В свої п’ятдесят дев’ять років я сучасна, успішна жінка, але самотня. Я ще працюю. Діти дорослі і у них все добре склалося – і донька, і син мають свої сім’ї.
В двадцять чотири роки я вже була розлученою, мала чотирирічну доньку і знімала квартиру. Тоді я і познайомилася з Мирославом. Він на той час був студентом, молодший за мене на 5 років, а в нашому під’їзді жив його друг. Ми почали зустрічатися, не зважаючи на різницю у віці. Через чотири роки у нас народився син Максим.
Одружитися Мирослав, мабуть, ніколи не хотів, хоча і не говорив про це, але син народився і він, як порядна людина, зробив пропозицію. Правда, дитині був уже рік. Я пропозицію прийняла без особливого тріумфування, мені було досить, що він поруч. Як же я шалено його любила! Щодня із особливим трепетом в душі я дивилася у вікно, як він йде додому. А він не поспішав. Стояв, дивився, як хлопці грають у футбол, потім розмовляв з сусідом. А я дивилась на нього, дивлячись у двір, а потім кидалася розігрівати вечерю.
А взагалі, важкий був час: грошей мало, житла немає. Ще через чотири роки не стало моєї бабусі, вона залишила мені 2-кімнатну квартиру. Ці роки згадуються тільки однією роботою і втомою, важке було життя, чого я тільки не робила тоді: шила на замовлення, ходила вечорами, робила масаж – курси закінчила ще в студентські роки, і підлогу мила – це все крім основної роботи. Так всі мої колеги тоді так жили.
Діти підростали: дочка Аліна від першого шлюбу і спільний син Максим. І з роботою, і з зарплатою налагодилося, – ми разом стали працювати в одній фірмі. А потім нам запропонували переїхати в сусіднє місто на роботу, правда, місце там було тільки для Мирослава, а я була впевнена, що знайду роботу. Але вдома ввечері чоловік мені оголосив, що поїде один. «Він нас кинув, він нас розлюбив», – думала я ночами. А може, і не любив ніколи. Дитина виросла, ось він і звільнився від всіх зобов’язань.
Треба було звикнути до цього і жити далі. Ми залишилися вдвох з 15-річним сином, дочка поїхала вчитися в столицю, так там і залишилася. Мирослав допомагав нам мало. Я знову почала підробляти, син вчився, займався спортом, це вимагало грошей. Потім син також поступив в університет і поїхав від мене.
Спочатку я дуже сумувала за Мирославом, про заміжжя навіть не думала. Звичайно, були потім в моєму житті чоловіки, але ніякого сліду по собі не залишили. І життя я присвятила синові і роботі. І можна сказати, досягла успіху.
Весь цей час в побуті мені дуже допомагав свекор. Батьки Мирослава були в розлученні, батько його жив один. Завдяки йому, в моєму будинку не капали крани, ножі були гострі, а розетки і вимикачі працювали. Дзвонить і говорить, що йде з ревізією. І завжди знаходив, що відремонтувати, поправити.
А зі свекрухою зустрічалися три рази в рік: напередодні Нового року, 8 Березня і її дня народження. Я приносила подарунок, сиділи годинку за чаєм, вели розмови на абстрактні теми. Але, думаю, вона чекала ці мої візити. Мирослав одного разу по телефону подякував мені, що мати його не забуваю.
Від свекрухи я дізналася, що Мирослав живе з молодою жінкою без дітей, але не реєструється. Я в її очах була вкрай невдалою партією для сина – взяв з дитиною – цим все сказано.
З Мирославом іноді зідзвонювалися, але тільки у справі, а вже зустрічалися в разі потреби: коли готували весілля сина, на самому весіллі; коли проводжали батьків в останню путь. Через три дні після того, як не стало його мами, він подзвонив і попросив прийти в її квартиру.
Виявилося, він терміново звільняє квартиру, тому як знайшлися покупці з цього ж будинку. Одяг роздав сусідкам, шафи і кухню купує майбутній господар, побутову техніку і дещо ще відправив додому. Мені запропонував забрати деякі її речі, сказав, що батькові не треба. А не треба батькові було: диван, два крісла, журнальний столик, люстру кришталеву (свекруха нею дуже пишалася, пам’ятаю), посуд. Так, ще були дві валізи з фіранками і тканинами. Меблі та посуд я відвезла на дачу.
Звичайно, я стежила за справами Мирослава через батьків, спільних знайомих, але не випитувала, а прислухалася, – раптом хто згадає. Стежила стримано, а не як тоді в вікно із трепетом в душі. Ми ж працювали в одній структурі, хоч і в різних містах, і за різними напрямками.
І ось в минулому році ми зустрілися в головному офісі на спільному заході. Весь час, що провели на тренінгах, нарадах, потім на банкеті, він якось опинявся поруч. Додому ми теж поверталися разом. В дорозі ми згадували минуле. І так мені стало тепло від цих розмов. «Може, все-таки я йому небайдужа, адже дітей не завів, а син завжди хмуриться, якщо доводиться щось говорити про сім’ю батька, може, і не все гладко у них … Може, він все життя мене пам’ятає і любить?»
Я запросила Мирослава до себе додому. Він погодився. Увійшовши в квартиру, він пройшовся по кімнатах, і мені здалося, що не йшов він на 15 років. Я почала готувати, потім перейшли до вітальні чай пити. Перед відрядженням я шила портьєри на дачу, це рукоділля лежало на увазі. І він раптом сказав, що буде справедливо, якщо я віддам йому половину вартості маминих речей. Як можна спокійніше я запитала: – А як рахувати ту вартість, якщо тканина з радянських часів, і ціна за метр була, може рубль, а може десять? І, дивлячись на нього з інтересом, зрозуміла, що він всерйоз думає, як рахувати…
Я все зрозуміла. Не любить. І не треба. Нарешті я його відпустила…
Фото ілюстративне – Province.
