— Мамо, ти взагалі при тямі, які танці й процедури для обличчя, коли я пів року собі у всьому відмовляю й надсилаю тобі останні копійки на крапельниці?

— Оксанко, доню, а що мені лишалося робити, лягти й помирати в чотирьох стінах?

Оксана стояла в коридорі материної квартири з дорожньою сумкою в руках. Вона їхала сюди всю ніч потягом, не спала, тривожилася, уявляла найгірше, а перед нею стояла матір у гарній сукні, з акуратною зачіскою, підфарбованими віями й запахом дорогих парфумів, яких сама Оксана не бачила вже кілька років.

А все почалося пів року тому зі звичайного телефонного дзвінка.

Оксана тоді саме стояла біля плити, варила дітям суп і думала, як дотягнути до наступної виплати. Задзвонив телефон. Мати говорила глухим, стомленим голосом, довго збиралася з думками, важко зітхала в слухавку.

— Як ти там, мамо? Що лікар сказав?

— Та що скаже, дитино… Літа вже не ті. Понаписував цілий список. Зайшла в аптеку, глянула на ціни — ледве додому дійшла. Сльози самі котяться. А лікуватися треба, бо ноги зовсім не носять, у грудях пече, тиск під вечір скаче так, що світ перед очима крутиться.

— Мамо, не починай панікувати. Я тобі зараз перекину гроші на картку, підеш і все купиш.

— Ой, ні-ні, Оксанко, не вигадуй. У вас же діти, їх годувати треба, до школи збирати. Я якось сама. На кашках посиджу, хлібця куплю, обійдуся. Не звикати.

— Яке «сама»? На твою пенсію тільки хліб і купиш! Скільки тобі треба на перший курс?

Мати назвала суму. Для Оксани вона була відчутною — це була майже третина того, що вони з чоловіком відкладали на зимові потреби.

— Добре, мамо. Зараз перекажу. Тільки піди й одразу все купи, не економ на собі.

Оксана поклала слухавку й опустилася на табуретку. У голові миттєво закрутилися підрахунки. Дітям на зиму куртки вже купили, взуття ще з минулого року підійде, хіба що молодшому черевики треба буде глянути пізніше. А от чоловікові, Андрієві, вона хотіла зробити приємність на день народження — купити гарну теплу куртку, бо його стара вже зовсім потерлася на ліктях.

Андрій у неї був чоловік спокійний, роботящий, ніколи зайвого слова не скаже і сам собі нічого не просить. До будь-яких труднощів ставився по-філософськи. «Нічого, прорвемося, головне, щоб усі здорові були», — завжди повторював він. Оксана вирішила, що подарунок чоловікові доведеться відкласти на невизначений термін. Зрештою, куртка може почекати, а здоров’я рідної матері — ні.

Мати жила далеко, в іншому місті, їхати туди треба було потягом майже всю ніч. Поруч у них жила свекруха, але тій було легше: у неї, крім Андрія, була ще старша дочка, і вони допомагали матері удвох, порівну ділячи всі витрати на ліки чи комуналку. А в Оксаниної матері не було більше нікого. Батька не стало багато років тому, родичів поблизу немає. Кому ще дбати про літню жінку, як не єдиній доньці?

Дивним було інше. Поки мати працювала, вона була жвавою, крутилася з ранку до вечора, бігала на роботу, клопоталася по господарству. Але торік її ввічливо попросили поступитися місцем молодшим колегам і відправили на заслужений відпочинок. І після цього людину наче підмінили. Почалися нескінченні скарги: то суглоби крутить, то сил немає встати з дивана, то дихати важко.

Оксана ніколи не шкодувала для матері. Їхня родина не жила на широку ногу, звичайна працьовита сім’я, рахували кожну гривню, проте мати завжди була на першому місці. Андрій усе розумів і підтримував дружину. Він ніколи не дорікав за гроші, навпаки, сам нагадував: «Ти матері дзвонила? Перевела їй допомогу?»

Через місяць ситуація повторилася. Мати знову подзвонила вкрай засмучена.

— Оксаночко, лікар сказав, що одними таблетками тут не обійдешся. Треба спеціальний пояс прогрівальний брати, а ще інгалятор, бо бронхи зовсім слабкі стали. Я глянула на ціну — і руки опустилися.

Оксана знову відкрила банківський додаток. Довелося відмовитися від планів полагодити пральну машину, яка вже давно торохтіла під час віджимання, і відкласти поїздку з дітьми до аквапарку на вихідних. «Нічого, — заспокоювала себе жінка. — Головне, щоб мама стала на ноги».

Так тривало кілька місяців поспіль. То дорогі вітаміни, то мазі від запалення, то якісь особливі капсули для судин. Мати ніколи не вимагала прямо. Вона просто тихо плакала в трубку, розповідала, як їй самотньо і як болить усе тіло, а потім додавала: «Та ти не хвилюйся, доню, якось воно буде». І в Оксани просто не витримувало серце. Вона переказувала кошти, урізаючи сімейний бюджет до найнеобхіднішого.

А потім пролунав новий дзвінок.

— Оксанко, зі мною в черзі жіночка сиділа, розговорилися. Вона каже, що з такими суглобами, як у мене, треба їхати на води, в оздоровчий комплекс. Без цього зовсім біда буде, через пів року взагалі не підведуся. Лікар підтвердив: треба хоча б на два тижні поїхати підлікуватися. Але ж путівка зараз коштує шалені гроші… Я таких і в руках не тримала.

Оксана після цієї розмови довго сиділа на кухні, дивлячись у вікно. Сума на оздоровлення була справді великою. Це були всі їхні заощадження, які вони відкладали на випадок чорного дня або термінового ремонту труби у ванній.

Увечері вона поговорила з чоловіком. Андрій потер потилицю, помовчав, а потім сказав:

— Оксано, якщо лікарі кажуть, що треба їхати — нехай їде. Гроші заробимо, діло наживне. А матір у тебе одна. Віддай ті заощадження.

Оксані стало ніяково від такої доброти чоловіка, але тривога за матір не давала спокою. Щось не сходилося. Скільки ліків перепито, скільки всього купувалося, а матері щотижня ставало тільки гірше. Чому лікарі не кладуть її в лікарню, чому не призначають нормальне обстеження?

— Андрію, я не буду просто так надсилати ці кошти, — твердо сказала Оксана. — Я візьму на роботі кілька днів відгулів за свій рахунок і поїду до неї сама. Сходжу разом із нею до її лікаря, поговорю з фахівцями. Може, там потрібна зовсім інша допомога? Може, її треба сюди, до нас забирати й класти в гарну клініку? Моє серце чує, що вона щось приховує від мене, щоб не лякати.

— Що ж, їдь, — погодився Андрій. — Тільки попередь її, щоб не хвилювалася.

— Ні, попереджати не буду. Мама в мене горда. Вона перед моїм приїздом нап’ється заспокійливого, збереться з останніми силами, наварить їжі й удаватиме, що все гаразд. Я хочу побачити реальну картину на власні очі.

У п’ятницю ввечері Оксана вже сиділа у вагонному купе. За вікном миготіли ліхтарі, стукали колеса, а жінка не могла зімкнути очей. Вона подумки вже підраховувала, у кого з колег можна позичити, якщо раптом мамі знадобиться складна операція. Вона була готова на все, аби лише врятувати найріднішу людину.

До міста вона дісталася в суботу надвечір. Сіла в маршрутку, доїхала до знайомого спального району. П’ятиповерхівка стояла тиха й темна. Піднялася на третій поверх, натиснула на кнопку дзвінка. Тиша. За дверима не чути жодного звуку.

Оксана набрала мамин номер — оператор повідомив, що абонент недоступний. Жінка відчула, як холод підступає до грудей. Мама хвора, на вулиці темно й вогко, де вона може бути? Може, стало зле і її забрала швидка?

Оксана дістала свій запасний ключ, тремтячими руками вставила його в замок і відчинила двері. У квартирі пахло свіжістю, легкими парфумами й запеченими яблуками з корицею. Жодного важкого запаху ліків, жодних порожніх блістерів на столі.

Жінка пройшла на кухню, потім у кімнату. На поличці біля дзеркала не було жодної мазі. Оксана відкрила шафку, де мама завжди тримала домашні речі — там не виявилося ані інгалятора, ані прогрівального апарата, про які стільки говорилося телефоном. Натомість на тумбочці акуратно стояли дорогі креми для обличчя та пляшечка тоніку.

Оксана постукала до сусідки навпроти, тітки Катерини, з якою мати дружила ще з молодості. Але й там ніхто не відчинив.

Минула година. Оксана сиділа в темному коридорі на банкетці, не знімаючи пальта. Телефон усе так само мовчав. Вона вже збиралася шукати номери довідкової міських лікарень, коли в під’їзді почулися кроки й жваві голоси.

Хтось піднімався сходами, весело сміючись.

— Ой, Катю, вистава була просто дивовижна! А той актор у головній ролі — яка постава, який голос! — лунав знайомий, дзвінкий і неймовірно бадьорий голос матері.

— Та й ти сьогодні красуня, Олено, усі чоловіки в залі на тебе оглядалися, — підтакувала сусідка.

Ключ повернувся в замку. Двері відчинилися, і до коридору зайшла мати. На ній було елегантне темне пальто, шовковий шалик і та сама сукня, якої Оксана ніколи раніше не бачила. Обличчя жінки сяяло, щоки порожевіли від свіжого повітря, а очі горіли зовсім молодим, живим вогником.

Мати клацнула вимикачем — і завмерла на порозі.

— Ой… Оксаночко? Ти звідки тут? Що сталося?

Сусідка Катерина, яка заглядала через плече, швидко зорієнтувалася:

— Ой, у вас гості, дівчата. Я тоді до себе побігла, завтра чайку поп’ємо! — і швиденько прикрила за собою двері.

У коридорі повисла тиша. Оксана повільно підвелася з банкетки, розглядаючи матір з голови до ніг. Жодної кульгавості, жодної задишки, рівна спина й абсолютно свіжий вигляд.

— Це ти мені скажи, що сталося, мамо, — тихо, але виразно промовила дочка. — Чому в тебе вимкнений телефон? Чому ти ходиш на підборах, якщо в тебе суглоби відмовляють? Де твої ліки? Де інгалятор?

Мати знітилася, опустила очі й почала повільно розмотувати шалик. Її веселий настрій миттєво зник, з’явилася розгубленість.

— Телефон у театрі просили вимкнути, щоб не заважати… А я забула увімкнути назад. Доню, ти роздягайся, чого в коридорі стояти. Ходімо на кухню, я чайник поставлю.

— Який чайник, мамо?! — Оксана не витримала, голос мимоволі підвищився. — Я пів року не сплю нормально! Я щодня думаю, як там моя хвора, немічна мама! Ми з Андрієм рахуємо кожну копійку, відмовляємо собі в елементарних речах! Він у старій куртці ходить, діти вдома сидять на канікулах, а я тобі переказую гроші на лікування, бо ти в слухавку плачеш, що тобі жити залишилося два понеділки! А ти… ти по театрах гуляєш?

Мати мовчки пройшла на кухню, сіла на стілець і склала руки на колінах. Оксана зайшла слідом, стала біля столу, відчуваючи, як усередині все кипить від образи й нерозуміння.

— Поясни мені. Просто поясни, навіщо було так брехати?

Мати підвела голову. В її погляді більше не було вини — там з’явилася якась дивна, уперта твердість.

— А якби я тобі сказала правду, Оксано? Скажи чесно, якби я тобі подзвонила й сказала: «Доню, мені самотньо, я хочу піти в театр, хочу купити собі гарний крем, бо постаріла за один рік на пенсії, хочу сходити на танці для тих, кому за п’ятдесят» — ти б мені дала хоч гривню?

Оксана заніміла. Вона дивилася на матір і не знала, що відповісти.

— Мовчиш? — гірко посміхнулася мати. — І я знаю відповідь. Ти б сказала: «Мамо, які танці, який театр? У нас діти, у нас кредити, у нас господарство, живи по кишені, сиди вдома й вари кашу». Хіба не так?

— Але ж це нечесно! — вигукнула Оксана. — Ти вигадувала страшні хвороби! Ти змушувала мене тремтіти від кожного твого дзвінка! Я їхала сюди з думкою, що тобі потрібна операція, що я буду позичати гроші де завгодно, аби тільки тебе на ноги поставити! Ти розумієш, що це маніпуляція?

— Розумію, — спокійно відповіла мати. — І мені соромно за це, дуже соромно. Але ти послухай мене, доню. Послухай хоч раз не як доросла повчальна дочка, а просто як жінка.

Мати важко зітхнула, підійшла до вікна й подивилася в темряву вулиці.

— Коли мене торік відправили на пенсію… Ти навіть не уявляєш, що зі мною сталося. Я сорок років щоранку вставала о шостій, одягалася, бігла на роботу, відчувала себе потрібною. Там були люди, розмови, завдання, життя вирувало. А потім в один день — усе. Тобі вручають квіти, кажуть дякую, зачиняють двері — і ти опиняєшся в порожній квартирі. О третій годині дня я ловила себе на тому, що сиджу на дивані й дивлюся в одну точку. Дні перетворилися на сіру кашу. Мені справді стало зле, Оксано. У мене справді піднявся тиск, почало колоти в грудях, ноги стали ватяними.

Оксана слухала, мимоволі заспокоюючись. Злість поступово змінювалася подивом.

— Я пішла в поліклініку, — продовжувала мати. — Здала всі аналізи, пройшла кардіограму. А лікар подивився на мої папірці, посміхнувся і каже: «Бабусю, у вас аналізи кращі, ніж у моєї сорокарічної медсестри. Не вигадуйте собі болячок. Знайдіть собі заняття, сходіть до психолога, якщо нудно». Я тоді ледь крізь землю не провалилася від сорому. Бабусею назвав… Мені ж ледь за шістдесят!

— І ти пішла до психолога? — тихо спитала Оксана.

— Пішла. Тільки в приватний кабінет, бо в нашій поліклініці такого немає. Подруга Катя порадила. Я пішла, думала, мені якісь заспокійливі випишуть. А та жінка-спеціаліст зі мною дві години проговорила. І знаєш, що вона мені сказала? Вона сказала: «Олено Василівно, ви все життя прожили для когось. Спочатку для чоловіка, потім для дочки, потім для роботи. Тепер у вас з’явився єдиний шанс у житті — пожити для себе. Уявіть, що ви тільки починаєте, що у вас друга молодість. Чого ви завжди хотіли, але ніколи не мали часу?»

Мати повернулася до Оксани, і в її очах знову з’явився той самий вогник, який так вразив доньку в коридорі.

— І я згадала. Я згадала, як у юності мріяла навчитися красиво рухатися, як любила вистави, як хотіла гарно одягатися, а не купувати практичні чорні пальта, які носяться десятиліттями. Психолог мені сказала: почніть з малого — приведіть себе до ладу, сходіть туди, де грає музика, поспілкуйтеся з людьми. І я спробувала. Ми з Катериною записалися в клуб активного довголіття, пішли на легкі оздоровчі заняття з танців. Я купила собі пристойний одяг, сходила на процедури для обличчя, щоб освіжити шкіру. І знаєш що? Мій тиск нормалізувався сам собою! Суглоби перестали боліти, бо я почала рухатися, а не сидіти сиднем перед телевізором! Я почала жити, розумієш?

— Розумію, — видихнула Оксана, сідаючи на стілець. — Але чому ти брала гроші в мене в такий спосіб? Чому не сказала все як є?

— А що б ти мені відповіла, Оксанко? Поклади руку на серце й скажи правду. Якби я зателефонувала й сказала: «Доню, вишли мені трохи грошей, бо мені не вистачає на абонемент у клуб і на квиток на прем’єру»?

Оксана опустила очі. Вона згадала старі рукавиці Андрія, його потерті лікті, дитячі підручники, розмови про економію. Вона була чесна сама з собою: вона б відмовила. Сказала б, що це дурощі, що в країні такі часи, коли треба триматися за кожну копійку, а не розважатися на пенсії. На ліки вона гроші знаходила завжди, виривала з сімейного бюджету без жодного сумніву, бо порятунок життя — це святе. А розваги… розваги здавалися чимось абсолютно зайвим і нерозумним.

— От бачиш, — тихо сказала мати, помітивши її мовчанку. — Ти б відмовила. І я тебе не звинувачую. Ви молоді, у вас свої клопоти, свої турботи. Але для вас ми, старі, стаємо помітними тільки тоді, коли починаємо вмирати. Поки ми хворіємо, нам співчувають, до нас приїжджають, нам купують дорогезне сміття в аптеках. А коли ми просто хочемо посміхатися й відчувати себе живими — це нібито забаганка. Я винна перед тобою, доню. Пробач мені цю брехню. Я більше нічого в тебе не проситиму, жодної копійки. Буду жити на те, що держава платить.

Оксана сиділа, слухала тихе цокання настінного годинника й відчувала, як важкий клубок у горлі поступово розчиняється. Гнів кудись зник. Залишився лише дивний, щемливий смуток.

Вона згадала своє дитинство. Мама завжди була в роботі: прання, прасування, дві зміни на фабриці, щоб у Оксани були гарні туфельки на випускний, щоб оплатити репетитора, щоб зібрати гроші на весілля. Вона ніколи нікуди не їздила, не ходила в кафе, носила одну й ту саму куртку роками, віддаючи все до останньої крихти доньці. А коли донька виросла й створила свою сім’ю, мама раптом залишилася зовсім одна в трьох порожніх кімнатах, де єдиним співрозмовником був старий телевізор.

— А як же санаторій? — тихо спитала Оксана. — Це теж вигадка?

— Ні, не вигадка, — зітхнула мати. — Мені справді радили поїхати в Карпати, попити мінеральної води, подихати лісом. Там збираються такі ж люди, як я. Екскурсії, гори, спокій. Але тепер уже ніякого санаторію, звісно. Я все розумію.

Ніч минула майже без сну. Оксана лежала на своєму старому дівочому ліжку, дивилася на знайомі візерунки шпалер і перебирала в голові всі останні місяці. Скільки переживань, скільки тривог було пережито. Але водночас вона зловила себе на дивній думці: невже було б краще, якби вона зараз сиділа біля ліжка справді хворої, згасаючої матері, міняла б їй компреси й рахувала краплі серцевих ліків?

Ні. Тисячу разів ні.

Вранці мати прокинулася рано. Вона тихенько поралася на кухні, намагаючись не гриміти посудом. Спекла оладки, заварила каву, накрила стіл гарною вишитою серветкою. Виглядала вона винуватою й постарілою за одну ніч — плечі знову опустилися, погляд згас.

— Оксаночко, сідай снідати, — тихо покликала вона. — Я зараз швиденько збігаю у справах, мені тут недалеко, а потім повернуся й побуду з тобою, скільки скажеш.

— Куди це ти зранку? — спитала Оксана, входячи на кухню.

— Та… скасувати запис треба. Я вчора домовлялася, незручно просто не прийти, треба попередити дівчат.

Оксана мовчки спостерігала, як мати одягає своє скромне старе пальто, ховаючи очі. Коли двері за нею зачинилися, Оксана взяла телефон і набрала Андрія.

Чоловік відповів майже одразу, голос був сонний, але стурбований:

— Оксано? Як ти там? Що з мамою? Усе зовсім погано? Лікарі що кажуть?

Оксана помовчала кілька секунд, а потім раптом тихо засміялася в слухавку.

— Андрію… З мамою все гаразд. Навіть краще, ніж у нас із тобою.

Вона детально, не приховуючи нічого, розповіла чоловікові всю правду: і про театр, і про танці, і про процедури для обличчя, і про психолога, і про те, на що насправді йшли їхні відкладені гроші. Вона чекала, що чоловік обуриться, розсердиться, почне вичитувати за те, що їх так безсовісно обвели навколо пальця.

Але в слухавці запанувала тиша, а потім Андрій не стримався й голосно, щиро зареготав.

— Оце так Олена Василівна! Оце дає теща! Ти серйозно?

— Андрію, що смішного? Вона нас обманювала пів року! Ми собі у всьому відмовляли!

— Оксанко, люба моя, та ти подумай сама, — крізь сміх заговорив чоловік. — Твоя мама здорова! Розумієш? Жива, здорова, красива жінка, яка хоче жити, а не помирати в тузі! Ти уявляєш, якби ти приїхала, а там справді біда, лікарні, крапельниці, безвихідь? Скільки б ми тоді віддали? Усе, що маємо, і ще б у борги залізли!

— Ну так… — розгублено погодилася Оксана.

— Так от, слухай мене, — голос Андрія став серйозним і теплим. — Ті гроші, що ми відклали на санаторій… Нехай їде. Оплати їй ту путівку прямо сьогодні. Вона все життя на вас поклала, сама тебе піднімала, нічого в житті не бачила, крім своєї роботи. Якщо їй для щастя треба подихати тим гірським повітрям і потанцювати в клубі — хай їде. Вона заслужила цю свою другу молодість. А ми з тобою молоді, руки-ноги є, куртку я собі пізніше куплю, мені не горить.

Оксана відчула, як сльози навертаються на очі — цього разу від безмежної вдячності до свого чоловіка. Який же він у неї мудрий, добрий і надійний.

Коли за годину мати повернулася додому, вона застала доньку з ноутбуком за кухонним столом.

— Мамо, іди сюди, — покликала Оксана.

Мати несміливо підійшла, заглядаючи в екран.

— Що це, Оксанко?

— Це сайт оздоровчого комплексу. Вибирай, який номер тобі більше подобається: з видом на ліс чи на гори? І дивися, тут у вартість входять басейн, масажі й екскурсії.

Мати застигла, притиснувши руки до грудей. Її губи затремтіли.

— Оксаночко… Ти це серйозно? Після всього, що я накоїла?

— Цілком серйозно, — усміхнулася Оксана, підводячись і міцно обіймаючи матір за плечі. — Тільки в мене є одна залізна умова. Раз і назавжди.

— Яка, доню? Будь-яка!

— Більше ніколи в житті не вигадуй собі хвороб. Якщо тобі потрібні гроші на сукню, на виставу чи на поїздку — дзвони й кажи прямо. Якщо в нас буде можливість — ми завжди допоможемо. А якщо не буде — скажемо чесно, і ти почекаєш. Але грати в немічну старість ти більше не маєш права. Тобі це зовсім не личить.

Мати розплакалася, притискаючись до доньки, і вперше за багато років це були сльози справжнього, чистого полегшення.

Путівку оформили того ж дня. Мати поїхала на два тижні, звідки щодня надсилала фотографії: то вона на фоні величних смерек, то біля бювету з мінеральною водою, то на вечірньому концерті місцевого ансамблю. Її обличчя на тих знімках світилося такою щирою радістю, що в Оксани на душі ставало світло й тепло.

А через три місяці після повернення з відпочинку мати зателефонувала знову. Голос її був трохи збентеженим, сором’язливим, зовсім не схожим на той, яким вона колись скаржилася на болячки.

— Оксанко… Тут таке діло. Ти тільки не смійся.

— Що сталося, мамо? Тільки не кажи, що знову тиск.

— Ні-ні, з тиском усе чудово. Пам’ятаєш, я тобі розповідала про екскурсію до водоспаду? Там один чоловік був у нашій групі… Михайло Іванович. Учитель історії на пенсії, дуже інтелігентний, спокійний, теж сам живе вже багато років. Ми з ним тоді розговорилися, потім гуляли разом парком…

Оксана посміхнулася, відчуваючи, до чого йде розмова.

— І що Михайло Іванович?

— Він… він переїжджає до нашого міста. Точніше, уже приїхав. Ми вирішили жити разом. Розписуватися ми в нашому віці, звісно, не будемо, нащо людей смішити, але разом усе ж веселіше. Він дуже господарський, паркани лагодить, квіти мені приносить щотижня. У нас спільний бюджет, пенсій тепер на все вистачає: і на комуналку, і на театр, і навіть на невеликі подорожі країною.

Оксана слухала щасливий щебет матері й згадувала слова Андрія. Її чоловік наче у воду дивився тоді, на кухні.

Минув уже рік відтоді. Мати цвіте й пахне, вони з Михайлом Івановичем стали постійними відвідувачами місцевої філармонії, разом пораються на невеликій дачній ділянці, яку він придбав неподалік міста, і щовихідних гуляють міським парком, тримаючись за руки.

Грошей на ліки більше ніхто не просить. Допомога Оксани більше не потрібна — у матері тепер є своя міцна опора й людина, яка дивиться на неї з ніжністю й повагою.

А нещодавно Оксана сама зателефонувала мамі перед святами:

— Мамо, ми з Андрієм хочемо зробити вам із Михайлом Івановичем подарунок. Вибрали гарні квитки на виставу за участю столичних акторів, яка приїде до вас наступного місяця. Підете?

— Ой, донечко! — радісно вигукнула мати в слухавку. — Звісно підемо! Якраз під мою нову темно-синю сукню!

Оксана поклала слухавку, підійшла до Андрія, обійняла його за плечі й тихо сказала:

— Як добре, що ми тоді не пожаліли тих грошей. Щасливі батьки — це найкраще, що може бути для дорослих дітей. Навіть якщо заради цього щастя їм довелося вигадати свою власну другу молодість.