fbpx

Вони одружилися навесні. Весілля було невеликим. Батьки мріяли мати за невістку Людмилу, котра жила по сусідству і була донькою заможних батьків, тому не схвалили раннього одруження сина. Максим перейшов жити до Лесі, а незабаром вона провела вона його в армію. Коли до звільнення залишилося кілька місяців, надійшов лист, написаний незнайомою рукою, без зворотної адреси і прізвища. Кривими незграбними літерами хтось повідомляв Максиму про зраду його Лесі

Сім’ю Лесі нещодавно занесло в їхнє село. Відтоді вісімнадцятирічний Максим не зав спокою – весела кароока дівчина, яка була йому майже ровесницею, глибоко запала йому в душу. Жила дівчина в скромній хатині зі своїм старшим братом Михайлом. А навесні, коли буяли сади білим цвітом, вони одружилися.

Справили невелике весілля. Батьки мріяли мати за невістку Людмилу, котра жила по сусідству і була донькою заможних батьків, тому не схвалили раннього одруження сина. Максим перейшов жити до Лесі, а незабаром провела вона його в армію. На вокзалі він сказав коханій: – Ти чекай мене, Лесю, – шорсткою рукою гладив її чорне волосся. – Не забувай, кохана, любов нашу. Пиши. Джерело

– Милий, я чекатиму, – шепотіла вона у відповідь.

І вірив Максим своїй дружині, вірив, як самому собі. Та раптом, коли до звільнення залишилося кілька місяців, надійшов лист, написаний незнайомою рукою, без зворотної адреси і прізвища. Кривими незграбними літерами хтось повідомляв Максиму про зраду його Лесі. А через деякий час надійшло друге повідомлення…

Чоловік не знаходив собі місця, став неуважним, замкнутим, байдужим до своїх обов’язків, за що отримав зауваження від командира частини, в якій служив. Під впливом емоцій та хвилювання навіть хотів самовільно покинути службу і податися додому. Але друзі, помітивши його стан, вчасно зупинили. Тієї ночі Максим уперше спробував повірити листам, припустив, що таке могло трапитися. І відтоді отрута сумніву, недовіри та пекучих чоловічих ревнощів закралася в його душу.

Листи до дружини самі собою виходили сухими і скупими. Вона запитувала про причину, а він пояснював усе нестачею часу. Неприємну розмову відклали до зустрічі. Дорогою додому Максим не відходив від вікна в тамбурі. Постійно задавався питанням: «Що скажу їй? Що скажу?» На рідній станції, обірвавши спогади, хлопець узяв легку солдатську валізу в руку й швидко пішов протоптаною стежкою. У важкому неспокої майже вибіг на східці ганку. Зупинився. Передихнув, постукав у двері. Тиша. Постукав ще раз, тепер у вікно, як колись – дрібно і тихо. І раптом обпекла думка: «а що, як вона не сама?»

В цю ж мить з-за дверей почувся такий знайомий і стривожений голос:

– Хто це?

– Я, Лесю.

Дзвінко дзенькнула клямка.

– Максимчику, ти приїхав?!

– А що, не чекала?!

– Не сподівалася, ти ж не писав, – цілувала його губи й очі.

Хата війнула затишком і духом осінніх квітів. Місячне проміння, пронизуючи мереживо тюлевої занавіски, тихо і м’яко падало на підлогу. Мирно, ніби підкреслюючи домашній спокій, цокав будильник.

Він поставив валізу, зняв черевики і сів біля стола.

– Ти сама?

– А з ким же мені бути? Я ж тобі писала, що Михайло десь на заробітки поїхав…

– Не страшно самій?

– Уже звикла.

«Навіщо я про це? – подумав. – Не з цього треба починати. І взагалі, чи треба?» Серце жіноче чутливе: Леся стояла біля дверей, насторожено дивилася на нього.

– Іди сюди, Лесю, – насилу витиснув із себе Максим. Вона підійшла.

– Ну чого ж ти, як чужа? Сядь-но біля мене.

Слухняно сіла. «Що ж їй сказати? Як розпочати неприємну розмову?» І раптом його погляд ковзнув по білій скатертині стола: посередині в гарній рамці стояла його солдатська фотографія у віночку зі свіжих запашних чорнобривців. Кілька квіточок лежало біля фотокартки.

Не сподівався Максим, що всі його сумніви, які так вимучили душу, без слів розвіються в одну мить, розіб’ються об терпкий запах цих чудових квітів. Леся помітила, як на його втомленому обличчі засяяла радість, а очі засвітилися такими знайомими щасливими вогниками.

Нарешті до нього дійшло! Стримуючи і ховаючи сором, він обхопив своїми міцними долонями Лесину голову і почав цілувати.

– Що таке, Максимчику? Що?

А він не дав їй договорити. Нарешті, пригорнувши до себе, гаряче зашепотів: – Дуже люблю тебе… Дуже-дуже. І прости мені, що не так подумав про тебе. Я не хотів. Я вірю тобі…

І тут чоловік згадав про ті кляті папірці. Швидко вийняв із кишені:

– Знайди сірники і спали оце… Тут чиясь заздрість на наше щастя. Тут зло. Спали, і забудемо його.

Вони прожили разом довге щасливе життя. Жодного разу більше Максим не засумнівався в свої коханій. Про таку любов кажуть, що вона один раз на все життя…

За матеріалами Тетяна СОКОТЬ

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page