— Дружино, я все вирішив! Твої тут тільки капці біля порога, тому бери торбу й звільняй спальню, поки мама сходами піднімається!

Святослав навіть голови не повернув, вигрібаючи з туалетного столика скляні баночки й тюбики Любомири. Він скидав усе без розбору в стару картонну коробку, яку щойно витягнув з балкона.

Любомира стояла в дверях кухні, тримаючи гарячу миску з тертими яблуками та корицею. Вона якраз збиралася замісити тісто на улюблені пухкі пиріжки. Але після цих слів руки самі опустилися на стіл.

— Славку, ти при своєму розумі? — спокійно, але твердо спитала вона. — Яке «звільняй спальню»? Твоя мама хіба не на звичайний недільний обід їде?

— Який ще обід? — чоловік роздратовано смикнув плечем, натягуючи на свій округлий живіт старий домашній светр. — Мама сюди назовсім перебирається. У неї суглоби крутить, тиск стрибає. Людині спокій потрібен і зручне ліжко, а не самотність.

— Назовсім? — Любомира повільно зайшла до спальні. — А порадитися зі мною ти випадково не планував? Ми взагалі-то тут четвертий рік як подружжя живемо.

— А про що радитися? — Святослав окинув поглядом кімнату, наче оцінював володіння. — Квартира чия? Мені дідусь її за заповітом залишив ще до нашого розпису. Мій дах — мої правила. Кого хочу, того й селю.

Любомира подивилася на нього і раптом дуже виразно згадала, яким цей дах був чотири роки тому.

Стара оселя у звичайній панельці бачила кращі часи ще за часів молодості дідуся. Стіни в коридорі зустрічали облізлою зеленою фарбою, на кухні чорніла іржава газова плита, в якої ледь горіла лише одна далека конфорка, а від підлоги тягнуло вогкістю та старими килимами.

Святослав тоді бив себе кулаком у груди й обіцяв гори звернути. Мовляв, сам усе зробить, власними руками полагодить, плитку покладе, стіни вирівняє.

Але всі ті обіцянки так і лишилися словами. За чотири роки він навіть відірваний клапоть шпалер біля плінтуса в передпокої не підклеїв — той шматок так і висів рудим вухом, припадаючи пилом.

Любомира ж після весілля продала невеличку батьківську дачну ділянку із занедбаним будиночком, яка дісталася їй у спадок. Гроші не пустила на вітер, а поклала на окремий рахунок.

Саме з цих заощаджень вона крок за кроком і перетворила темну, занедбану кухню на сучасний затишний куточок,де пахло свіжою випічкою та кавою.

Вона сама замовляла місткий холодильник, вбудовану електричну шафу для випікання, варильну поверхню,посудомийну та пральну машини. Купила навіть гарну кавоварку, бо любила зранку випити свіжозмеленої кави перед довгою зміною.

А зовсім недавно, отримавши річну винагороду в пекарні, де вона працювала від самого світанку старшим кондитером, повісила у спальні великий телевізор на рухомому кріпленні.

Усі розрахункові квитанції, чеки про сплату доставки та гарантійні талони зі штампами крамниці Любомира акуратно тримала в прозорому зошиті на дні своєї шухляди.

— Тобто ти вирішив виставити мене з нашої кімнати у прохідну залу? — уточнила Любомира.

— Та що ти трагедію на рівному місці ліпиш? — скривився Святослав, беручись за її плед ручної роботи, який вона плела довгими зимовими вечорами. — Поспиш на дивані у вітальні, корона з голови не впаде. А мамі треба окремий простір. Вона ввечері любить передачі подивитися на великому екрані. Та й до ванної кімнати звідси ближче ходити.

— Може, їй ще й каву щоранку в ліжко носити з моєї кавоварки? — стримано посміхнулася жінка.

— З нашої! — відрізав чоловік. — Усе, що стоїть у цій оселі, є спільним. Мама — це найрідніша людина,зрозуміла? Вона мене виховала, на ноги поставила. Тепер твоя черга проявити повагу й турботу.

— Яку саме повагу, Славку? Я в пекарні на ногах з п’ятої години ранку. Цілий день коло гарячих печей. Мені коли ще тут догляди влаштовувати?

— Раніше встанеш, нічого страшного! — махнув він рукою. — Звариш мамі свіжу вівсянку, білизну в прання кинеш, вечерю приготуєш. А перед сном їй спину спеціальним зіллям натреш, бо в неї поперек ниє на погоду.

— Я наймичкою в дім не наймалася, — твердо мовила Любомира. — Якщо маєш бажання опікуватися мамою так пильно — сам коло плити чергуй і сам білизну пери.

— Ти мені тон збав! — Святослав насупився й ступив крок уперед. — Бачте, яка господиня знайшлася! Живеш тут безкоштовно, за оренду чужим людям жодної копійки не платиш, а для свекрухи тарілку каші пожаліла?

Чи траплялися вам такі чоловіки, які за все спільне життя цвяха в стіну рівно не забили, зате спадковими квадратними метрами дорікають жінці при кожній суперечці?

Любомиру ще три роки тому щиро попереджала її давня подруга Богдана. Вони тоді разом вибирали в торговельному центрі пральну машину та духовку.

У Богдани рідна сестра колись так само гірко помилилася: вклала всі свої зароблені кошти в чужу оселю, а після сварки пішла звідти з двома пакетами в руках, залишивши все колишньому чоловікові.

Саме Богдана тоді наполягла, щоб Любомира сплачувала за кожен прилад виключно зі своєї особистої банківської картки і в усі документи на доставку вписувала лише власне прізвище.

А два тижні тому Богдана поїхала на тривалий час у відрядження і залишила Любомирі ключі від своєї затишної двокімнатної оселі в сусідньому будинку — мовляв, квіти поливай та май на увазі, якщо раптом знадобиться тиша.

У передпокої гучно й настирливо дзеленчав дзвінок. Святослав миттю подобрішав, натягнув улесливу усмішку й кинувся відчиняти двері.

На сходовому майданчику стояла його мати, Галина Степанівна. Жінка пишна, з темним фарбованим волоссям, у довгому в’язаному кардигані. В одній руці вона стискала дерев’яну підставку для ніг, а в іншій — велику картату сумку.

За нею височів кремезний чоловік у синьому робочому комбінезоні з емблемою перевізника. На плечі він тримав цупкий сувій старого вовняного килима з рослинним візерунком, а під стіною стояли три великі паперові коробки.

— Славочко, синочку, нарешті я дісталася! — з порога защебетала Галина Степанівна, водночас прискіпливо оглядаючи коридор. — Ой, лишенько, а чому це килимок біля входу боком лежить? І пил на тумбочці! Нема кому лад у хаті дати, чи що?

— Проходьте, мамо, зараз усе зробимо, як вам любо, — заметушився Святослав. — Чоловіче, заносьте килим і пакунки просто в спальню!

Вантажник зробив крок через поріг, але зупинився. Прохід до кімнати перекрила Любомира.

— Зачекайте в коридорі, будь ласка, — спокійно сказала вона працівникові, а потім повернулася до свекрухи. — Галино Степанівно, а ви з речами надовго до нас?

— Як це надовго? — свекруха зміряла невістку холодним поглядом через окуляри. — Назовсім, голубонько. До рідної дитини переїхала. Досить мені самій сидіти та сумувати.

— А з вашим житлом що сталося? — прямо спитала Любомира. — Дах протік чи труби замінюють?

— Нічого там не протікає, хвалити долю, — підібгала губи мати. — Здала я житло. Учора договір підписала з пристойною родиною на цілий рік наперед.

— Здали? — Любомира повільно перевела погляд на чоловіка. — І куди ж пішли гроші за оренду за цілий рік,якщо не таємниця?

Святослав опустив очі й почав вивчати носки своїх капців, смикаючи затертий рукав.

— Куди треба, туди й пішли! — дзвінко відповіла за нього мати. — Славкові треба було човновий мотор викупити, він давно про нього мріяв. Та й старі борги друзям по гаражу нарешті закрити. Не лізти ж моїй дитині в кабалу,коли є така можливість!

— Он воно що, — протягнула Любомира. — Тобто ви за моєю спиною спланували переїзд, покрили його забаганки, а мене вирішили посунути у вітальню, щоб я вас обох із моєї зарплати годувала, прибирала за вами й прала?

— А як ти хотіла, мила? — Галина Степанівна підперла боки кулаками. — Родина тримається на тому, що жінка створює затишок для чоловіка. Іди он краще ту заморську пічку увімкни та пиріжків напечи, бо я з дороги втомилася і їсти хочу.

— Так-так, і моторніше! — підбадьорився Святослав, відчувши підтримку матері. — А потім мамині вовняні речі з пакунка дістанеш і на дбайливому пранні прокрутиш.

— І цвяхи приготуй, Славочко, — додала свекруха, поплескавши по згорнутому килиму. — Ми оцей вовняний оберіг над ліжком повісимо. Щоб мені від холодної стіни у спину не тягнуло.

— Жодного цвяха в тій кімнаті не буде, — рівним голосом сказала Любомира. — І оцього пилозбірника на стіні теж. Забирайте свої речі й повертайтеся туди, звідки приїхали.

— Ти як із матір’ю розмовляєш?! — вигукнув Святослав, а шия його вкрилася червоними плямами. — Хто ти взагалі тут така, щоб ставити мені умови?

— Я твоя законна дружина. Яка всі ці роки тягне на собі цей побут і наповнює дім усім необхідним.

— Дружина вона! — чоловік голосно й зневажливо розсміявся. — Ти в цій оселі ніхто й звати тебе ніяк. Збирай свої лахи й на вихід! Не хочеш шанувати мою маму — шукай собі інший прихисток.

— Правильно, синку, давно треба було характер показати! — улесливо закивала Галина Степанівна. — Прийшла сюди на готове житло з двома торбинками, от нехай на всі чотири боки й вирушає. А речі хай стоять, навіть праски їй не давай!

— Чула, що мати сказала? — Святослав упевнено дивився на дружину, очікуючи сліз і прохань залишитися хоча б у кутку вітальні. — Усе, що стоїть усередині моїх стін, належить мені за правом господаря. Даю тобі пів години:пакуй свої кофтини й звільняй житлову площу!

Любомира мовчки опустилася на дерев’яну лаву в передпокої. Її погляд упав на той самий клапоть шпалер біля плінтуса, який так і не дочекався клею за чотири роки. Усередині все раптом стало дивовижно спокійним і ясним.Більше не було ані жалю, ані сумнівів.

Кремезний вантажник у комбінезоні ніяково переступав з ноги на ногу біля дверей, знявши брезентові рукавиці.

— Ну що, замовкла? — самовдоволено кинув Святослав. — Зрозуміла нарешті, хто тут головний? Добре вже,попроси в мами вибачення, то дозволю розкладушку на балконі поставити на кілька днів.

Любомира підвела голову. Вона встала, спокійно підійшла до комода, висунула нижню шухляду й дістала з-під постільної білизни свій прозорий зошит з документами.

— Шановний, — звернулася вона до вантажника. — А яка машина у вас унизу стоїть?

— Великий вантажний бус із гідробортом, господине, — охоче відповів той. — Кузов майже порожній, ми тільки три пакунки та оцей килим везли. А внизу в кабіні ще двоє хлопців сидять, чекають, поки розрахуються.

— Чудово, — мовила Любомира, відкриваючи зошит із синіми печатками торговельної мережі. — Я наймаю вас і ваших хлопців на завантаження й перевезення в сусідній двір. Оплачую подвійний тариф просто зараз, готівкою.

— Ти що це задумала?! — насторожився Святослав і смикнувся до неї. — Яке ще перевезення? Тобі ж сказано було — тільки особисті речі забираєш!

— Відійди вбік і не заважай, господарю, — твердо відповіла жінка й простягнула папери старшому вантажникові.— Ось усі розрахункові чеки та накладні на моє дошлюбне прізвище. Великий холодильник, духова шафа, варильна поверхня, посудомийна машина, пральна машина, мікрохвильова піч, кавоварка і великий телевізор зі спальні. Усе придбано за мої власні збереження з продажу спадщини.

Вона подивилася просто у вічі чоловікові: — Ти ж сам щойно сказав мені забирати своє майно й вимітатися? От я своє до останнього гвинтика й забираю.

Вантажник уважно переглянув чеки, звірив номери моделей у гарантійних талонах і схвально кивнув: — Усі папери чисті, печатки на місці, прізвище замовниці всюди сходиться. Ми готові до роботи, господине.

— Ти не маєш права! — заголосила Галина Степанівна, упускаючи на підлогу дерев’яну підставку. — Славочко,тримай її! Вона ж нас серед голих стін залишить!

Святослав спробував схопити Любомиру за руку, але широкий вантажник миттю заступив її своєю спиною в синьому комбінезоні.

— Чоловіче, тримай дистанцію й не розпускай руки, — басом промовив робітник. — Замовниця послугу оплачує, майно за паперами належить їй. Стань під стінку й не заважай людям працювати, якщо не хочеш викликати охорону правопорядку.

Святослав знітився. Він втягнув голову в плечі, наче повітряна кулька, з якої випустили дух, і мовчки відступив назад до дзеркала.

— Хлопці, піднімайтеся на третій поверх із ременями та викрутками! — гукнув старший у сходовий отвір. — Маємо роботу: повністю відключаємо кухню й вантажимо техніку!

Уже за кілька хвилин у занедбаній квартирі все зарухалося.

Двоє дужих хлопців упевнено перекрили вентилі під мийкою, від’єднали зливні та наливні труби пральної та посудомийної машин. Обережно відкрутили кріплення вбудованої духової шафи й варильної поверхні, вийняли їх із меблів і загорнули в захисну плівку.

Кавоварка, мікрохвильова піч і навіть дорогий тостер вирушили в коробки з м’якою тканиною.

— А я як же без пральної машини?! — лементувала Галина Степанівна, метушачись по коридору за вантажниками.— У мене ж суглоби хворі! Мені що, тепер постіль руками в мисці полоскати?!

— Нічого, Галино Степанівно, буде для вас зарядка, — спокійно кинула Любомира, складаючи свій повсякденний одяг у дорожню валізу. — Ви ж самі казали, що родина тримається на жіночій турботі про чоловіка? От і покажете на ділі турботу про синочка.

Вона повернулася до працівників: — Хлопці, у спальні на стіні телевізор. Знімайте його акуратно разом із рухомим кріпленням.

— Телевізор не чіпай! — захрипів Святослав, кидаючись до дверей кімнати. — Як я футбол дивитимуся?! А мамі де передачі вмикати?!

— Не хвилюйся, у вас он у кутку килим стоїть із чудовим рослинним орнаментом, — парирувала Любомира. — Приб’єте його на те місце, де був телевізор, і будете милуватися листочками перед сном.

Вантажники спритно відкрутили анкери зі стіни, зняли великий тонкий екран і винесли його на сходовий майданчик. Слідом за ним на широких ременях повільно й величаво поплив із кухні високий блискучий холодильник.

Коли за останнім працівником зачинилися вхідні двері, квартира виглядала зовсім інакше.

На кухні залишилися тільки старі, перекошені шафки з порожніми темними дірками замість сучасної техніки та іржава дідусева плита з однією ледь живою конфоркою. А в спальні на вицвілих шпалерах самотньо сіріли чотири отвори від кріплення.

Любомира витягла з кишені в’язку ключів від цього житла, поклала їх на полицю біля дзеркала, взяла свою валізу й упевненою ходою пішла сходами вниз, не озираючись.

Минуло близько місяця.

Любомира чудово облаштувалася у світлій і просторій оселі подруги Богдани. Її техніка ідеально стала на чистій кухні, наповнюючи кімнату затишним теплом.

Жінка якраз виймала з духової шафи рум’яний яблучний пиріг, коли на телефоні висвітився невідомий номер.

Вона натиснула на виклик і почула жалібний голос Святослава, на тлі якого сердито буркотіла його мати:

— Любомиро… Може, повернеш хоча б пральну машинку й ту духовку? Ну май совість!

— Що таке, Славку? Господарювати набридло?

— Мама мені щодня докоряє! — заскиглив чоловік. — Змусила мене той старий важкий килим на стіну повісити, а він порохом дихає. Речі мої прати руками навідріз відмовляється, а на дідусевій плиті в нас учора звичайна гречана каша в каструлі до дна пригоріла, бо полум’я не регулюється! Давай почнемо все спочатку? Я тобі навіть цілу полицю в шафі виділю, чесно!

Любомира дивилася на золотаву скоринку пирога, і на її обличчі з’явилася легка, спокійна усмішка.

— Навіщо тобі духова шафа, Славку? — тепло спитала вона. — Бери маму, сідайте на свій новий човновий мотор і пливіть за течією. Тільки весла не забудьте.

Вона спокійно поклала слухавку, заблокувала номер назавжди й пішла нарізати свіжу випічку до столу.