— Востаннє прошу, не чіпай мої речі, — порівняно спокійно мовила до зовиці Ганна, зупинившись у дверях кімнати й намагаючись втримати власні емоції під контролем.

— А потім що, перестанеш розмовляти? — зверхньо усміхнулася Катерина, навіть не повертаючись до неї та продовжуючи безцеремонно порпатися у відкритій шафі. — І правильно, час уже нарешті змиритися з цим!

— Я сказала зовсім не це, — твердо промовила Ганна, міцніше стиснувши пальці в кулаки. — Ти просто змушуєш мене діяти через край.

— І що з того? — перебила її Катерина, витягаючи з вішалки нову сукню. — Улаштуємо черговий скандал? Ну то давай, спробуй! А я знову братові поскаржуся, що ти мене ображаєш у його ж домі!

— З таким самим успіхом я поскаржуся своєму чоловікові, який за сумісництвом є твоїм рідним братом, — спокійно та впевнено відповіла Ганна. — А ти взагалі усвідомлюєш, що ми цими безкінечними суперечками просто щодня мотаємо Антону  нерви?

— Ой, Антона вона пошкодувала! — Катерина розпливлася в усмішці, склавши руки. — Яка ж ти в нас турботлива дружина! От і не лізь до мене з нотаціями, то й не буде жодної сварки в хаті!

— Катю, просто не чіпай мої речі! — Ганна не втрималася й підвищила голос. — Я ж тебе по-хорошому прошу, як людина людину!

— А ти спробуй попросити по-поганому, і ми тоді подивимося, як поговоримо далі! — усмішка Катерини стала хижою та зверхньою. — Я його рідна сестра! Від мене він ніколи в житті не позбудеться, що б ти там собі не вигадувала! А ти — лише дружина! Дружин у чоловіка може бути хоч цілий мільйон! І якщо я поставлю питання руба, то вижене він із цієї квартири саме тебе!

— Не вважай мене нерозумною, — Ганна дозволила собі легку усмішку у відповідь. — Ти вже якось вимагала від нього, щоб він мене вигнав. Нагадати, куди саме він тебе тоді направив?

— Це він просто пожартував, — ображено надула губи Катерина, відводячи погляд.

— Еге ж, звісно, він саме пожартував, коли сказав, що відправить тебе назад до батьків у село, аби ти там свиням давала лад та курям зерно розсипала! — Ганна не змарнувала нагоди скористатися підслуханою раніше розмовою. — Це ж такий кумедний жарт був! Я аж ледь від сміху не лопнула, коли це чула!

— Та ну тебе! — фиркнула Катерина, нервово кинувши сукню на ліжко.

— Катю, ми мешкаємо в квартирі Антона. І ми обоє зараз перебуваємо на його повному забезпеченні. Давай спробуємо жити мирно! — запропонувала Ганна дружнім тоном. — Ну, або хоча б дотримуватися елементарного нейтралітету!

— Нічого не можу тобі обіцяти, — пробурчала Катерина, витягаючи дзеркальце.

— Та мені твої обіцянки й задарма не потрібні! Просто не чіпай мої речі! А в усьому іншому я тебе можу навіть не помічати в цих кімнатах! — відповіла Ганна.

— Та що ти взагалі так зациклилася на тих шмотках? — вигукнула Катерина. — Все одно їх що мені, що тобі купує Антон! Вважай, що вони у нас спільні! А якщо я вдягну якусь річ один-єдиний раз, то випери її та й носи собі далі, скільки влізе!

— Катю, ми це з тобою вже обговорювали, і не раз! — із натиском промовила Ганна.

— Ой, та гаразд уже, — скривилася дівчина.

— І щоб ти собі знала: я вже влаштувалася на роботу й відтепер сама собі оплачую, як ти висловилася, усякі шмотки! Так що не торкайся мого гардероба! — Ганна погрозила їй пальцем. — Мабуй на увазі, мені це терпіти вже остаточно набридло. І прощати це свавілля далі я не збираюся!

— Пробачиш, нікуди ти від цього не дінешся! — Катерина, наче мала дитина, показала їй язика й демонстративно пішла до своєї кімнати.

— Я тебе попереджала! — уже в порожнечу коридору тихо мовила Ганна.

Ганна закохалася в старшого брата своєї шкільної приятельки, ще молодою. Власне, саме тому Катерина й стала її подружкою — Ганна просто прагнула бути ближче до Антона.

А так-то Катя їй ніколи особливо й не подобалася: була занадто нахабною, гордовитою та завжди собі на умі.

Проте, аби бачити Антона та хоч зрідка перетинатися з ним у будинку, Ганна постійно шукала й знаходила спільні з Катериною теми, захоплення та приводи для зустрічей.

Хоч Антон і був старшим за Ганну на цілих шість років, він усе ж звертав на неї свою увагу — спілкувався, коли вона приходила в гості до сестри.

Про якусь спільну дорослу компанію мови, звісно, не йшло, але вдома, за чашкою чаю, чому б і ні?

А потім сталася справжня неприємність — принаймні, за мірками Ганни. Антон успішно закінчив університет і збирався на рік іти на строкову службу.

А після цього чесно попередив рідних, що планує залишитися у великому місті, знайти роботу й остаточно там закріпитися.

І якщо цей рік, поки Антон проходитиме службу, Ганна ще якось витримала б, то з надією чекати кожного його рідкісного приїзду до батьків було б просто нестерпно!

А їй тоді було ще не так багато років. Перші бурхливі почуття, емоції, перехідний вік — на той момент намагатися щось пояснити логікою було абсолютно марно, а голос розуму тиснув на задній план.

Під час проводів хлопця Ганна наважилася на відчайдушний крок: вона непомітно покликала Антона і сказала, що щиро його кохає.

— Ганнусю, ти чого це видумала? Ти ж ще молода! — посміхнувся Антон, погладивши її по плечі.

— Це я зараз молода, а через якісь три роки мені виповниться вісімнадцять! І тоді наша різниця у віці не матиме взагалі жодного значення!

— Ганнусе, та три роки — це ж купа часу! — Антон щиро посміхнувся. — Ти ще сотню разів встигнеш закохатися та стільки ж разів розкохати! А я як поїду до міста, то повертатися назад сюди вже не планую.

— А мені виповниться вісімнадцять, і я сам приїду до тебе! Де б ти не був у цьому місті, я обов’язково приїду! — гаряче пообіцяла дівчина.

— А якщо я до того часу вже одружуся з кимось? — зацікавлено запитав він.

— Я їй тоді покажу! А ти все одно будеш моїм! — упевнено й зовсім по-дорослому заявила Ганна.

— Ну, якщо ти налаштована аж так серйозно, то тоді, звісно, куди мені дітися! — Антон спробував перевести все в жарт. Три роки — це тривалий час, а Ганнуся — ще молода. Усі її палкі обіцянки зараз здавалися лише  фантазіями, які завтра розвіються за вітром.

— А ти, коли прибудеш на місце служби, обов’язково напиши мені листа! — запропонувала Ганна. — А я тобі одразу відповім! Будемо листуватися! А потім із міста теж пиши!

Ганна саме нещодавно прочитала в школі класичний твір про роман у листах, і ця ідея здалася їй надзвичайно романтичною та щирою.

І справді, чому б і ні? Хоч у вік швидкого інтернету спілкування паперовими листами, які йдуть днями й тижнями, здавалося трохи дивакуватим, але якщо пошта працює, то це комусь потрібно?

— Добре, я обов’язково тобі напишу! — погодився Антон.

— Тільки неодмінно! Я буду дуже чекати!

Ось так і розпочався роман між Ганною та Антоном — ніжний і надзвичайно душевний.

Три роки пролетіли мов одна мить, і Ганна почала збирати валізи до Антона в місто.

А він тим часом уже встиг влаштуватися на хорошу роботу, заробляв гідні кошти, узяв квартиру в іпотеку та планував купувати автівку.

І, що найголовніше, він увесь цей час чекав на Ганну й готувався до її приїзду!

Ганна збиралася вступати до університету, тож Антон завчасно підготував для неї всю необхідну інформацію про навчальні заклади та спеціальності.

Проте першим ділом вони понесли документи не до приймальної комісії, а напряму до РАЦСу.

І лише тоді, коли новий паспорт із прізвищем чоловіка був у дівчини на руках, вони спокійно подали документи на навчання.

Коли в рідному селі дізналися, що Ганка поїхала не просто вчитися, а виходити заміж за Антона, в осад випали абсолютно всі — у тому числі й найстарші мешканці!

Ніхто й гадки не мав, що між ними всі ці роки розвивався справжній роман у листах.

Та й із Катериною Ганна до того часу майже перестала спілкуватися: так, звичайне «привіт — бувай» при зустрічі на вулиці.

Зірвалися стурбовані батьки Ганни та поїхали в місто на розбірки до новоспеченого зятя.

Проте Антон спокійно та по поличках розклав їм усю ситуацію: сказав, що любить Ганну, в образу нікому не дасть і бере всю турботу про неї на себе, як і покриття всіх її потреб.

— Ну, ти тільки не ображай її, — порадили батьки та благословили молодих.

А потім настала черга рідні Антона. Ці до міста не поїхали, але по телефону добряче вимотали нерви, дорікаючи, що він узяв дівчину зі свого ж села, а міг би знайти міську — із корисними зв’язками та впливовими знайомими.

Та Антон і тут виявив твердість характеру: заявив, що це його особисте рішення й ніхто не має права його засуджувати. І він був абсолютно правий!

Три щасливі роки вони прожили в повній злагоді.

Антон старанно працював, Ганна вчилася. Народження дітей вирішили трохи відкласти, поки Ганна не отримає омріяний диплом.

— Я знаю, мій любий, що ти зможеш нас повністю забезпечити і навіть знайдеш няню, щоб я мала змогу вчитися, — казала Ганна. — Але навіщо нам створювати собі зайві складнощі на рівному місці?

Ось так три роки минули в мирі та щасті, а потім прийшла прикрість.

— Допекли мене батьки гірше гіркої редьки! — бідкалася Катерина, з’явившись на порозі їхньої квартири з великими валізами. — То кажуть заміж виходити, то на роботу влаштовуватися, то далі вчитися! Я подумала й вирішила, що краще житиму тут із вами! У місті з усім тим, про що торочили батьки, значно простіше! І чоловіки тут перспективніші, і роботи повно, та й учитися можна на кого завгодно, а не на продавчиню чи доглядальницю!

— Ну гаразд, — погодився Антон, подумавши. — Буде в мене тепер дві студентки! Ви ж у дитинстві так гарно дружили!

Справжню мету переїзду Катерини до міста Ганна бачила чітко, як білий день: утекти від батьківського контролю, сісти братові на шию та гуляти в своє задоволення, поки це вдаватиметься.

Проте, за великим рахунком, це була не її справа.

Вона сама перебувала на забезпеченні чоловіка, тому не вважала за потрібне втручатися в його гаманець.

Якщо його влаштовує сестра-нероба — нехай так і буде.

Колишньої дружби між дівчатами, звісно ж, не виникло. Його й раніше практично не було, а тепер і поготів.

Жили як звичайні сусідки: у кожної свої інтереси, цілі та власне життя.

А перетирання в місцях спільного користування обмежувалися банальним «привіт — бувай».

Так тривало б і далі, якби Катерина не почала без дозволу таскати речі з гардероба Ганни.

Статури в них були приблизно однакові, різниця в пару розмірів.

Але Ганна любила речі вправні, що підкреслювали її.

А після того, як їх бодай один раз одягала Катерина, на Ганні вони висіли просто як мішок.

Тобто навіть якщо перебороти гидливість, випрати чи віддати в хімчистку, носити цей одяг далі було вже неможливо.

На цьому ґрунті регулярно виникали сварки.

— А тобі що, шкода чи що? — дивувалася Катерина.

— Так, шкода! — відповідала Ганна. — Я після тебе їх уже не можу носити!

— Це чого раптом? Усього один раз вигуляла річ, а ти вже носом крутиш!

— Справа не в цьому, — пояснювала Ганна. — Я не знаю, як саме ти їх носиш, але після тебе речі тільки в смітник викидати!

— Ганнусю, не кип’ятися, — просив чоловік. — Купимо тобі нові речі! А ти, Катю, якщо щось хочеш, просто скажи — і тобі купимо!

— Ой, дуже мені треба щось там купувати! — злісно вигукувала Катерина. — Мені ж треба на один раз у місто вийти, а вона просто жадібна!

— Я не жадібна, ти просто псуєш мої речі!

Скандал тривав ще певний час, але вже в присутності Антона.

Він запропонував усе вирішити спокійно, пообіцявши купити усім все необхідне, аби тільки в домі панувала тиша. Проте його думку так і не було почуто.

Катерина того не помічала, а от Ганна бачила, як Антону важко від цієї ситуації.

Люба дружина та рідна сестра зчепилися через звичайний одяг. А що буде далі? Вже ставало зрозуміло, що вони не уживуться під одним дахом.

Ганна пошкодувала чоловіка й не стала далі накручувати його або відкривати очі на постійні витівки зовиці.

А от Катерина вважала себе вправною вимагати свого. Вона щосили намагалася спровокувати Антона розлучитися з Ганною, якщо та виявилася такою жадібною.

Коли Антон злегка натякнув сестрі, що може відправити її назад до батьків, Катерина трохи притихла.

Проте брати речі з гардероба Ганни так і не перестала.

Перед тим, як перейти до активних дій, Ганна ще раз спробувала врегулювати конфлікт миром та достукатися до совісті Катерини.

«Спроба — не примус, — думала Ганна. — А раптом зрозуміє?» Хоча в глибині душі усвідомлювала, що самі лише слова тут уже не допоможуть. Але все ж спробувала.

А коли чергове зазіхання на її майно повторилося, Ганна вирішила діяти.

— Антоне, Катя зараз у лікарні, — повідомила Ганна по телефону, коли чоловік зателефонував серед робочого дня. — Сам розумієш, я до неї туди не поїду.

— Розумію. А що з нею трапилося? — стривожено запитав Антон.

— Збіг обставин, — спокійно відповіла Ганна. — А якщо розібратися по правді, то просто спрацював закон бумеранга. Пам’ятаєш, я джинси хотіла собі придбати з нової колекції? Ну, ті модні! От я за ними сьогодні й поїхала. А оскільки була в центрі міста, то зайшла в магазин спецій і купила надзвичайно пекучого перцю — ти ж у мене так полюбляєш гостре! У маршрутці мене притиснули, і пакет із перцем лопнув просто всередині сумки. Я приїхала додому, витягла ті джинси — все одно ж стирати треба! Але випрати не встигла. Катя виявилася спритнішою. У неї тепер алергія від них.

— Угу, — тихо мовив Антон, усе зрозумівши. — В якій вона лікарні?

— В обласну завезли! — відповіла Ганна. — Вона найближча від того клубу, звідки Катю забрала швидка.

— Ти розумієш, що сама у всьому винна? — запитав Антон у сестри, коли знайшов її в палатній лікарні.

— Вона це спеціально підлаштувала! — переконливо та злісно заявила Катерина з ліжка.

— Якби ти не брала її речі без дозволу, нічого з тобою б не сталося і не було б алергії! — твердо відповідав Антон. — Ти шукала собі пригод, от і знайшла їх, — він ледь стримав посмішку, аби не засміятися в голос. — Коротше кажучи: лікуйся, виписуйся, а далі — на всі чотири сторони! Назад додому можеш не повертатися. А свою цю алергію добре запам’ятай! Може, надалі мудрішою будеш!

До брата Катерина більше не повернулася, але й до батьків у село теж не поїхала — соромно було.

Вирішила розпочати самостійне життя, влаштувалася на роботу, адже треба було за щось жити та приводити до ладу здоров’я.

Отакий збіг обставин віднадив зовицю. Хоча вона й досі думає, що Ганна це спеціально зробила.