Все село замело снігом. Люди сиділи в хатах. Вулицями світилися невеличкі віконечка, а в середині метушилися господарі і діти, готуючись до вечері.
На вулиці було морозно, під ногами рипів сніг, йти було важко через перемети по пояс. Катерина несла два відра з водою. Цього літа вони не почистили свою криницю, тому цілу зиму, аж до весни ходитимуть до сусідки Ярини. А там, дай Бог, і свою криничку приведуть до ладу, щоб людям не набридати.
Поки чоловік порався біля свиней і корови, Катерина вирішила ще раз збігати за водою, бо вранці в селі не скоро трактор прочистить дорогу.
– Вечір добрий! Катю! – хтось гукнув за спиною.
Катерина повернулася і побачила Петра. Свого сусіда, на якого вже чимало років дивилася з жалем, а інколи жаль змінювався злістю, бо розуміла, що він сам втратив своє щастя, і забрав його у найрідніших людей.
– Давай відро піднесу, бачу ледве плентаєш. Нащо такі великі взяла?
Петро вийшов зі свого подвір’я і попрямував в сторону Катерини. Взяв у неї відра і пішов мовчки поруч.
Від спогадів у Катерини стали вологими очі.
Багато років жили вони поруч по сусідству: Катерина зі своїм чоловіком Дмитром, та Петро зі своєю Марійкою.
Жили добре, дружили сім’ями, у Катерини і Марічки, майже одночасно, народилися донечки, тепер вони допомагали одна одній більше, виручали і радилися разом.
Роки минали, чоловіки господарювали, діти росли. Марічка з Катериною стали, як сестри.
Згодом дівчатка закінчили школу, поїхали разом вчитися в місто. І, одного разу, коли донька Катерини Світлана приїхала додому, то сказала, що вже не раз бачила дядька Петра з нашою сусідкою, тіткою Василиною, яка вже років 5, як без чоловіка залишилася.
Світлана нікому цього не говорила, вони з Катериною не могли зрозуміти, що їх пов’язує, тому вирішили поки мовчати, надіялися, що то випадковість. Час спливав і згодом сусіди одне за одним відіграли весілля: першою вийшла заміж Світлана, а за нею і донька Петра Оленка.
Дівчата з чоловіками жили у місті. А батьки продовжували, як і раніше, дружити між собою.
Якось ввечері Марічка стала скаржитися Катерині, коли прийшла до неї на посиденьки, що чоловік давно змінився, перестав звертати на неї увагу. Постійно мовчить, усім незадоволений. Катерина пошкодувала подружку, сказала, що все коро минеться, все стане на місця.
Але згодом Петро пішов до тієї самої сусідки Василини. Залишив свою дружину, не дивлячись ні на що.
Марічка стала сумна та темна, як хмара, мало виходила з дому, не хотіла говорити з людьми. Тоді приїхала Олена і забрала маму до себе, думала, що в місті їй буде краще. А згодом Катя дізналася, що й Олена з чоловіком розлучилася, йому не подобалося, що теща живе разом з ним, в його ж квартирі, хоча Марічка була жінка добра та спокійна.
Тоді Олена з мамою продали хату, купили маленьку квартиру на окраїні міста й досі там живуть двох. Петро з Василиною, щасливим так і не став, постійно вона йому докоряла, що прийшов на все готове: і хата її, і господарство її, і город її. І він би повернувся, та нікуди вже, у його хаті вже чужі люди живуть, а до дружини й доньки піти не може, добре знає, що вони ніколи йому не пробачать такої зради.
Петро заніс воду на подвір’я, поставив біля воріт Каті. Подивився на неї сумними очима і пішов, як тінь. А у Катерини й досі камінь на душі. Свою провину теж відчуває, можливо, якби вона тоді сказала Марічці про ті зустрічі Петра в місті з Василиною, або поговорила б з ним, то змогла б зберегти сім’ю сусідів і щастя трьох людей. А так вона вирішила змовчати і лізти в їх родину, про що й зараз дуже шкодує.
Але чи могла б вона взагалі, щось змінити тоді?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pl.pinterest.
