя після школи йшла не додому, а відразу до нас, боялася п’янoї матері.
– Люба ти наша, – ніжно гладила я її по голові – нічого не бійся, в образу я тебе не дам.
Ми з чоловіком колись мріяли про дочку, але після другого сина, нарoдити я більше не змогла, тому поява Наді в нашій родині стала справжнім святом. Ми з нею разом куховарили на кухні, вигулювали кота Тішку, ділилися секретами …
***
Якось рано-вранці я почула дивну розмову на сходовому майданчику.
– Ну збирайся швидше …, – голос явно належав Анжеліці.
– Мамо, я не піду нікуди, пусти мене до тітки Рити!
– Не пущу, прилаштувалася, там і без тебе ротів вистачає, незручно їй в очі вже дивитися.
– Куди ми їдемо? – мало не плакала дівчинка.
– Туди, де тобі саме місце.
Сеpце закалатало, накинувши куртку я кинулася за сусідкою, взяла дівчинку за руку.
– Ліка, нікуди з тобою дитина не піде!
– Рито, ти помиляєшся, це моя дитина – куди хочу туди і веду. Повір, там їй буде краще, ніж удома.
– В такому разі я викличу пoліцію, тобі потрібні зайві проблеми?
З хвилину ми дивилися один на одного, у мене перед очима пропливли щасливі дні, того колишнього життя, де Надя жила в повній дружній і люблячій сім’ї, які схоже вже ніколи не повернуться …. Принаймні не з Лікою.
– Так робіть, що хочете, – кинула вона мені, відпустила дочку і забігла в квартиру голосно грюкнувши дверима.
Ми з Надійкою залишилися на майданчику одні, по її щоках котилися сльози, я обняла дівчинку.
– Ну досить плакати, у тебе є ми, все буде добре …
***
Відтоді Надя жила у нас, Анжеліку незабаром позбавили батьківських прав, а ми з Юрою оформили над дівчинкою опікунство. З тієї квартири ми з’їхали в свій будинок, тут дітки і виросли, хлопчаки мої одружилися і розлетілися по містах, Надюша поїхала в інститут поступати, там і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Миколою.
Як же я засмутилася, коли і вона зателефонувала повідомити, що їде з ним на його батьківщину на південь. Залишилися ми з Юрою одні, потихеньку саджали город, восени робили заготовки, раділи кожному дзвіночку від дітей, кожній вісточці. А тут і чоловік здавати почав, довго xворів … залишилася я одна.
Діти приїхали провести батька, кілька днів погостювали і поїхали. А мені хоч вовком вий …
– Мамочко …, – якось спросоння я почула до бoлю рідний голос – мамо, ми приїхали!
Спускаюся в вітальню – Надя стоїть зі своїм чоловіком.
– Любі мої! Я так рада вам, ви сідаєте з дороги відпочиньте, я зараз млинчиків насмажу, чай заварю.
– Мамо, не клопочиcm так, посидь з нами, ми ситі.
Я взяла Надійчині руки в свої і мимоволі заплакала.
– Ви надовго чи на кілька днів?
– Ми назовсім. Ось вирішили будинок побудувати десь по сусідству, не можу я на чужині, тягне додому сильно. Тим більше ти у нас зовсім одна залишилася.
– Ну який будинок, живіть у мене місця всім вистачить!
Тут я помітила, що Надя якось мимоволі погладжує живіт, а вона побачивши мій погляд посміхнулася:
– Так, мамо, скоро ти станеш бабусею, нам вже чотири місяці …
На початку зими нарoдився Артемко, і життя заграло новими фарбами, з часом і хлопці почали частіше бувати, будинок наповнився дзвінкими дитячими голосами і тупотом моїх онуків.
Я жодного разу не пошкодувала про те, що взяла в сім’ю чужу дитину. Зараз вони – моє щастя і моя радість.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
