Мені 55 років. Живу з чоловіком вже майже 30 років. Виховую двох онуків (7 і 13 років). Це діти мого єдиного сина, який три роки тому разом з невісткою поїхали в Англію на заробітки. Виїхати їм не вдавалося кілька років, а коли трапилася така нагода, вони вирішили скористатися цим шансом.
Мене попросили залишитися з дітьми, обіцяли, що це найбільше на рік, а потім вони заберуть дітей. Але минуло вже три роки, а вони ні повертатися не збираються, ні дітей забирати. Добре, що хоч гроші щомісяця справно висилають, щоб я могла дітей і прогодувати, і одягнути.
Внуків я дуже люблю, заради них я навіть розрахувалася з роботи, але діти є діти, і з ними завжди дуже багато клопотів. Я старалася, як могла, щоб і чисто було, і наварено, і діти щоб в порядку були: старшого онука до школи відправити, уроки перевірити, молодший цього року піде в перший клас, теж треба з ним до школи готуватися.
Згодом я перетворилася для них в домробітницю. Хоча я і не працюю, але вільного часу у мене практично не залишається, хіба що в неділю можу собі трохи дозволити на дивані посидіти біля телевізора, коли чоловік йде з ними на морозиво. Чоловік мені допомагає дуже мало. Це ще одна «дитина» з постійними докорами і вимогами. Причому вечорами любить прийти додому напідпитку. Іноді на нього щось знаходить, і він може сказати, як мені важко, шкодує мене. А в основному – тільки претензії і критика в мою сторону.
Хоча за великим рахунком причепитися то ні до чого. Готую, перу, прибираю, роблю уроки, граюся з молодшим онуком. Старший внук – підліток, з ним завжди треба обережно спілкуватися, бо якщо що, він починає говорити, що він нікому не потрібний, що батьки їх кинули, проміняли дітей на гроші.
І чоловіка вислуховую кожен день про його «проблеми» на роботі. Спати я лягаю не раніше 12 ночі. Вранці підйом о шостій. Готую сніданок і знову понеслося. Мені дуже важко. Не раз я телефонувала синові, просила щось вирішувати, а він то гарну роботу знайшов, і не може кинути її, то втратив роботу, і не має куди забрати дітей.
А у мене вже просто закінчуються сили, і здоров’я вже дає збій. Діти дивляться на це, іноді прокидається і у них до мене щось схоже на турботу. Хоча вони мене слухаються, зроблять якщо попросиш. Але вони діти із своїми потребами. Я втомилася, я не відчуваю щастя і не бачу нічого доброго і позитивного. Що робити? Коли я погоджувалася сидіти з онуками, то не знала, що буде так важко.
Фото ілюстративне – teamo.