Як тільки стало зрозуміло, що у нас в Запоріжжі спокою довго не буде, бо ворог дуже близько, я взяла двох дітей і подалася з подругою, яка теж їхала х донькою, в Португалію.
Тамара декілька років тому там працювала, була там на заробітках. Тамара трохи знала цю країну, тому нам обом було спокійніше їхати туди.
Я, звісно, жодного разу не була за кордоном, тому мені це рішення далося дуже непросто.
Але, в цей час, я думала просто лише про діток своїх, тому думки про те, як важко мені буде на чужині, відійшли на другий, якщо не десятий план.
Коли я їхала, я звала з собою рідну сестру Ірину, вона теж мати-одиначка, як я, яка одна виховує свого 10-річного сина.
Ірина сказала, що ще рано тікати, вона не хоче залишати Україну, хоче бути вдома і вірить в те, що все буде добре, захисники наші зроблять усе, щоб це якнайшвидше скінчилося.
Але я, скажу чесно, боялася залишатися. Тому, коли не вдалося вмовити сестру, поїхала сама з дітьми та подругою.
Було дуже важко. Дорога, діти, купа речей, важкі новини з України. Усі мені телефонували, плакали, розповідали важкі історії, я а лише сумувала від безнадії, що важко щось змінити.
Коли ми з подругою опинилися в чужій країні, навіть не знали, що робити, адже ні в неї, ні в мене, ні грошей, ні речей, ні продуктів. На картці Привіт банку у мене було всього 9 тисяч гривень і все, а в Ірини – пів зарплати за останній місяць.
Дякувати долі нам зустрілися на шляху добрі люди, які теж українці, але давно в Португалії живуть: хто на заробітках, хто з сім’єю залишився на завжди.
Ці добрі люди допомогли нам і з житлом, і з продуктами, і з речами для діток.
Коли не знаєш мови, скажу відверто, дуже важко у будь-якій країні, а тут ще й купу документів оформляти потрібно, добре, що й тут волонтери були.
Місяць-два ми якось перебивалися за рахунок добрих людей, але час минав, вдома спокійніше не ставало і ми з Іриною зрозуміли, що прийдеться йти працювати, адже соціальне житло ми мали лише на 3 місяці.
Згодом я влаштувалася прибирати. Брала і квартири, і будинки, не соромилася нічого, аби копійку мати якусь.
Та й в Ірини була добра новина, вона працювала економістом на одній фірі і їй дозволили працювати онлайн з Португалії.
Звісно, зарплату вже давали меншу Ірині, але вона могла заробляти вдома і сидіти з нашими дітьми.
Ми орендували з нею разом квартиру і стали трішки налагоджувати свій побут, адже розуміли, що, на жаль, доведеться ще не один місяць пожити на чужині, а жити якось таки потрібно.
Загалом справи у нас пішли добре, якщо так можна написати, адже дах над головою був і їсти що мали.
Згодом я ще й стала по трішки відкладати гроші, адже розуміла, що повернуся додому, а у мене ні заощаджень, ні роботи, перший період складно буде, тому потрібно мати якусь копійку з собою.
Так я відклала 2 тисячі євро і Ірина, по трішки, щось теж собі складала.
За цей час у нас вдома стало зовсім неспокійно і у січні моя рідна сестра Валентина з сином переїхала до Львова, її подруга запросила до себе тимчасово пожити.
Звісно, я раділа за неї, бо у Львові спокійніше трохи і вона не так хвилюватиметься там.
Валентина знайшла роботу там, племінник у школу пішов.
А місяць тому моя сестра занедужала, грошей не було, але довелося в стаціонар лягти. Я
Валентину дуже пошкодувала, бо вона з дитиною і грошей немає, вислала їй 500 євро, щоб хоч якось допомогти.
Сестра дуже вдячна мені була. Згодом вона одужала, пройшло трохи часу і телефонує вона мені якось, мовляв грошей на продукти не вистачає, чи не могла б я їй пару сотень євро позичити, бо важко з дитям одній, зарплата мала.
Звичайно, що я не позичала їй гроші, а знову подругою їй передала до Львова 300 євро.
Валентина мені за це надякуватися не могла.
А нещодавно телефонує мені сестра моя знову.
Виявляється її подруга попросила звільнити житло, бо ту кватиру вони хочуть здавати в оренду, у них труднощі якісь зараз в родині, тому ситуація складна.
У моєї сестри зарплата маленька, на оренду житла і життя удвох грошей у неї не вистачить і вона відразу мені зателефонувала:
– Тамаро, чи зможеш ти мені іноді з грошима допомагати, бо я залишаюся майже на вулиці, – запитала сестра мене.
Я була дуже здивована, кажу, що їдь до мене, тут якось справлятимемося вдвох.
Та Ірина відмовляється, мовляв вона не уявляє своє життя за кордоном, бо вона українська людина і ніде не приживеться на чужині. Просила, щоб я її зрозуміла, адже не кожна людина може ось так все просто покинути і їхати за кордон, є люди, які не можуть через це переступити, яким важко змиритися з життям десь далеко від дому.
А мені легко на чужині? Мені тут просто?
Та Ірина каже, що я інша, що в мене характер такий сміливіший, а вона тиха та спокійна, на чужині їй буде важко і фізично, і на душі.
Я обурена, щиро скажу.
Не знаю, що мені робити. Їхати в якесь село сестра не хоче, мовляв у неї робота тут і школа в сина у Львові, тут перспектив більше, ніж в якомусь селі, а додому повертатися ще боїться.
У мене теж грошей немає на сестру, в самої двоє дітей і в обох лише надія на мене.
Я відклала зараз собі 5 тисяч євро за весь час. Але це ж постійно їй гроші прийдеться давати, щоб в сестри на оренду вистачало.
Ну не знаю, як в цій ситуації бути. Як правильно ме6ні розійтися з Іриною?
Фото ілюстративне.
