Дуже важко зрозуміти жінку, яка виховує дитину одна. Вона постійно економить на всьому, дитині віддає все краще. Її може зрозуміти краще лише жінка, яка була на її місці.
– Моя донька Наталя на мене зараз чомусь дуже ображається! Виявляється, я – недобра мати, ростила її не так, бачте. Все робила неправильно: і годувала її погано, гірше ніж усіх дітей, і одягала лише в один мотлох, і по паркам-театрам не водила, і до моря не возила я свою доньку ніколи. І навіть велосипеда у неї, бідолахи, в дитинстві не було, як у інших дітей. Ну, може і не було, так – жили ми скромно на той час. Але я ростила її зовсім одна. Мені ніхто не допомагав – чоловік залишив, аліменти платив нерегулярно, батьків у мене рано не стало. Крутилася сама, як могла, допомоги не було не від кого, – поскаржилася мені подруга Ганна, якій вже за 60.
Ганна і зараз живе скромно і замкнуто в своїй двокімнатній квартирі, яка давним-давно дісталася їй у спадок від батьків. Дивиться серіали і популярні ток-шоу по телевізору, в’яже гачком ажурні скатертини, які потім стопками складає в шафу, шукає скрізь знижки і акції в найближчих продуктових супермаркетах: за молоком і цукром йде в один магазин, а за капустою і буряками – в інший, і все для того, щоб зекономити хоч декілька гривень. Купує все, що дешевше.
Втім, за дешевими продуктами Ганна слідкує швидше зі спортивного інтересу, а не з великої фінансової необхідності. На відміну від багатьох, вона не бідує: за хороші гроші здає в оренду квартиру, яку купила на спеціально “собі на старість”.
– Того часу ціни на столичне житло були такі високі, як зараз, – розповідає Ганна. – Був якийсь період, коли реально було купити непогану квартиру, і я встигла якимось чудом придбати непогану квартиру у власність. Це щастя, що я змогла забезпечити свою старість і ні від кого не залежати тепер. На одну пенсію не проживеш зараз у наш час, працювати вже сил немає, і на дочку сподіватися не доводиться! У неї геть тільки одні претензії та образи, спілкуватися зі мною не хоче вона зараз зовсім.
Дочка Ганни Наталя з дев’ятнадцяти років живе одна, з’їхала від матері ще на другому курсі університету. Зараз Наталі вже за 30, у неї сім’я, чоловік і шестирічний син. Донька з чоловіком працюють і платять чималий кредит за квартиру в столиці, яку взяли вже давно, дитина ходить в садок. На випадки, коли подружжя зайняте, з дитиною їх за невеликі гроші виручає непрацююча сусідка.
Бабусь син Наталі майже не знає: свекруха живе далеко від них, а підтримувати відносини з Ганною дочка не вважає за потрібне.
– Ось я вже й доросла давно, сама мати, а до сих пір прикро за свою власну матір! – пояснює Наталя близькій подрузі. – Не можу пробачити матері жебракого свого дитинства. Старого одягу з чужого плеча, стоптаного ностійно чужими дітьми взуття, дивних посмішок в класі! Я тоді мала хоч була, але все добре розуміла, вже в старших класах однокласники зізналися мені, що зі мною ніхто не хотів дружити, бо я бідно одягалася.
– Слухай, але так теж не можна! – пояснює Наталі її подруга. – Твоя мама ростила тебе одна. Хіба можна ображатися на батьків за їх бідність? Мамі напевно було непросто тебе і виховувати, і годувати, не думаю, що вона не старалася для тебе.
– Ой, не варто так говорити, чого там непросто! – впевнено відповідає Наталя. – У неї була нормальна робота на держпідприємстві, своє житло. Зарплату матері не затримували ніколи, навіть в дев’яності платили завжди гроші вчасно, і непогано платили, як на той час. Її приятельки з роботи не скаржилися, а ми жили, економивши на всьому. Особливо я. Себе мати не ображала, одяг собі купувала регулярно, взуття нове постійно.
– А тобі не купувала, чи що?
– У тому-то й справа, що ні. Я ходила в тому, що добрі люди віддавали “нещасливій матері-одиначці, яка героїчно одна виховує дитину”. У сусідки були два хлопчика, вони були старшими за мене, вона часто приносила нам речі – після двох синів. Ці речі на смітник треба було викинути, а вона – нам постійно їх приносила чомусь. Та до того ж ще й хлопчачі. А мати спокійно завжди їх брала, і відправляла мене в них в школу. Я була посміховищем усього району, але мати не звертала на це ніякої уваги.
Наталя важко зітхає.
– І справа не тільки в одязі. Ця її економія і зараз мені виходить боком. Шлунок досі турбує, наприклад. Сутула, з проблемною шкірою, ці проблеми я й досі не позбулася, та й не позбавлюся вже ніколи. Мати ні зуби мені навіть не спробувала виправити. Фахівець рекомендував басейн, але на це у нас не було грошей. На екскурсію мене з класом рідко пускала, у нас всі їхали, абсолютно всі мої однокласники збиралися, навіть діти, які бідніше тоді за нас жили, весь клас, крім мене. Навіть на випускний я не пішла – мені банально не було чого вдягнути, крім єдиної шкільної сукні!
– Але якщо у матері реально не було грошей, за що вона тобі це все купувала б? – зітхає подруга.
– Марино, все у неї було. Варто було мені тільки з’їхати від неї в гуртожиток до дівчат на другому курсі – вона тут же квартиру собі купила. Природно, не мені – таке питання у нас ніколи навіть не стояло, вона мені і чобіт зимових не купила жодного разу за все дитинство, я все носила після інших. Тепер у неї дві квартири, а ми з чоловіком, бачиш, кредит за свою квартиру платимо самі, мама і зараз нам жодною гривнею ніколи не допоможе.
– Наталю, але вона на свої гроші купила собі квартиру.
– На свої? А я вважаю, що на мої! Заощадила на мені. На фруктах для дитини, овочах, новому одязі, екскурсіях, зубах, велосипеді, ковзанах і гітарі. На моєму здоров’я, освіті, поїздках і відпочинку. Нічого цього у мене не було в дитинстві. Зате у матері є квартира, ось так. Я навіть бачитися з нею не хочу, таке гірке життя у мене було, коли жила з нею.
Я навіть не знаю, чи має право Наталя ображатися на матір у своїй ситуації?
Адже це нерозумно на четвертому десятку згадувати стоптані черевики, які вже сто років тому зотліли на звалищі, і не куплений в дитинстві велосипед. Але як не згадувати, коли десятиліттями гризе образа?
Мені сумно за подругу, але не знаю, чи варто засуджувати її маму за це, коли вона сама ростила дитину. Наталя з мамою спілкуватися зараз не хоче. Але йде старість, скоро мамі її догляд буде потрібен. Невже вона відмовиться від неї? Чи правильно це?
Фото ілюстративне.
