— Куди це ти зібралася на старість літ, скажи мені на милість? — Петро відклав виделку й подивився на колишню дружину так, наче вона зібралася пішки йти на край світу. — Сама? На зимові свята в гори? Ти при своєму розумі?

— Чому ж сама, з валізою, — спокійно відповіла Любов і навіть бровою не повела. — Квитки на потяг у кишені, кімнату в садибі замовила. Усе життя мріяла побачити, як сніг лежить на смереках і як трембіти грають, а ми щороку в твоєї мами лопатами подвір’я гребли та свиням варили.

За столом у доньки всі враз принишкли. Святкували день народження онуки, діти бавилися в кімнаті, а дорослі саме чекали на солодке. Зібралася вся родина: свати, сестра Петра Катерина, яка завжди пхала свого носа в чужі справи, і сам Петро. Після розлучення він не пропускав жодного свята в доньчиному домі.

— Після розлучення порядні жінки сиплять курям просо й сидять тихо, — повчальним тоном промовив Петро, оглядаючи присутніх, щоб усі оцінили його мудрість. — А не роз’їжджають по готелях. Люди ж пальцями затикають.

— Та куди вже їхати на сьомому десятку, — підхопила зовиця Катерина, підпираючи щоку рукою. — У наші літа треба про онуків думати, шкарпетки їм плести, а не про чужі краї марити.

Сваха зніяковіло опустила очі в тарілку, сват закашлявся й почав розглядати стелю. Донька Марійка зашарілася й почала з великим поспіхом розкладати по тарілках картоплю, аби тільки зам’яти незручну розмову.

— Петре, тихо я сиділа тридцять чотири роки, — тихо, але дуже виразно сказала Любов, передаючи свасі хлібницю. — Досить уже. Вирішила спробувати пожити так, як сама хочу.

— Ну-ну, — гмикнув колишній чоловік. — Побачимо, на скільки тебе вистачить без мене.

Пізніше, коли гості вийшли на балкон, а Любов допомагала доньці прибирати зі столу, Марійка таки не стрималася.

— Мамо, ну нащо воно тобі здалося? — дорікала донька, намилюючи тарілку з такою силою, наче хотіла змити з неї візерунок. — Лишайся вдома, приходь до нас. Тато теж прийде, побудемо всі разом, по-людськи, як колись.

— Як колись — я вже відбула, доню, — зітхнула Любов. — Мені шістдесят, життя минає. Я хочу бодай під старість робити те, про що мріяла.

— Татові ж важко самому, ти хіба не бачиш? — майже благала Марійка. — Він же зовсім розгублений без тебе.

Любов усе бачила, тільки жалю в ній уже не залишилося. Два роки тому вона спакувала дві сумки й пішла геть. Не до когось пішла, а просто від нього.

Від його вічного бурчання, від причіпок за кожну зайву копійку, від того, що кожне її слово висміювалося, а за місяць видавалося за його власну розумну думку.

Будинок, у якому прожили майже все життя, був батьківський, Петровий. Ділити його Любов не стала, та й закони того не вимагали. Забрала свою частку заощаджень, додала спадщину від покійної тітки й купила собі маленьке житло в старому панельному будинку на околиці.

Грошей на все не вистачило, довелося влізти в борги, але вперше в житті вона мала власний куточок, де ніхто не повчав її, як правильно ставити чайник на плиту.

Марійка розлучення батьків сприйняла болісно й якось непомітно стала на бік батька. Мати ж у неї дужа, вона все витримає і раду собі дасть, а от тато пропаде, бо навіть супу собі не зварить і їсть куплені напівфабрикати. Любов не сперечалася. Вона надто добре знала, що Петро вдає безпорадного лише доти, доки біля нього крутяться помічники.

Працювала Любов старшою продавчинею у великій будівельно-господарській крамниці на ринку. Вона з заплющеними очима могла знайти будь-яку гайку чи перехідник для труб.

— Жіночко, мені отака штука потрібна під умивальник, — пояснював їй чоловік у робочій куртці, вимальовуючи в повітрі якусь колінку. — Ну, колінце, щоб вода стікала і запаху з каналізації не було.

— Сифон вам потрібен, — спокійно відповідала Любов. — А умивальник у вас із додатковим зливом збоку чи звичайний? Не знаєте? То вертайтеся, сфотографуйте на телефон, щоб два рази гроші на дорогу не витрачати.

— А ви звідки так на тому знаєтеся? — щиро дивувався покупець.

— Бо три десятки літ чоловікові торочила, що гумову прокладку в крані можна поміняти за дві хвилини, — усміхалася жінка. — Він не вірив і щоразу біг по майстра. А я сама розібралася. Бачите, тепер вам підказую.

Удома в неї теж усе було до ладу, чистенько й спокійно. Тільки одна біда муляла очі.

У їхньому під’їзді між поверхами ще на початку осені згасла лампочка. Щовечора на сходах стояла така пітьма,хоч око виколи. Мешканці піднімалися навпомацки, підсвічуючи шлях екранами телефонів.

Любов кілька разів зверталася до контори, що обслуговує будинок. Щоразу їй казали, що заявку прийнято і все полагоджено, а світла як не було, так і нема.

У свій вихідний вона пішла туди сама. Молодичка за високою стійкою ледь глипнула на неї поверх окулярів.

— Жінко, чекайте своєї черги, — кинула працівниця. — Майстер у нас один на десяток будинків. Чого ви самі ходите, нехай би діти ваші зателефонували, вони швидше через комп’ютер розберуться.

— У чому розберуться? Як лампочку вкрутити? — здивувалася Любов. — Я лампочками щодня торгую, можу вам лекцію прочитати, яка світить довше. Патрон замінити треба, там контакти окислилися.

— Прийде черга — подивляться. Наступний! — буркнула дівчина.

Позаду в черзі стояла сусідка з сорок другого номера, Варвара Семенівна, колишня вчителька математики, яку весь під’їзд побоювався за суворий погляд і звичку робити всім зауваження. Це вона писала оголошення на дверях про те, що не можна голосно зачиняти браму, і це вона ще першого дня заявила Любові, що її килимок біля дверей заважає мити підлогу.

— Нічого ви так не вирішите, — суворо промовила Варвара Семенівна, коли Любов відійшла від віконця. — Треба папери складати за формою, щоб на них розписалися. А ви на словах балакаєте, як на базарі.

— Дякую за науку, Варваро Семенівно, — стримано кинула Любов. — Іншим разом так і зроблю.

Але іншого разу не сталося. За кілька днів після того Любов поверталася зі зміни пізно ввечері. На вулиці сіяв дрібний холодний дощ, під ногами розповзалася мокра багнюка.

У темному під’їзді вона піднімалася поволі, несучи торбу з картоплею та хлібом. На останній сходинці нога раптом посковзнулася на мокрому кахлі. Любов спробувала втриматися, виставила вперед праву руку — і в зап’ястку щось сухо й гидко хруснуло.

Торба вислизнула, картопля з глухим стукотом покотилася сходами вниз. Біль був такий пекучий, що перехопило дух. Любов осіла на сходинку, затиснувши пошкоджену руку.

Двері навпроти рипнули, і на темну площадку впала смуга світла.

— Хто це там сопе? — почувся сухий голос Варвари Семенівни. — Любове? Ви чого в темряві розсілися?

— Та от, присіла перепочити, — ледь чутно видихнула Любов, ковтаючи сльози. — Здається, зламала руку.

Стара вчителька не стала ойкати чи вичитувати. Вона хутко пішла до своєї оселі, винесла маленьку подушку, підмостила сусідці під спину, викликала швидку допомогу, а потім, тихо крекчучи, зібрала картоплю в торбу.

— Ключі давайте мені, і сумку теж, — наказала вона, коли внизу затупотіли черевики лікарів. — Квартиру вашу замкну, а то ще лихі люди залізуть.

— Ви ж на мене завжди скоса дивилися, — тихо мовила Любов.

— То я на килимок ваш дивилася, бо він пилюку збирає, — відрубала Варвара Семенівна. — А людині треба помагати, коли біда.

У лікарні все закрутилося швидко. Знімок показав, що кістка розійшлася невдало, довелося лікарям попотіти, вправляючи руку та накладаючи важку білу пов’язку майже до самого ліктя.

— Зростеться, але берегтися треба, — сказав молодий хірург. — Важкого не піднімати, рукою не крутити, сидіти в теплі.

Любов слухала й думала про одне: як же вона сама, однією лівою рукою, даватиме собі раду. У кишені пальта вона намацала папірець, який сунула їй сусідка. Там кострубатим, тремтячим почерком було написано: «Ключі в мене. Зайдеш, як повернешся».

Першим ділом Любов зателефонувала доньці.

— Ой, мамо, ну як це тебе так утяло? — забідкалася Марійка у слухавку. — У малого знову нежить, із садочка висадили, у чоловіка завал на роботі. Я ніяк не вирвуся. Ти найми собі машину, доїдеш додому, а я грошей тобі на картку скину.

— Гроші в мене є, доню, — тихо сказала мати. — Мені б пальто помогти застебнути.

— Може, татові подзвонити? — несміливо запропонувала донька. — Він же вдома зараз, під’їде, забере тебе.

— Не треба тата, — твердо відрізала Любов. — Сама впораюся.

Збиратися однією рукою було сущим покаранням. Ґудзики не слухалися, рукав пальта на перебинтовану руку не налазив, черевики довелося взувати абияк, не зав’язуючи шнурків, бо пальці лівої руки відмовлялися робити вузол.

Вона набрала сусідку.

— Варваро Семенівно, мене відпускають. Я візьму авто, винесіть мені, будь ласка, ключі під під’їзд, бо двері не відчиню.

— Яка лікарня? — обірвала її вчителька.

— Та міська, на пагорбі.

— Сиди у вестибюлі й не рипайся, — скомандувала сусідка. — Мені якраз до аптеки треба. Буду скоро.

За пів години Варвара Семенівна вже стояла на порозі лікарні в старомодному пальті й хустці. Мовчки підійшла,стала навколішки, зав’язала Любові шнурки на міцні бантики, накинула їй на плечі свою теплу вовняну шаль і взяла пакунок.

— Сиди прямо, — сказала вона вже в машині водієві. — Вези тихо, у нас людина не при силі.

Удома стара жінка зайшла слідом за Любов’ю, оглянула кухню й без зайвих слів пішла до себе. За десять хвилин повернулася з горщиком гарячого курячого бульйону та шматком домашнього хліба. Нагодувала Любов майже з ложки, розпакувала куплені ліки й раптом поклала коробку перед сусідкою.

— Прочитай мені, що там на пачці дрібним шрифтом написано, — наказала вчителька. — Бо я окуляри десь посіяла.

Любов прочитала дозування. А потім глипнула — а окуляри в товстій оправі висять у Варвари Семенівни просто на шнурочку на шиї. Але промовчала.

Ранок видався важким. Щоб видавити зубну пасту, довелося притискати тюбик ногою до умивальника. Хліб розлазився під ножем і тікав по столу. Пляшку з водою довелося відкручувати зубами, розливши половину на підлогу.

Любов сіла за стіл, узяла клаптик паперу й стала рахувати дні. Лікарняний виплатять аж через місяць, а може й пізніше.

Пенсія в неї була невелика, майже половину одразу забирало опалення й комуналка взимку. А ще ж треба було щомісяця повертати борг за ремонт. Залишалися копійки, на які годі було й думати прожити місяць, та ще й купувати мазі.

А в шафі в хустинці лежали заощаджені гроші — ті самі, які вона берегла на поїздку в гори. На квитки, на житло,на те, щоб посидіти в затишній колибі й купити онукам дерев’яних коників. Якщо ці гроші пустити на життя та найняти якусь жінку, щоб варила їсти й прибирала, то через три тижні не лишиться нічого.

У двері подзвонили. Приїхала Марійка з повними торбами харчів.

— Мамо, я все придумала! — з порога заторохтіла донька, виставляючи на стіл крупи й олію. — Тобі не можна тут сидіти самій. Збирай речі, поїдеш до тата. У нього хата велика, він зараз на змінах, три дні вдома сидить. Догляне тебе, допоможе. А цю квартирку ми поки пустимо квартирантам, якраз борг перекриєш!

— А мене куди? Теж у найми здаси? — гірко посміхнулася мати.

— Мамо, ну нащо ти так! Тато ж сам сказав: хай повертається, я зла не тримаю, поможу по-людськи.

— Яке благородство, — похитала головою Любов. — Марійко, а ти подумала, хто в твого тата біля плити стоятиме? Він за тридцять літ собі картоплі не зварив. За два дні я однією лівою буду йому борщі наварювати, а він сидітиме й повчатиме, що я капусту криво шаткую. А потім ще й усьому селу розкаже, яка я безпорадна і як він мене рятував.

— Ти просто невдячна і вперта! — розсердилася донька. — Тобі гордість затьмарила очі! Ти навіть панчохи сама натягти не можеш, а гонор показуєш!

— Я краще в старих штанях перезимую, доню, але до нього більше не піду. Я звідти не для того йшла, щоб за першої біди назад повзти.

Марійка ображено грюкнула дверима й пішла геть.

Любов лишилася сама. Захотілося чаю, але скляна банка з медом стояла як прибита — кришка не піддавалася ні за яку силу. Жінка крутила її, намагалася підважити краєм ложки, аж раптом відчула, як сльози душать горло. Не через банку плакати хотілося, а через те, яка вона зараз беззахисна.

Тихий стукіт у двері відволік її від тяжких думок. На порозі стояла Варвара Семенівна з великою лупою та жмутом паперових квитанцій.

— Любове, маєш хвильку? Поглянь мені сюди, — суворо сказала сусідка, переступаючи поріг.

Вона кинула оком на банку з медом, підійшла, одним легким і міцним рухом зірвала кришку, поставила її на стіл і сіла на ослінчик.

— Очі мої зовсім здали, — тихо, зовсім не вчительським тоном зізналася стара. — Усе пливве, наче у воді. До весни треба чекати на безкоштовну чергу, щоб око почистили. А до весни ще дожити треба. Я ж тобі з тими окулярами збрехала вчора.

— А син як же? — запитала Любов.

— Син далеко, в іншому кінці країни гроші заробляє. Дзвонить раз на тиждень: «Мамо, нікому не відкривай, нічого не підписуй». А я вчора ледь шахраям телефон не віддала, бо навіть номера на екрані не бачу. Добре, що хоч прочитати те повідомлення не змогла, бо вони код якийсь вимагали.

Любов узяла її квитанції. Почала уважно роздивлятися цифри, графу за графою.

— Варваро Семенівно, та ви ж за домофон уже два роки платите двічі! І в загальному списку, і за якоюсь окремою книжкою, яку вам у двері встромляли!

— Як двічі? — остовпіла вчителька.

— А отак. Ви щомісяця чужим пройдисвітам свої кревні віддавали. Там за цей час чимала копійка назбиралася. Я в понеділок сама туди зателефоную і вимагатиму перерахунку.

— Ти? З одною рукою?

— Варваро Семенівно, я на ринку стільки років торгувала, що мене жоден шахрай не залякає. Я їм так скажу, що самі прибіжать і під поріг покладуть, аби я тільки замовкла.

Стара вчителька пильно подивилася на відкриту банку меду, потім на перебинтовану руку Любові, потім на свої квитанції.

— Так, сусідко, — твердо сказала вона. — Слухай сюди. Картоплю чистити ти зараз нездатна, зате очі в тебе зрячі й язик підвішений. А в мене руки цілі, зате перед очима туман. Будемо жити гуртом.

З того дня їхнє життя змінилося.

Щоранку Варвара Семенівна стукала у двері о восьмій годині. Вона спритно допомагала Любові впоратися з одягом, чистила овочі, терла моркву на тертці, а Любов лівою рукою орудувала ложкою, солила, перчила й керувала процесом. Варили на двох.

Потім сідали до столу. Любов читала вголос місцеві новини, розбирала дрібні літери в інструкціях до ліків,набирала номери на старому сусідчиному телефоні, диктувала повідомлення синові.

А за тиждень Любов таки дотиснула контору: перерахунок за домофон зробили, і гроші пішли в рахунок майбутніх платежів. Варвара Семенівна тоді вперше щиро всміхнулася й спекла яблучний пиріг. Тісто місила сама,а Любов стояла поруч і підсипала борошно.

— А знаєш, — мовила якось за чаєм колишня вчителька, — я ж тебе спочатку боялася. Думала: приїхала якась базарна, буде тут галас розводити. А ти нічого, тямовита.

— Та й ви, Варваро Семенівно, на прокурора схожі тільки здалеку, — засміялася Любов. — А всередині людина як людина.

Ближче до кінця грудня пов’язку з руки нарешті зняли. Рука була тонка, квола, пальці ледь згиналися, але кістка зрослася добре. Лікар призначив вправи, масажі й наказав потроху розминати кисть.

— Ну що, — сказала одного вечора Марійка, яка забігла на кілька хвилин занести онучині малюнки. — Здали квитки на свої гори?

— Не здала, — спокійно відповіла Любов.

— Мамо, та ти ж і валізу не піднімеш! — сплеснула руками донька. — Знову дурне в голові? Тато казав, що ти зовсім від рук відбилася.

— Твій тато хай своїми руками займається, — відрізала мати. — А я поїду. Тільки не сама.

Варвара Семенівна якраз сиділа в кутку й лущила квасолю. Почувши це, вона підвела голову й строго поправила хустку.

— Я їду з нею, — заявила стара вчителька таким тоном, що в Марійки відпали всі заперечення. — Син мені на свята грошей надіслав, на операцію я все одно чекаю, а вдома в чотирьох стінах сидіти мені набридло. Валізу понесу я, а квитки й назви станцій читатиме вона. Ми вже все вирішили.

Тридцять першого грудня вечірній потяг плавно рушив від перону.

Любов сиділа біля вікна, загорнувшись у теплий шарф, і дивилася, як за склом пропливають вогні передмістя. Навпроти сиділа Варвара Семенівна в нових зручних черевиках, які вони разом вибирали в магазині, і зосереджено розгортала загорнуті в пергамент пиріжки.

— Не дивися так у вікно, бо голова запаморочиться, — повчала стара, але очі її світилися незвичною, майже дитячою цікавістю. — Краще скажи, коли нам виходити?

— О шостій ранку, Варваро Семенівно, — усміхнулася Любов, погладжуючи слабку, але вже вільну праву руку.— Якраз коли зійде сонце над горами.

Потяг стукотів колесами, розрізаючи зимову ніч, і попереду було зовсім нове, незнайоме й нарешті її власне життя.