fbpx
Життєві історії
Як тільки Наталя пішла жити в гуртожиток, її мама купила собі ще одну квартиру в столиці. Всі родичі були дуже здивовані, адже вона доньку свою виховувала сама. Наталя все дитинство носила одяг, який їй приносили сусіди, мама купувала лише собі обновки. Всі думали, що Ганна живе бідно, а тепер вона другу квартиру в оренду здає

Дуже важко зрозуміти жінку, яка виховує дитину одна. Вона постійно економить на всьому, дитині віддає все краще. Її може зрозуміти краще лише жінка, яка була на її місці.

– Моя донька Наталя на мене зараз чомусь дуже ображається! Виявляється, я – недобра мати, ростила її не так, бачте. Все робила неправильно: і годувала її погано, гірше ніж усіх дітей, і одягала лише в один мотлох, і по паркам-театрам не водила, і до моря не возила я свою доньку ніколи. І навіть велосипеда у неї, бідолахи, в дитинстві не було, як у інших дітей. Ну, може і не було, так – жили ми скромно на той час. Але я ростила її зовсім одна. Мені ніхто не допомагав – чоловік залишив, аліменти платив нерегулярно, батьків у мене рано не стало. Крутилася сама, як могла, допомоги не було не від кого, – поскаржилася мені подруга Ганна, якій вже за 60.

Ганна і зараз живе скромно і замкнуто в своїй двокімнатній квартирі, яка давним-давно дісталася їй у спадок від батьків. Дивиться серіали і популярні ток-шоу по телевізору, в’яже гачком ажурні скатертини, які потім стопками складає в шафу, шукає скрізь знижки і акції в найближчих продуктових супермаркетах: за молоком і цукром йде в один магазин, а за капустою і буряками – в інший, і все для того, щоб зекономити хоч декілька гривень. Купує все, що дешевше.

Втім, за дешевими продуктами Ганна слідкує швидше зі спортивного інтересу, а не з великої фінансової необхідності. На відміну від багатьох, вона не бідує: за хороші гроші здає в оренду квартиру, яку купила на спеціально “собі на старість”.

– Того часу ціни на столичне житло були такі високі, як зараз, – розповідає Ганна. – Був якийсь період, коли реально було купити непогану квартиру, і я встигла якимось чудом придбати непогану квартиру у власність. Це щастя, що я змогла забезпечити свою старість і ні від кого не залежати тепер. На одну пенсію не проживеш зараз у наш час, працювати вже сил немає, і на дочку сподіватися не доводиться! У неї геть тільки одні претензії та образи, спілкуватися зі мною не хоче вона зараз зовсім.

Дочка Ганни Наталя з дев’ятнадцяти років живе одна, з’їхала від матері ще на другому курсі університету. Зараз Наталі вже за 30, у неї сім’я, чоловік і шестирічний син. Донька з чоловіком працюють і платять чималий кредит за квартиру в столиці, яку взяли вже давно, дитина ходить в садок. На випадки, коли подружжя зайняте, з дитиною їх за невеликі гроші виручає непрацююча сусідка.

Бабусь син Наталі майже не знає: свекруха живе далеко від них, а підтримувати відносини з Ганною дочка не вважає за потрібне.

– Ось я вже й доросла давно, сама мати, а до сих пір прикро за свою власну матір! – пояснює Наталя близькій подрузі. – Не можу пробачити матері жебракого свого дитинства. Старого одягу з чужого плеча, стоптаного ностійно чужими дітьми взуття, дивних посмішок в класі! Я тоді мала хоч була, але все добре розуміла, вже в старших класах однокласники зізналися мені, що зі мною ніхто не хотів дружити, бо я бідно одягалася.

– Слухай, але так теж не можна! – пояснює Наталі її подруга. – Твоя мама ростила тебе одна. Хіба можна ображатися на батьків за їх бідність? Мамі напевно було непросто тебе і виховувати, і годувати, не думаю, що вона не старалася для тебе.

– Ой, не варто так говорити, чого там непросто! – впевнено відповідає Наталя. – У неї була нормальна робота на держпідприємстві, своє житло. Зарплату матері не затримували ніколи, навіть в дев’яності платили завжди гроші вчасно, і непогано платили, як на той час. Її приятельки з роботи не скаржилися, а ми жили, економивши на всьому. Особливо я. Себе мати не ображала, одяг собі купувала регулярно, взуття нове постійно.

– А тобі не купувала, чи що?

– У тому-то й справа, що ні. Я ходила в тому, що добрі люди віддавали “нещасливій матері-одиначці, яка героїчно одна виховує дитину”. У сусідки були два хлопчика, вони були старшими за мене, вона часто приносила нам речі – після двох синів. Ці речі на смітник треба було викинути, а вона – нам постійно їх приносила чомусь. Та до того ж ще й хлопчачі. А мати спокійно завжди їх брала, і відправляла мене в них в школу. Я була посміховищем усього району, але мати не звертала на це ніякої уваги.

Наталя важко зітхає.

– І справа не тільки в одязі. Ця її економія і зараз мені виходить боком. Шлунок досі турбує, наприклад. Сутула, з проблемною шкірою, ці проблеми я й досі не позбулася, та й не позбавлюся вже ніколи. Мати ні зуби мені навіть не спробувала виправити. Фахівець рекомендував басейн, але на це у нас не було грошей. На екскурсію мене з класом рідко пускала, у нас всі їхали, абсолютно всі мої однокласники збиралися, навіть діти, які бідніше тоді за нас жили, весь клас, крім мене. Навіть на випускний я не пішла – мені банально не було чого вдягнути, крім єдиної шкільної сукні!

– Але якщо у матері реально не було грошей, за що вона тобі це все купувала б? – зітхає подруга.

– Марино, все у неї було. Варто було мені тільки з’їхати від неї в гуртожиток до дівчат на другому курсі – вона тут же квартиру собі купила. Природно, не мені – таке питання у нас ніколи навіть не стояло, вона мені і чобіт зимових не купила жодного разу за все дитинство, я все носила після інших. Тепер у неї дві квартири, а ми з чоловіком, бачиш, кредит за свою квартиру платимо самі, мама і зараз нам жодною гривнею ніколи не допоможе.

– Наталю, але вона на свої гроші купила собі квартиру.

– На свої? А я вважаю, що на мої! Заощадила на мені. На фруктах для дитини, овочах, новому одязі, екскурсіях, зубах, велосипеді, ковзанах і гітарі. На моєму здоров’я, освіті, поїздках і відпочинку. Нічого цього у мене не було в дитинстві. Зате у матері є квартира, ось так. Я навіть бачитися з нею не хочу, таке гірке життя у мене було, коли жила з нею.

Я навіть не знаю, чи має право Наталя ображатися на матір у своїй ситуації?

Адже це нерозумно на четвертому десятку згадувати стоптані черевики, які вже сто років тому зотліли на звалищі, і не куплений в дитинстві велосипед. Але як не згадувати, коли десятиліттями гризе образа?

Мені сумно за подругу, але не знаю, чи варто засуджувати її маму за це, коли вона сама ростила дитину. Наталя з мамою спілкуватися зараз не хоче. Але йде старість, скоро мамі її догляд буде потрібен. Невже вона відмовиться від неї? Чи правильно це?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page